Страница:
- Це ви у мiй город заглянули?
- Нi. Але i в тебе знайдеться таке. Ще одноосiбник не зовсiм вилиняв у
тобi.
- Прийде пора - вилиняє, - нахмурюється. Снiпки трiщать у дужих руках,
i незабаром оголюються жовтi, сточенi шашлем лати.
На дворi кружляє галас. Заметушилася родина Сiчкаря, а чернець
заздалегiдь вислизає з подвiр'я i його ряса довго, мов обвуглений пеньок,
манячить помiж деревами.
Коли активiсти, зайнятi своїм, осiдлали величезну клуню i повiтку,
Сiчкар, зиркуючи на всi боки, злодiйкувато схопив вила i почав скрадатися
до Свирида Яковлевича. Розумiв: сьогоднiшнiй день обривав його звичне
життя. Нападом на Мiрошниченка вiн мiг вiдтягнути бiльшу бiду. Драбина
увiгнулась пiд його важким тiлом. Ось вiн припав до крокви i люто метнув
вилами на Свирида Яковлевича. Слiпуче блиснули довгi зубцi. I в цей момент
Сiчкаря побачив Дмитро. Не роздумуючи, з усiєю своєю гарячковитiстю, як на
гадюку, упав на довгий держак. До м'яса обриваючи руки об лати, вчепився в
нього, i гострi зубцi заворушилися роздвоєним жалом, не дiйшовши кiлькох
сантиметрiв до плечей Мiрошниченка . Ще через мить хрупнула суха лата, -
Дмитро з розмахом опустив її на Сiчкаря i той обаполом покотився по
драбинi на землю.
- Дмитре... Спасибi, Дмитре... Як ти побачив його?
- То в менi обережний... одноосiбник дивився...
- Запам'ятав? Ну, i вдача! - розсмiявся Мiрошниченко. - Не сердься, а
прислухайся до правди. Вона не терпить нiяких родимок, бо вона є правда.
Чуєш? I рости треба... сину. Це труднiше, нiж кип'ятитися в своїх
гордощах. А серце тобi ще переробляти треба... Ще раз спасибi.
- Свириде Яковлевичу! Найшов! - трiумфуючи, гукнув з повiтки Григорiй.
У високо пiднесенiй руцi вiн тримав обрiз. Ще рум'яний од хвилювання,
Мiрошниченко провiрив дуло австрiйського втинку. На сизiй плiвцi свiжого
перегару видiлялась бугорками перепалена iржа.
- Заберiть бандита! - кивнув на Сiчкаря.
- Ех, жаль, Свириде, що не вдалося прохромити тебе, - тоскно ломилися
губи багатiя. - Легше б було за гратами прохолоджуватися... Пусти з
худобою попрощатися. Чи побоїшся?
- Що? Худоба дорожче сiм'ї?
- З сiм'єю ще побачуся - вона менi передачi носитиме... А конi ж
заберете...
Тiнь жалостi затiпалася в сизих сiтчастих повiках, i ворсисте обличчя
почало, наче стебло болиголову, вкриватися iржавими плямами.
* * *
- Степане, покинь. Не ний! - обрiзав Свирид Яковлевич. - I без тебе
нелегко.
- Да, Степане, журбою не пособиш, - Iван Тимофiйович поклав руку на
плече Кушнiра i собi зажурився.
Марiйка бiльше не могла витримати. Закривши рукою очi, пiшла подалi вiд
чоловiкiв. У клунi на сiнi вона припала до Югини i заридала.
"Все життя горе женеться за нами".
Дочка охопила голову матерi, поклала її собi на колiна. Марiйка якось
зразу, пiдсвiдоме, зрозумiла, що вже тепер не вона, а Югина мiцнiша за
неї, що Югина мовчки потiшає її, як колись вона потiшала свою одиначку.
А в дворi на свiжозрубанiм деревi, пiд високими зорями, сидять троє
чоловiкiв. Зрiдка перемовляться кiлькома словами i мовчать - думають.
- Найкращi конi... Найкращi конi... - зiтхає Кушнiр.
- Ще й Варивонового шпачка пiдстрелили. За один день...
Забуває Iван Тимофiйович, що йому треба заспокоювати прибитого горем
Кушнiра. I зразу ж, пiдминаючи бiль, говорить твердiше, повiльнiше:
- Доки не вирвемо до останнього паростка куркульню, доти вона буде
точити нашу кривавицю.
- Ну, хто ж мiг шпачка покалiчити? - вголос мiркує Свирид Яковлевич. -
Варчук з Карпом в цей час на полi був, Денисенко свiй палац будував,
Созоненки в крамницi людей обважували... Хитро замотався клубок.
- Найкращi конi... Найкращi конi...
- Не треба, Степане... Ще не такi у нас будуть конi. Ти зможеш викохати
таких громоходiв, що по всiй нашiй землi i про тебе, i про них пролунає
слава. На це воно йдеться, коли глибше поглянути на життя. Коли б це у
тебе, в твоєму господарствi пропала худоба, вже повiк би iз злиднiв не
вилiз. Готував би або заробiтчанську, або старецьку торбу i доживав би з
нею вiка. А за нами наша радянська держава стоїть, в люди виводить нас.
Колективне господарство - життя наше. I це - смерть куркулям. От i лютують
вони перед загибеллю. Розраховують на те, що невдачi скрутять нас в дугу.
Це їм найбiльше потрiбно. Та не так виходить воно. Ти подивись: сьогоднi
село дiзналося про наше горе i сьогоднi селяни приносять чотири заяви до
созу. Це не дрiбниця. Це говорить про силу радянського села. Ще ми не
такими дiлами ворочати будемо. Тiльки будь, Степане, борцем за нове життя,
а не дрiбним власником, який, тiльки що-небудь трапиться, губить пiд собою
увесь грунт...
- Спасибi за добре слово. Мене не зiгнеш спроста. А що тяжко на душi...
Не роздягаючись, всi троє пiшли спати у клуню. Iван Тимофiйович,
морщачись i наперед пiдбираючи заспокiйливi слова, пiдiйшов до дружини за
ковдрою.
"Хоч би на людях не почала репетувати та лаятись", - з острахом
торкнувся плеча Марiйки. Та здригнулась, зiтхаючи подала йому ще й рядна,
подушки, кожух i тихо промовила:
- Iване, ти краще повкривай людей. Ночi ядернi тепер. А вам ще й їхати
скоро до мiста... Ти не печалься, Iване...
- Марiйко... Марiє, - мiцно пригорнув до себе дружину.
LI
З наростаючим гуркотом повз них промчав ешелон i, вигинаючись, влетiв у
широку заводську браму. Всi його платформи були навантаженi темносiрими
кругляками подiльського фосфориту.
- З Приднiстров'я привезено, - пояснив Кушнiру i Бондарю високий
технiк, увесь обсипаний фосфорним борошном.
Заводське подвiр'я, що пiдбiгло до мальовничої оболонi, було заставлене
мiшками з суперфосфатом i величезними сулiями з сiрчаною кислотою. За
високими корпусами заводу виднiлась легка напiвпрозора будiвля нещодавно
збудованої беконної фабрики. Основа її вростала в лужину Побужжя, а дах
впирався у небо золотою хмаркою саду.
Грохiт каменедробарок зразу ж оглушив i Бондаря, i Кушнiра. Попелястi
кругляки з вищанням i скреготом лопались на половинки, розсипались на
дрiбнi шматочки, перемелювались на борошно, яке заснувало усi цехи.
Технiк, забуваючи, що перед ним стоять не студенти-екскурсанти, часто
починав сипати специфiчними термiнами:
- Нашi подiльськi кругляки мають найбiльше п'ятиоксидного фосфориту -
до 37 процентiв. А пiщанi фосфорити у найкраших випадках мiстять у собi
лише до 15 процентiв, глауконiтовi - до 25, а глинястi - до ЗО процентiв.
Увiйшли у другий цех, наповнений випарами.
Як у густому туманi, працювали бiля мiшалок робiтники. Вони на мить
вiдривались вiд труб, якi струмували свiжим суперфосфатом, пiдбiгали до
своїх гостей, вiталися з ними, наче з рiднею. Аж незручно було i Бондаревi
i Кушнiревi: вони мало не задихалися од спеки. Гаряче повiтря обпалювало
груди, немилосердно щемiли очi. Тут до Бондаря i Кушнiра пiдiйшли
Недремний та Мiрошниченко.
- Тяжкувате у нас? - засмiявся Недремний, бачачи, як змiнились обличчя
гостей. Вся його брезентова спецовка й обличчя були покритi димчастим
пилом.
- Ох, i трудна ваша праця. I дихнути нема чим. Це не те що на полi.
Думалось: бiля плуга та коси важче, аж тут, коло суперфосфату... Полюбити
таку роботу - багато треба сили мати, - i Кушнiр з пошаною поглянув на
Недремного.
- Не стiльки сили, як справжнє робiтниче серце. У нас робiтники люблять
i гордяться своєю роботою. З неї i хлiб росте...
- Як нашi дiла? - звернувся Бондар до Мiрошниченка.
- Наче на добре йдуть.
В мiстi Свирид Яковлевич розгорнув шалену дiяльнiсть. Вiн оббiгав усi
установи, що могли чимсь допомогти потерпiлому созу. I незабаром якось
виходило, що їхнiй соз чи не найкращий на всю округу, тiльки начальство
мало знає про це.
- Це все добре, а трактора не дамо, - твердо вiдрiзав йому замiсник
завiдуючого окружного земвiддiлу.
- Чому? - холонучи запитав, бо вже кiлька разiв у думках бачив трактора
на своїх полях.
- Машини ми даємо лише колективам.
- Дайте нам трактор, ми зразу ж i колектив заснуємо.
- Органiзуєте колектив, тодi поговоримо.
- Вiн у нас уже фактично заснований, - сам собi здивувався, як могли
вирватись такi слова.
Але замiсник не хотiв слухати нiяких пояснень i прохань.
- Гаразд, - глухо промовив Свирид Яковлевич. - Коли я зможу застати
завiдуючого?
- Його зараз в природi не iснує, старого зняли, а нового ще не
призначили. Завтра загляньте, - подобрiшав: як старається чоловiк. Цей
доб'ється свого.
Мiрошниченко ще зайшов до окружкому i довiдався, що сьогоднi на бюро
мають призначити нового зава. На другий день, лаючись, що так пiзно
починають працювати в установах, ледве дочекався дев'ятої години ранку.
I яка ж була його радiсть, коли, тiльки переступивши кабiнет
завiдуючого, вiн пiзнав за столом Анастаса Донелайтiса.
- Свирид Мiрошниченко! Отой, що до гармат залiзяки приробляє? -
засмiявся Анастас i, накульгуючи, пiшов назустрiч старому друговi.
Обнялись, поцiлувались.
- Скiльки лiт промайнуло, скiльки води утекло!
- А не старiє стара когорта, - всмiхалось розумними зеленими очима
худорляве обличчя Анастаса. - Ти такий i в тисяча дев'ятсот двадцятому
роцi був. Пам'ятаєш, як ми Гальчевського бiля Дяковець приперли?
- Чому не пам'ятати. А маскарад не забувся, коли бандити
попереодягались в бабське лахмiття i хотiли нас в Iвчанцi накрити? Ми саме
тодi раки печерували.
- Пригадую, Свириде... Господарюєш тепер на своїй землi?.. Коли ж це я
до свого Нiману доб'юся? - задумавсь на хвилину i додав: - Трактора вам
дамо. Тiльки прийде перша партiя - присилаю вам найкращу... пчихалку.
Свирида Яковлевича аж пересмикнуло вiд цього слова.
- Чого так насторожено подивився? Я дуже невисокої думки про
"фордзона", його поки заведеш... От скоро ми побудуємо свої, вiтчизнянi,
трактори, такi, як сама мрiя. Аж смiятиметься поле.
- Правду кажеш, - погодився Свирид Яковлевич...
Увечерi в заводському клубi вiдбулася зустрiч робiтникiв зi своїми
гостями. Пiсля Мiрошниченка виступив голова завкому, а потiм Недремний
прочитав листа старих кадрових робiтникiв до созiвцiв пiдшефного села:
"Надiємось, дорогi товаришi, що ви переборете всi труднощi, прямуючи
свiтлим шляхом, накресленим Ленiним i Сталiним...
Ми, старi кадровi робiтники, бажаємо вам великих успiхiв у роботi i
обiцяємо найближчим часом виготувати у своїй майстернi для вас два плуги,
два культиватори, зiбрати сiвалку..."
- Спасибi вам, спасибi вам, - тихо шепоче в президiї Степан Кушнiр,
пильно вдивляється в обличчя робiтникiв.
Пiсля зборiв до созiвцiв пiдiйшов Недремний зi своїм небожем Михайлом
Созiновим, рiдкозубим веселим хлопчаком з червоною краваткою.
- Захотiлося Михайловi до вас поїхати. Вiн ще й села не бачив - з моєю
сестрою увесь час у Києвi проживав.
- Заберемо з собою, - погодився Мiрошниченко i звернувся до дитини: - А
сам не побоїшся поїхати?
- Нi, - твердо вiдповiв Михайло. - Я хочу червоним командиром бути. А
командир нiчого не повинен боятися.
Чув? - засмiявся Недремний. - Наша змiна росте.
LII
В тривожно-радiсному i п'янкому туманi промчалися цi днi. Еге ж, Дмитро
сп'янiв од усього, бо стiльки людей перевернулось в його домi, стiльки
очей вiтало й огрiвало молодих, стiльки було проспiвано веселих i
сумовитих пiсень. Бiля них метушилися люди, рiдня, щось заставляли робити,
чиїсь жiночi руки обсипали їхнi голови добiрним житом.
Дмитро вiрив i не вiрив, що то музики грають його весiлля, що бiля
нього сидить блiда i сумовита Югина, що то вiн її пiд притишений смiх i
густе сяйво поглядiв цiлував в обм'яклi, немов зiв'ялi пелюстки, вуста.
Болючими перебоями пробивалася радiсть i зразу ж губилась у невеселих
думках. Чомусь зараз, сидячи на покутi, пригадав слова Марти:
"Буде тобi добре - за мене забудеш, погано буде - згадаєш..."
"Розiйшлася з чоловiком... Як же ти вiк думаєш прожити?.. Не так-то багато
щастя перепадає нам... Чи ж буде менi радiсть з Югиною?"
Мовчки приторкнувся рукою її долонi, здригнулись пальцi у дiвчини,
одначе не вiдвела руки, покiрної i холоднуватої.
А тимчасом Варивон, пiдпилий i веселий, втиснувся до дiвчат.
Дмитро ще з суботи помiтив, як його товариш увивався бiля невисокої
дорiдної Василини, спокiйної, задумливої дiвчини. А та сторонилась
парубка, прикриваючись дiвочим колом...
Тихої зоряної ночi, розсипаючи пiснi, гамiр i смiх по всьому селi,
почали розходитись гостi. Останнiм попрощався Варивон i кинувся
наздоганяти дiвчат.
- Припала i менi одна до душi, - кинув уже з-за плота i розтанув у
нестихаючiй темрявi.
Тихо, понад самою землею, лащиться вiтер, сухо шепоче в прив'яленiй
листвi. Понад шляхом на темному небi закрасувалося сузiр'я - дiвчина з
коромислом, а нижче неї, опускаючись до дерев, ясно свiтили три зорi.
Вдалинi затихають дiвочi спiви, i тiльки десь аж бiля зарiчки,
задушевно i ладно, напевне обнявшись, як i їхнi голоси, виводять два
хлопцi широку, немов сама молодiсть, пiсню кохання.
Незвична туга i жаль за чимсь безповоротним, загубленим переплелися з
трепетним хвилюванням i надiями. Почуття неповного щастя, за яке схопився
обома руками, глибоко мучило його. В душi почував провину перед Югиною,
пiдсвiдоме вишукував i слова, i погляди, i рухи, якими б можна було
змiцнити хитке кросно, що простягнулось одного вечора, коли пожалував
дiвчину, як брат сестру. Вiн торопiв, нiяковiв перед тихою покорою, з якою
дiвчина зустрiла його останнiми днями; не знаходив слiв для розмови, i все
тепер здавалося темнiшим i старiшим.
Iз сiней вийшла Докiя, стала на порозi i тихо покликала:
- Дмитре, де ти?
- Чого, мамо? - вийшов iз темряви i зупинився навпроти матерi.
- Чого ж ти такий? Покинув молоду. Хороша вона дiвчина. Бережи її, як
життя своє, - торкнулася вогкими губами, що пахли горiлкою, синових уст.
Поволi, навпомацки знаходить клямку i входить у лiву половину хати.
Бiля скринi стоїть Югина. На нiй по-жiночому пов'язана хустка, i тому
вся її постать стала наче бiльшою, а обличчя старшим. В потемнiлих очах
мерехтять чи то двi краплинки свiтла, чи то двi сльозинки.
- Натомило весiлля тебе? - заслоняє спиною свiтло лампи i тепер яскраво
бачить, що вiї дiвчини пiдмивають сльози.
- Натомило, - долiтає ледве чутний шепiт i зливається з зiтханням.
Вiн розумiє, що дiвчина от-от може охопити руками голову i заплакати.
Жалiючи її, одводить погляд убiк.
- Лягай, дорога.
Йому зараз хогiлося поговорити по щиростi з нею, попросиги пробачення i
знайти хоч малу розраду. Навiть ледве не вирвалось: "Що ж, не осуди. Так
нас доля поєднала, а щастя ж, думаю, i нас не обмине. Коли б ти знала, як
люблю тебе. На свiтi немає такого, хто б мiг би так тебе полюбити".
Але подумав, що дiвчина не зрозумiє його i визнання окропить сльозами,
а їх найбiльше боявся. Не роздягаючись, лягає скраю, чуючи, як
переривчасте дихає його дружина. Боячись її образити, одною рукою
знаходить м'яку косу, що вiє зiллям i осiннiм дощем.
Дрiбна холодна дрож б'є усе його мiцне тiло. Прокидалась i знову гасла
надiя: "А що коли серце Югини вже лине назустрiч менi? Не могло ж воно
бути камiнним".
LIII
Осiннього надвечiр'я повертався Варивон з поля. На возi поруч з ним
сидiв Iван Тимофiйович, позаду них легко дудонiли i на вибоях пiдскакували
вгору залiзнi борони, подзвякувало переднє колесо культиватора. Сьогоднi
половину горбка засiяли пшеницею i житом. I хоча по долинi ходили Данько i
Денисенко, а Варчук навiть до сiячiв пiдiйшов, та взяти созiвцiв у дрючки
не наважились. Перебування представника райпарткому стримало їхнi дiї. Та
ще й до того в окружнiй газетi з'явився їдкий фейлетон, i куркулi тепер
потерпали: от-от наїде суд.
На шляху, врiвень iз небесним надвечiрнiм поясом, самотньо йшла до села
жiноча постать. Небавом, пустивши тюпцем конi, Варивон впiзнав, що це була
Василина, дочка полiсовщика, який жив у лiсовому закутi бiля глибокого i
навiть у жнива холодного ставка.
Давно колись працьовитий Мирон Пiдiпригора загатив греблею вузький
виїмчастий яр, на днi якого без угаву подзвонював чистий струмок. Вода
почала пiднiматися, затоплювати чiпке плетиво димчастої ожини та густi
чагарники i згодом заблищала помiж двома розiткнутими струмками, як
недосилений разок намиста на срiбнiй нитцi. Потiм пiвденнi i захiднi
окрайцi ставка заросли високим очеретом, на греблi . розрiсся верболоз, на
водi закрякали свiйськi качки, а над водою заспiвали солов'ї. За хатою
затиснутий лiсом розрiсся огороджений воринами молодий садок; помiж
побiленими деревами весело зачервонiли вулики.
Вирiсши в лiсовому привiллi, Василина увiбрала в себе задуму, спокiй i
силу дiброви. Невисока, широка у станi, спокiйно, з прихованим сумом
дивилась на свiт темносiрими очима, що з-пiд чорних вiй i брiв теж
здавалися чорними. Смагляво-рум'яне обличчя пашiло здоров'ям i мiнливою
непостiйною красою, яка раптово одягала дiвчину то в звичайний буденний
одяг, то неждано прикрашувала такими чарами, що очам ставало любо дивитись
на ту чисту, нерозстрачену, нерозвiяну молодiсть. Зима, вибiлюючи смагу на
щоках i невисокому лобi, чудово рум'янiла i надовго прихорошувала дiвчину,
весна ж, обсипаючи щоки дрiбним, ледве помiтним ластовинням i темiнню,
затiняла свiжу красу, як тiнь затемнює спокiйне плесо.
Уперше Варивон побачив Василину на танцях бiля сельбуду, i зразу ж
дiвчина припала йому до вподоби. Що б то заговорити з нею ласкаво,
по-людськи. Так Варивон зразу ж так нагримав, натупотiв на Василину, що
та, мало знаючи парубочу вдачу, засоромилась, почервонiла до слiз i весь
час уникала допитливого i вже люблячого погляду. I хоч скiльки припрошував
дiвчину пiти з ним у танець - завжди вiдмовляла йому.
"Гордовита", - жадiбно дивився на Василину. Любов прийшла
неждано-негадано. Переборюючи гордiсть, вiн у недiлю пiшов до ставу,
сподiваючись зустрiнути дiвчину. I зустрiв бiля греблi.
- Василино, чого ти тiкаєш од мене? - заговорив, стримуючи хвилювання i
неспокiй.
- А чого ж ви такi? - здивовано зупинилась дiвчина, що вже зiбралась
утекти до хати.
- Який?
- Насмiшкуватi. Кожного осудите-огудите. Нехай вам ваша гордiсть, а ми
люди простi, не привикли, щоб нас на посмiх брали, - i, обернувшись, пiшла
вузькою стежкою до ворiт.
Але не такий був Варивон, щоб так швидко вiдмовитись вiд свого.
Блiднучи i задихаючись вiд припливу кровi, наздогнав дiвчину, перегородив
дорогу.
- Почекай, Василино, не тiкай, бо я i в хату, значить, не постидаюсь
зайти.
- Ви можете, ви такi. - I суворо звела брови в одну лiнiю. Варивон,
захлинаючись, гнiвно заговорив:
- Я можу, я такий. А ти не смiйся, значить, iз мене. Ти питалася, чого
я можу? Бо я люблю тебе. Чуєш? - люблю. Ще не однiй цього слова не казав.
- Що ж це у вас за любов така їдка? - не вiрячи, подивилась великими
потемнiлими очима, в яких проскочили двi голубi жмурки.
- Не вiриш?
- Не вiрю.
- Ну, чим я тебе можу запевнити. От щоб менi, значиїь, з цього мiсця не
ступнути, - уже тихо промовив. Бо опадав, обсипався гнiв, вiдкриваючи
печаль та бiль. - Невже ти ще й досi за той жарт гнiваєшся? Невже ти
ненавидиш мене?
- Нi, - спокiйно подивилася на парубка, i в соковитих, опущених донизу
устах ворухнулась несмiлива усмiшка.
- А чого ж ти така строга до мене?
- Чого? - задумалась, потiм гордовито пiдвела голову.
- Сказати вам по правдi?
- Аякже! Все життя мрiяв... - злякано прикусив губу.
- Не подобається менi, що ви, ну, як вам сказати... грубий якийсь. Те,
що любите посмiятись - це нiчого. А от ви лаєтесь поганими словами. Про
це, гнiвайтесь, не гнiвайтесь, я й на комсомольських зборах скажу. Добра,
десь, у вас мало.
- Бiльше не почуєш од мене жодної лайки, - вiдповiв з готовiстю i
покосивсь на Василину: "Не встигли до комсомолу прийняти, а вже
командувати починає. Гляди, ще скоро й начальством стане. Це тобi з таких
тихих... Ох, i славна ж дiвчина. Як орiх".
- Побачу.
- Побачиш. Тiльки ти не думай, що й душа у мене така, як iнодi дурне
слово буває.
- Василино! - гукнув iз двору полiсовщик, i дiвчина побiгла до хати. А
Варивон довго просидiв бiля ставу, передумуючи свої думи. На Дмитровому
весiллi якось без слiв вiдчув, що дiвчина хоч i сторониться, та вже не
цурається його. Навiть проводив її додому, але з Василиною йшли дiвчата i
поговорити до ладу не змiг...
Коли вiз порiвнявся iз дiвчиною, Iван Тимофiйович випередив Варивона:
- Здрастуй, Василино. Сiдай, пiдвеземо.
- Спасибi.
- Спасибi пiзнiше говорять, - вiдповiв Варивон. За мiстком Iван
Тимофiйович повернув конi лiворуч, а Варивон з Василиною пiшли прозорими,
по-осiнньому дзвiнкими сутiнками до лiсу. Коли минули останнi хати, узяв
дiвчину за мiцну руку i не випускав її до самої греблi. Потiм дужим
поривом пiдняв Василину на руки i понiс до саду.
- Пустiть, - заборсалась на парубочих грудях.
- Не пущу, бо люблю. Чуєш? - люблю, - припав устами до теплої щоки.
- Варивоне, пусти, бо кричати буду, - заговорила сердито, переходячи на
"ти". - Батько вийдуть.
- I хай виходять. Скажи: любиш чи нi? Тодi пущу.
- Нi, не люблю, - усмiхнулася i поглянула, примружившись, на парубка. I
Варивон в шаленому поривi пiдняв дiвчину вище своєї голови, потiм мiцно
притис до грудей.
- Зразу ж, у недiлю, старостiв засилаю. Добре?
- Який та швидкий.
- А чого ж довго вiдкладати? Вiдкладений тiльки сир добрий, а дiвчина
скиснути може...
- Ти знову своє.
- Ой, не буду. Таким уже бiс язичком наградив... Щасливий, Василино, я.
Ну, наче все небо прихилив до себе, - i бережно пригорнув дiвчину,
зацiловуючи її уста, щоки, лоб i очi.
LIV
Осiнь, як добра господиня, ходила од села до села, вiючи здоров'ям i
величним задуманим спокоєм.
У високому небi пропливали журавлi. Прощаючись iз рiдним краєм, вони
вже загубили срiбнi переливчастi сурми - в сумовитих голосах низько
дзвенiла журлива мiдь. Ночами тривожились прибузькi луги, даючи притулок
перелiтним птахам, а днi дивовижно пахнули доспiлими яблуками i лiсовою
прив'ялою прохолодою.
Та нiщо не радувало Григорiя. Усе остогидло, обридло. Здавалося, що з
того дня, коли тiтка Дарка з лихою радiстю, манiрно скрививши побабченi
уста, передала слова Югини, минули не лiченi днi, а довгi i безпросвiтнi
роки. Стало немилим i своє подвiр'я, i парубочi гулянки, i друзi, i погожа
осiнь, яку любив мiцною любов'ю, бiльше, нiж саму весну.
Злоба на Дмитра не заслiпила його: i себе винуватив, що сплутався з
Федорою. Коли ж почув, що має бути весiлля Югини, така туга охопила його,
що не знав, куди подiтися, мимоволi звернув на городи, а потiм пiшов до
далекого лiсу.
В зеленкувато-голубiм небi човником пробивав дорогу мiсяць, далеко
вирiзьблялися обриси одиноких дерев i чорною стiною стояла дiброва,
перекочуючи плечима мармуровi брили хмарин. I, очищаючись од скверни,
тягучих i болiсних накипiв, Григорiй так захотiв черпнути чистого кохання,
що мимоволi зупинився, перебираючи в пам'ятi дiвчат, їхнi звички i вдачi.
Не раз на собi зустрiчав погляди Софiї Кушнiр - допитливi, свiтлi i трохи
насмiшкуватi.
"Що ж, вона хороша дiвчина. Ковтнула горя доволi у Варчука. Чом би й не
посватати її?". Пiшов до хутора, сподiваючись, що побачить дiвчину.
Далеко в таємничому сяйвi засинiв великий будинок Варчука. На вiкнах
кололося мiсячне промiння, за високим тином зразу загавкало кiлька собак.
Прислонившись до круглого стогу сiна, що стояв недалеко вiд загороди,
прислухався до переднiчної тишi. Наближаючись до нього, загалакали голоси.
Хотiв пiти до лiсу, але, впiзнавши по мовi Сафрона i Карпа, не зрушив iз
мiсця - вони увiйдуть у хвiртку, не доходячи до стогу.
- Вони люди хорошi. Господарi. Тiльки тобi, Карпе, коли оженишся, нi з
ними, нi зi мною жити не годиться, - п'яно повчає Варчук свого сина, i
Григорiй догадується, що вони йдуть вiд куркулiвни Олени Заятчук, до якої
останнiм часом почав залицятися Карпо.
- А чого ж менi не можна нi з вами, нi з ними жити?
- Вiддiлитись треба. На своє господарство перейти, зменшити i мої i
тестевi достатки.
- Для чого?
- Щоб менше пальцями тикали. А потiм вiрнi люди говорять, що дiло
починається iз созiв, а далi на повну гуртову комунiю перейде.
- Теля iще десь, а вже з довбнею бiгаєте, - заточився на дорозi Карпо.
- Ти менi, батько твiй лисий, витребеньки городити покинь. Голови
розумнiшi за тебе говорили.
- Може... - притишує голос.
- А хоча б i так. Вiн коло начальства треться. Сам у начальниках
ходить, дiло розумiє... От нам i треба середняками ставати. Оженишся -
зразу ж вiддiляю тебе.
- Багатiти не хочете? - смiється Карпо.
- Цить менi. За цiєю властю розбагатiєш.
- Будинок менi дасте?
- Захотiв. Сам збудуй такого, - незграбно втискається в хвiртку...
"Середнячки об'явились... Бiсiв Юхим iз води вийде сухим. Такий тобi
проскочить i крiзь решето, i крiзь сито". Григорiй довго стояв пiд стогом,
але Софiї не дочекався. I чим бiльше думав про неї, тим кращою ставала
дiвчина, але приглушити попереднього роздратування, болю i смоктливої
порожнечi не могла.
Другого вечора припильнував Софiю на полi, коли та поспiшала вiд
Варчука. Стримано поздоровкався i, спiймавши на собi допитливо лукавий i
водночас приязний погляд, запитав:
- Чого так дивишся?
- Дивлюсь, що ви такi чуднi, нiби щось загубили.
- Я й загубив таки.
- Югину?
- Югину. А знайшов тебе.
- Швидко знаходите, - покосилась на нього: "Чи не смiється?" - i
зiтхнула.
Вона давно вже любила цього чорнявого красуня i любити боялась. Жiночим
передчуттям вгадувала, якi думки непокоять Григорiя, i страшно ставало вiд
свого самовiдданого почуття, бо знала, що Григорiй потягнувся до неї не як
до кохання, а як до розради.
"Щастя моє дороге", - шептали самi вуста.
I Григорiй з подивом помiтив, як заблищали дiвочi вiї. I тi притiненi
сльози зломили усi гнiтючi перегороди, наблизили до нього, зробили
милiшими дрiбнi риси смаглявого чистого обличчя. Охопивши дiвочу голову
руками, вiн хоче знайти вуста, але Софiя вислизає з його рук.
- Не треба. Ти ж не любиш мене. Цим не жартують. I Григорiй, як п'яний,
заточується на стежцi. Справдi, хiба не правду говорить дiвчина? Але знову
тягнеться до Софiї, бо без неї залягли б нероздiленими самотнiсть, бiль i
печаль...
LV
Погожого ранку вирушали хлопцi у мiсто на терзбори.
Iще звечора, змовившись iти разом iз Варивоном, Дмитро приготував
немудрi пожитки, розказав матерi й дружинi, що робити без нього. Люблячи
вiйськову справу, будучи зразковим кiннотником i стрiльцем, вiн цього разу
- Нi. Але i в тебе знайдеться таке. Ще одноосiбник не зовсiм вилиняв у
тобi.
- Прийде пора - вилиняє, - нахмурюється. Снiпки трiщать у дужих руках,
i незабаром оголюються жовтi, сточенi шашлем лати.
На дворi кружляє галас. Заметушилася родина Сiчкаря, а чернець
заздалегiдь вислизає з подвiр'я i його ряса довго, мов обвуглений пеньок,
манячить помiж деревами.
Коли активiсти, зайнятi своїм, осiдлали величезну клуню i повiтку,
Сiчкар, зиркуючи на всi боки, злодiйкувато схопив вила i почав скрадатися
до Свирида Яковлевича. Розумiв: сьогоднiшнiй день обривав його звичне
життя. Нападом на Мiрошниченка вiн мiг вiдтягнути бiльшу бiду. Драбина
увiгнулась пiд його важким тiлом. Ось вiн припав до крокви i люто метнув
вилами на Свирида Яковлевича. Слiпуче блиснули довгi зубцi. I в цей момент
Сiчкаря побачив Дмитро. Не роздумуючи, з усiєю своєю гарячковитiстю, як на
гадюку, упав на довгий держак. До м'яса обриваючи руки об лати, вчепився в
нього, i гострi зубцi заворушилися роздвоєним жалом, не дiйшовши кiлькох
сантиметрiв до плечей Мiрошниченка . Ще через мить хрупнула суха лата, -
Дмитро з розмахом опустив її на Сiчкаря i той обаполом покотився по
драбинi на землю.
- Дмитре... Спасибi, Дмитре... Як ти побачив його?
- То в менi обережний... одноосiбник дивився...
- Запам'ятав? Ну, i вдача! - розсмiявся Мiрошниченко. - Не сердься, а
прислухайся до правди. Вона не терпить нiяких родимок, бо вона є правда.
Чуєш? I рости треба... сину. Це труднiше, нiж кип'ятитися в своїх
гордощах. А серце тобi ще переробляти треба... Ще раз спасибi.
- Свириде Яковлевичу! Найшов! - трiумфуючи, гукнув з повiтки Григорiй.
У високо пiднесенiй руцi вiн тримав обрiз. Ще рум'яний од хвилювання,
Мiрошниченко провiрив дуло австрiйського втинку. На сизiй плiвцi свiжого
перегару видiлялась бугорками перепалена iржа.
- Заберiть бандита! - кивнув на Сiчкаря.
- Ех, жаль, Свириде, що не вдалося прохромити тебе, - тоскно ломилися
губи багатiя. - Легше б було за гратами прохолоджуватися... Пусти з
худобою попрощатися. Чи побоїшся?
- Що? Худоба дорожче сiм'ї?
- З сiм'єю ще побачуся - вона менi передачi носитиме... А конi ж
заберете...
Тiнь жалостi затiпалася в сизих сiтчастих повiках, i ворсисте обличчя
почало, наче стебло болиголову, вкриватися iржавими плямами.
* * *
- Степане, покинь. Не ний! - обрiзав Свирид Яковлевич. - I без тебе
нелегко.
- Да, Степане, журбою не пособиш, - Iван Тимофiйович поклав руку на
плече Кушнiра i собi зажурився.
Марiйка бiльше не могла витримати. Закривши рукою очi, пiшла подалi вiд
чоловiкiв. У клунi на сiнi вона припала до Югини i заридала.
"Все життя горе женеться за нами".
Дочка охопила голову матерi, поклала її собi на колiна. Марiйка якось
зразу, пiдсвiдоме, зрозумiла, що вже тепер не вона, а Югина мiцнiша за
неї, що Югина мовчки потiшає її, як колись вона потiшала свою одиначку.
А в дворi на свiжозрубанiм деревi, пiд високими зорями, сидять троє
чоловiкiв. Зрiдка перемовляться кiлькома словами i мовчать - думають.
- Найкращi конi... Найкращi конi... - зiтхає Кушнiр.
- Ще й Варивонового шпачка пiдстрелили. За один день...
Забуває Iван Тимофiйович, що йому треба заспокоювати прибитого горем
Кушнiра. I зразу ж, пiдминаючи бiль, говорить твердiше, повiльнiше:
- Доки не вирвемо до останнього паростка куркульню, доти вона буде
точити нашу кривавицю.
- Ну, хто ж мiг шпачка покалiчити? - вголос мiркує Свирид Яковлевич. -
Варчук з Карпом в цей час на полi був, Денисенко свiй палац будував,
Созоненки в крамницi людей обважували... Хитро замотався клубок.
- Найкращi конi... Найкращi конi...
- Не треба, Степане... Ще не такi у нас будуть конi. Ти зможеш викохати
таких громоходiв, що по всiй нашiй землi i про тебе, i про них пролунає
слава. На це воно йдеться, коли глибше поглянути на життя. Коли б це у
тебе, в твоєму господарствi пропала худоба, вже повiк би iз злиднiв не
вилiз. Готував би або заробiтчанську, або старецьку торбу i доживав би з
нею вiка. А за нами наша радянська держава стоїть, в люди виводить нас.
Колективне господарство - життя наше. I це - смерть куркулям. От i лютують
вони перед загибеллю. Розраховують на те, що невдачi скрутять нас в дугу.
Це їм найбiльше потрiбно. Та не так виходить воно. Ти подивись: сьогоднi
село дiзналося про наше горе i сьогоднi селяни приносять чотири заяви до
созу. Це не дрiбниця. Це говорить про силу радянського села. Ще ми не
такими дiлами ворочати будемо. Тiльки будь, Степане, борцем за нове життя,
а не дрiбним власником, який, тiльки що-небудь трапиться, губить пiд собою
увесь грунт...
- Спасибi за добре слово. Мене не зiгнеш спроста. А що тяжко на душi...
Не роздягаючись, всi троє пiшли спати у клуню. Iван Тимофiйович,
морщачись i наперед пiдбираючи заспокiйливi слова, пiдiйшов до дружини за
ковдрою.
"Хоч би на людях не почала репетувати та лаятись", - з острахом
торкнувся плеча Марiйки. Та здригнулась, зiтхаючи подала йому ще й рядна,
подушки, кожух i тихо промовила:
- Iване, ти краще повкривай людей. Ночi ядернi тепер. А вам ще й їхати
скоро до мiста... Ти не печалься, Iване...
- Марiйко... Марiє, - мiцно пригорнув до себе дружину.
LI
З наростаючим гуркотом повз них промчав ешелон i, вигинаючись, влетiв у
широку заводську браму. Всi його платформи були навантаженi темносiрими
кругляками подiльського фосфориту.
- З Приднiстров'я привезено, - пояснив Кушнiру i Бондарю високий
технiк, увесь обсипаний фосфорним борошном.
Заводське подвiр'я, що пiдбiгло до мальовничої оболонi, було заставлене
мiшками з суперфосфатом i величезними сулiями з сiрчаною кислотою. За
високими корпусами заводу виднiлась легка напiвпрозора будiвля нещодавно
збудованої беконної фабрики. Основа її вростала в лужину Побужжя, а дах
впирався у небо золотою хмаркою саду.
Грохiт каменедробарок зразу ж оглушив i Бондаря, i Кушнiра. Попелястi
кругляки з вищанням i скреготом лопались на половинки, розсипались на
дрiбнi шматочки, перемелювались на борошно, яке заснувало усi цехи.
Технiк, забуваючи, що перед ним стоять не студенти-екскурсанти, часто
починав сипати специфiчними термiнами:
- Нашi подiльськi кругляки мають найбiльше п'ятиоксидного фосфориту -
до 37 процентiв. А пiщанi фосфорити у найкраших випадках мiстять у собi
лише до 15 процентiв, глауконiтовi - до 25, а глинястi - до ЗО процентiв.
Увiйшли у другий цех, наповнений випарами.
Як у густому туманi, працювали бiля мiшалок робiтники. Вони на мить
вiдривались вiд труб, якi струмували свiжим суперфосфатом, пiдбiгали до
своїх гостей, вiталися з ними, наче з рiднею. Аж незручно було i Бондаревi
i Кушнiревi: вони мало не задихалися од спеки. Гаряче повiтря обпалювало
груди, немилосердно щемiли очi. Тут до Бондаря i Кушнiра пiдiйшли
Недремний та Мiрошниченко.
- Тяжкувате у нас? - засмiявся Недремний, бачачи, як змiнились обличчя
гостей. Вся його брезентова спецовка й обличчя були покритi димчастим
пилом.
- Ох, i трудна ваша праця. I дихнути нема чим. Це не те що на полi.
Думалось: бiля плуга та коси важче, аж тут, коло суперфосфату... Полюбити
таку роботу - багато треба сили мати, - i Кушнiр з пошаною поглянув на
Недремного.
- Не стiльки сили, як справжнє робiтниче серце. У нас робiтники люблять
i гордяться своєю роботою. З неї i хлiб росте...
- Як нашi дiла? - звернувся Бондар до Мiрошниченка.
- Наче на добре йдуть.
В мiстi Свирид Яковлевич розгорнув шалену дiяльнiсть. Вiн оббiгав усi
установи, що могли чимсь допомогти потерпiлому созу. I незабаром якось
виходило, що їхнiй соз чи не найкращий на всю округу, тiльки начальство
мало знає про це.
- Це все добре, а трактора не дамо, - твердо вiдрiзав йому замiсник
завiдуючого окружного земвiддiлу.
- Чому? - холонучи запитав, бо вже кiлька разiв у думках бачив трактора
на своїх полях.
- Машини ми даємо лише колективам.
- Дайте нам трактор, ми зразу ж i колектив заснуємо.
- Органiзуєте колектив, тодi поговоримо.
- Вiн у нас уже фактично заснований, - сам собi здивувався, як могли
вирватись такi слова.
Але замiсник не хотiв слухати нiяких пояснень i прохань.
- Гаразд, - глухо промовив Свирид Яковлевич. - Коли я зможу застати
завiдуючого?
- Його зараз в природi не iснує, старого зняли, а нового ще не
призначили. Завтра загляньте, - подобрiшав: як старається чоловiк. Цей
доб'ється свого.
Мiрошниченко ще зайшов до окружкому i довiдався, що сьогоднi на бюро
мають призначити нового зава. На другий день, лаючись, що так пiзно
починають працювати в установах, ледве дочекався дев'ятої години ранку.
I яка ж була його радiсть, коли, тiльки переступивши кабiнет
завiдуючого, вiн пiзнав за столом Анастаса Донелайтiса.
- Свирид Мiрошниченко! Отой, що до гармат залiзяки приробляє? -
засмiявся Анастас i, накульгуючи, пiшов назустрiч старому друговi.
Обнялись, поцiлувались.
- Скiльки лiт промайнуло, скiльки води утекло!
- А не старiє стара когорта, - всмiхалось розумними зеленими очима
худорляве обличчя Анастаса. - Ти такий i в тисяча дев'ятсот двадцятому
роцi був. Пам'ятаєш, як ми Гальчевського бiля Дяковець приперли?
- Чому не пам'ятати. А маскарад не забувся, коли бандити
попереодягались в бабське лахмiття i хотiли нас в Iвчанцi накрити? Ми саме
тодi раки печерували.
- Пригадую, Свириде... Господарюєш тепер на своїй землi?.. Коли ж це я
до свого Нiману доб'юся? - задумавсь на хвилину i додав: - Трактора вам
дамо. Тiльки прийде перша партiя - присилаю вам найкращу... пчихалку.
Свирида Яковлевича аж пересмикнуло вiд цього слова.
- Чого так насторожено подивився? Я дуже невисокої думки про
"фордзона", його поки заведеш... От скоро ми побудуємо свої, вiтчизнянi,
трактори, такi, як сама мрiя. Аж смiятиметься поле.
- Правду кажеш, - погодився Свирид Яковлевич...
Увечерi в заводському клубi вiдбулася зустрiч робiтникiв зi своїми
гостями. Пiсля Мiрошниченка виступив голова завкому, а потiм Недремний
прочитав листа старих кадрових робiтникiв до созiвцiв пiдшефного села:
"Надiємось, дорогi товаришi, що ви переборете всi труднощi, прямуючи
свiтлим шляхом, накресленим Ленiним i Сталiним...
Ми, старi кадровi робiтники, бажаємо вам великих успiхiв у роботi i
обiцяємо найближчим часом виготувати у своїй майстернi для вас два плуги,
два культиватори, зiбрати сiвалку..."
- Спасибi вам, спасибi вам, - тихо шепоче в президiї Степан Кушнiр,
пильно вдивляється в обличчя робiтникiв.
Пiсля зборiв до созiвцiв пiдiйшов Недремний зi своїм небожем Михайлом
Созiновим, рiдкозубим веселим хлопчаком з червоною краваткою.
- Захотiлося Михайловi до вас поїхати. Вiн ще й села не бачив - з моєю
сестрою увесь час у Києвi проживав.
- Заберемо з собою, - погодився Мiрошниченко i звернувся до дитини: - А
сам не побоїшся поїхати?
- Нi, - твердо вiдповiв Михайло. - Я хочу червоним командиром бути. А
командир нiчого не повинен боятися.
Чув? - засмiявся Недремний. - Наша змiна росте.
LII
В тривожно-радiсному i п'янкому туманi промчалися цi днi. Еге ж, Дмитро
сп'янiв од усього, бо стiльки людей перевернулось в його домi, стiльки
очей вiтало й огрiвало молодих, стiльки було проспiвано веселих i
сумовитих пiсень. Бiля них метушилися люди, рiдня, щось заставляли робити,
чиїсь жiночi руки обсипали їхнi голови добiрним житом.
Дмитро вiрив i не вiрив, що то музики грають його весiлля, що бiля
нього сидить блiда i сумовита Югина, що то вiн її пiд притишений смiх i
густе сяйво поглядiв цiлував в обм'яклi, немов зiв'ялi пелюстки, вуста.
Болючими перебоями пробивалася радiсть i зразу ж губилась у невеселих
думках. Чомусь зараз, сидячи на покутi, пригадав слова Марти:
"Буде тобi добре - за мене забудеш, погано буде - згадаєш..."
"Розiйшлася з чоловiком... Як же ти вiк думаєш прожити?.. Не так-то багато
щастя перепадає нам... Чи ж буде менi радiсть з Югиною?"
Мовчки приторкнувся рукою її долонi, здригнулись пальцi у дiвчини,
одначе не вiдвела руки, покiрної i холоднуватої.
А тимчасом Варивон, пiдпилий i веселий, втиснувся до дiвчат.
Дмитро ще з суботи помiтив, як його товариш увивався бiля невисокої
дорiдної Василини, спокiйної, задумливої дiвчини. А та сторонилась
парубка, прикриваючись дiвочим колом...
Тихої зоряної ночi, розсипаючи пiснi, гамiр i смiх по всьому селi,
почали розходитись гостi. Останнiм попрощався Варивон i кинувся
наздоганяти дiвчат.
- Припала i менi одна до душi, - кинув уже з-за плота i розтанув у
нестихаючiй темрявi.
Тихо, понад самою землею, лащиться вiтер, сухо шепоче в прив'яленiй
листвi. Понад шляхом на темному небi закрасувалося сузiр'я - дiвчина з
коромислом, а нижче неї, опускаючись до дерев, ясно свiтили три зорi.
Вдалинi затихають дiвочi спiви, i тiльки десь аж бiля зарiчки,
задушевно i ладно, напевне обнявшись, як i їхнi голоси, виводять два
хлопцi широку, немов сама молодiсть, пiсню кохання.
Незвична туга i жаль за чимсь безповоротним, загубленим переплелися з
трепетним хвилюванням i надiями. Почуття неповного щастя, за яке схопився
обома руками, глибоко мучило його. В душi почував провину перед Югиною,
пiдсвiдоме вишукував i слова, i погляди, i рухи, якими б можна було
змiцнити хитке кросно, що простягнулось одного вечора, коли пожалував
дiвчину, як брат сестру. Вiн торопiв, нiяковiв перед тихою покорою, з якою
дiвчина зустрiла його останнiми днями; не знаходив слiв для розмови, i все
тепер здавалося темнiшим i старiшим.
Iз сiней вийшла Докiя, стала на порозi i тихо покликала:
- Дмитре, де ти?
- Чого, мамо? - вийшов iз темряви i зупинився навпроти матерi.
- Чого ж ти такий? Покинув молоду. Хороша вона дiвчина. Бережи її, як
життя своє, - торкнулася вогкими губами, що пахли горiлкою, синових уст.
Поволi, навпомацки знаходить клямку i входить у лiву половину хати.
Бiля скринi стоїть Югина. На нiй по-жiночому пов'язана хустка, i тому
вся її постать стала наче бiльшою, а обличчя старшим. В потемнiлих очах
мерехтять чи то двi краплинки свiтла, чи то двi сльозинки.
- Натомило весiлля тебе? - заслоняє спиною свiтло лампи i тепер яскраво
бачить, що вiї дiвчини пiдмивають сльози.
- Натомило, - долiтає ледве чутний шепiт i зливається з зiтханням.
Вiн розумiє, що дiвчина от-от може охопити руками голову i заплакати.
Жалiючи її, одводить погляд убiк.
- Лягай, дорога.
Йому зараз хогiлося поговорити по щиростi з нею, попросиги пробачення i
знайти хоч малу розраду. Навiть ледве не вирвалось: "Що ж, не осуди. Так
нас доля поєднала, а щастя ж, думаю, i нас не обмине. Коли б ти знала, як
люблю тебе. На свiтi немає такого, хто б мiг би так тебе полюбити".
Але подумав, що дiвчина не зрозумiє його i визнання окропить сльозами,
а їх найбiльше боявся. Не роздягаючись, лягає скраю, чуючи, як
переривчасте дихає його дружина. Боячись її образити, одною рукою
знаходить м'яку косу, що вiє зiллям i осiннiм дощем.
Дрiбна холодна дрож б'є усе його мiцне тiло. Прокидалась i знову гасла
надiя: "А що коли серце Югини вже лине назустрiч менi? Не могло ж воно
бути камiнним".
LIII
Осiннього надвечiр'я повертався Варивон з поля. На возi поруч з ним
сидiв Iван Тимофiйович, позаду них легко дудонiли i на вибоях пiдскакували
вгору залiзнi борони, подзвякувало переднє колесо культиватора. Сьогоднi
половину горбка засiяли пшеницею i житом. I хоча по долинi ходили Данько i
Денисенко, а Варчук навiть до сiячiв пiдiйшов, та взяти созiвцiв у дрючки
не наважились. Перебування представника райпарткому стримало їхнi дiї. Та
ще й до того в окружнiй газетi з'явився їдкий фейлетон, i куркулi тепер
потерпали: от-от наїде суд.
На шляху, врiвень iз небесним надвечiрнiм поясом, самотньо йшла до села
жiноча постать. Небавом, пустивши тюпцем конi, Варивон впiзнав, що це була
Василина, дочка полiсовщика, який жив у лiсовому закутi бiля глибокого i
навiть у жнива холодного ставка.
Давно колись працьовитий Мирон Пiдiпригора загатив греблею вузький
виїмчастий яр, на днi якого без угаву подзвонював чистий струмок. Вода
почала пiднiматися, затоплювати чiпке плетиво димчастої ожини та густi
чагарники i згодом заблищала помiж двома розiткнутими струмками, як
недосилений разок намиста на срiбнiй нитцi. Потiм пiвденнi i захiднi
окрайцi ставка заросли високим очеретом, на греблi . розрiсся верболоз, на
водi закрякали свiйськi качки, а над водою заспiвали солов'ї. За хатою
затиснутий лiсом розрiсся огороджений воринами молодий садок; помiж
побiленими деревами весело зачервонiли вулики.
Вирiсши в лiсовому привiллi, Василина увiбрала в себе задуму, спокiй i
силу дiброви. Невисока, широка у станi, спокiйно, з прихованим сумом
дивилась на свiт темносiрими очима, що з-пiд чорних вiй i брiв теж
здавалися чорними. Смагляво-рум'яне обличчя пашiло здоров'ям i мiнливою
непостiйною красою, яка раптово одягала дiвчину то в звичайний буденний
одяг, то неждано прикрашувала такими чарами, що очам ставало любо дивитись
на ту чисту, нерозстрачену, нерозвiяну молодiсть. Зима, вибiлюючи смагу на
щоках i невисокому лобi, чудово рум'янiла i надовго прихорошувала дiвчину,
весна ж, обсипаючи щоки дрiбним, ледве помiтним ластовинням i темiнню,
затiняла свiжу красу, як тiнь затемнює спокiйне плесо.
Уперше Варивон побачив Василину на танцях бiля сельбуду, i зразу ж
дiвчина припала йому до вподоби. Що б то заговорити з нею ласкаво,
по-людськи. Так Варивон зразу ж так нагримав, натупотiв на Василину, що
та, мало знаючи парубочу вдачу, засоромилась, почервонiла до слiз i весь
час уникала допитливого i вже люблячого погляду. I хоч скiльки припрошував
дiвчину пiти з ним у танець - завжди вiдмовляла йому.
"Гордовита", - жадiбно дивився на Василину. Любов прийшла
неждано-негадано. Переборюючи гордiсть, вiн у недiлю пiшов до ставу,
сподiваючись зустрiнути дiвчину. I зустрiв бiля греблi.
- Василино, чого ти тiкаєш од мене? - заговорив, стримуючи хвилювання i
неспокiй.
- А чого ж ви такi? - здивовано зупинилась дiвчина, що вже зiбралась
утекти до хати.
- Який?
- Насмiшкуватi. Кожного осудите-огудите. Нехай вам ваша гордiсть, а ми
люди простi, не привикли, щоб нас на посмiх брали, - i, обернувшись, пiшла
вузькою стежкою до ворiт.
Але не такий був Варивон, щоб так швидко вiдмовитись вiд свого.
Блiднучи i задихаючись вiд припливу кровi, наздогнав дiвчину, перегородив
дорогу.
- Почекай, Василино, не тiкай, бо я i в хату, значить, не постидаюсь
зайти.
- Ви можете, ви такi. - I суворо звела брови в одну лiнiю. Варивон,
захлинаючись, гнiвно заговорив:
- Я можу, я такий. А ти не смiйся, значить, iз мене. Ти питалася, чого
я можу? Бо я люблю тебе. Чуєш? - люблю. Ще не однiй цього слова не казав.
- Що ж це у вас за любов така їдка? - не вiрячи, подивилась великими
потемнiлими очима, в яких проскочили двi голубi жмурки.
- Не вiриш?
- Не вiрю.
- Ну, чим я тебе можу запевнити. От щоб менi, значиїь, з цього мiсця не
ступнути, - уже тихо промовив. Бо опадав, обсипався гнiв, вiдкриваючи
печаль та бiль. - Невже ти ще й досi за той жарт гнiваєшся? Невже ти
ненавидиш мене?
- Нi, - спокiйно подивилася на парубка, i в соковитих, опущених донизу
устах ворухнулась несмiлива усмiшка.
- А чого ж ти така строга до мене?
- Чого? - задумалась, потiм гордовито пiдвела голову.
- Сказати вам по правдi?
- Аякже! Все життя мрiяв... - злякано прикусив губу.
- Не подобається менi, що ви, ну, як вам сказати... грубий якийсь. Те,
що любите посмiятись - це нiчого. А от ви лаєтесь поганими словами. Про
це, гнiвайтесь, не гнiвайтесь, я й на комсомольських зборах скажу. Добра,
десь, у вас мало.
- Бiльше не почуєш од мене жодної лайки, - вiдповiв з готовiстю i
покосивсь на Василину: "Не встигли до комсомолу прийняти, а вже
командувати починає. Гляди, ще скоро й начальством стане. Це тобi з таких
тихих... Ох, i славна ж дiвчина. Як орiх".
- Побачу.
- Побачиш. Тiльки ти не думай, що й душа у мене така, як iнодi дурне
слово буває.
- Василино! - гукнув iз двору полiсовщик, i дiвчина побiгла до хати. А
Варивон довго просидiв бiля ставу, передумуючи свої думи. На Дмитровому
весiллi якось без слiв вiдчув, що дiвчина хоч i сторониться, та вже не
цурається його. Навiть проводив її додому, але з Василиною йшли дiвчата i
поговорити до ладу не змiг...
Коли вiз порiвнявся iз дiвчиною, Iван Тимофiйович випередив Варивона:
- Здрастуй, Василино. Сiдай, пiдвеземо.
- Спасибi.
- Спасибi пiзнiше говорять, - вiдповiв Варивон. За мiстком Iван
Тимофiйович повернув конi лiворуч, а Варивон з Василиною пiшли прозорими,
по-осiнньому дзвiнкими сутiнками до лiсу. Коли минули останнi хати, узяв
дiвчину за мiцну руку i не випускав її до самої греблi. Потiм дужим
поривом пiдняв Василину на руки i понiс до саду.
- Пустiть, - заборсалась на парубочих грудях.
- Не пущу, бо люблю. Чуєш? - люблю, - припав устами до теплої щоки.
- Варивоне, пусти, бо кричати буду, - заговорила сердито, переходячи на
"ти". - Батько вийдуть.
- I хай виходять. Скажи: любиш чи нi? Тодi пущу.
- Нi, не люблю, - усмiхнулася i поглянула, примружившись, на парубка. I
Варивон в шаленому поривi пiдняв дiвчину вище своєї голови, потiм мiцно
притис до грудей.
- Зразу ж, у недiлю, старостiв засилаю. Добре?
- Який та швидкий.
- А чого ж довго вiдкладати? Вiдкладений тiльки сир добрий, а дiвчина
скиснути може...
- Ти знову своє.
- Ой, не буду. Таким уже бiс язичком наградив... Щасливий, Василино, я.
Ну, наче все небо прихилив до себе, - i бережно пригорнув дiвчину,
зацiловуючи її уста, щоки, лоб i очi.
LIV
Осiнь, як добра господиня, ходила од села до села, вiючи здоров'ям i
величним задуманим спокоєм.
У високому небi пропливали журавлi. Прощаючись iз рiдним краєм, вони
вже загубили срiбнi переливчастi сурми - в сумовитих голосах низько
дзвенiла журлива мiдь. Ночами тривожились прибузькi луги, даючи притулок
перелiтним птахам, а днi дивовижно пахнули доспiлими яблуками i лiсовою
прив'ялою прохолодою.
Та нiщо не радувало Григорiя. Усе остогидло, обридло. Здавалося, що з
того дня, коли тiтка Дарка з лихою радiстю, манiрно скрививши побабченi
уста, передала слова Югини, минули не лiченi днi, а довгi i безпросвiтнi
роки. Стало немилим i своє подвiр'я, i парубочi гулянки, i друзi, i погожа
осiнь, яку любив мiцною любов'ю, бiльше, нiж саму весну.
Злоба на Дмитра не заслiпила його: i себе винуватив, що сплутався з
Федорою. Коли ж почув, що має бути весiлля Югини, така туга охопила його,
що не знав, куди подiтися, мимоволi звернув на городи, а потiм пiшов до
далекого лiсу.
В зеленкувато-голубiм небi човником пробивав дорогу мiсяць, далеко
вирiзьблялися обриси одиноких дерев i чорною стiною стояла дiброва,
перекочуючи плечима мармуровi брили хмарин. I, очищаючись од скверни,
тягучих i болiсних накипiв, Григорiй так захотiв черпнути чистого кохання,
що мимоволi зупинився, перебираючи в пам'ятi дiвчат, їхнi звички i вдачi.
Не раз на собi зустрiчав погляди Софiї Кушнiр - допитливi, свiтлi i трохи
насмiшкуватi.
"Що ж, вона хороша дiвчина. Ковтнула горя доволi у Варчука. Чом би й не
посватати її?". Пiшов до хутора, сподiваючись, що побачить дiвчину.
Далеко в таємничому сяйвi засинiв великий будинок Варчука. На вiкнах
кололося мiсячне промiння, за високим тином зразу загавкало кiлька собак.
Прислонившись до круглого стогу сiна, що стояв недалеко вiд загороди,
прислухався до переднiчної тишi. Наближаючись до нього, загалакали голоси.
Хотiв пiти до лiсу, але, впiзнавши по мовi Сафрона i Карпа, не зрушив iз
мiсця - вони увiйдуть у хвiртку, не доходячи до стогу.
- Вони люди хорошi. Господарi. Тiльки тобi, Карпе, коли оженишся, нi з
ними, нi зi мною жити не годиться, - п'яно повчає Варчук свого сина, i
Григорiй догадується, що вони йдуть вiд куркулiвни Олени Заятчук, до якої
останнiм часом почав залицятися Карпо.
- А чого ж менi не можна нi з вами, нi з ними жити?
- Вiддiлитись треба. На своє господарство перейти, зменшити i мої i
тестевi достатки.
- Для чого?
- Щоб менше пальцями тикали. А потiм вiрнi люди говорять, що дiло
починається iз созiв, а далi на повну гуртову комунiю перейде.
- Теля iще десь, а вже з довбнею бiгаєте, - заточився на дорозi Карпо.
- Ти менi, батько твiй лисий, витребеньки городити покинь. Голови
розумнiшi за тебе говорили.
- Може... - притишує голос.
- А хоча б i так. Вiн коло начальства треться. Сам у начальниках
ходить, дiло розумiє... От нам i треба середняками ставати. Оженишся -
зразу ж вiддiляю тебе.
- Багатiти не хочете? - смiється Карпо.
- Цить менi. За цiєю властю розбагатiєш.
- Будинок менi дасте?
- Захотiв. Сам збудуй такого, - незграбно втискається в хвiртку...
"Середнячки об'явились... Бiсiв Юхим iз води вийде сухим. Такий тобi
проскочить i крiзь решето, i крiзь сито". Григорiй довго стояв пiд стогом,
але Софiї не дочекався. I чим бiльше думав про неї, тим кращою ставала
дiвчина, але приглушити попереднього роздратування, болю i смоктливої
порожнечi не могла.
Другого вечора припильнував Софiю на полi, коли та поспiшала вiд
Варчука. Стримано поздоровкався i, спiймавши на собi допитливо лукавий i
водночас приязний погляд, запитав:
- Чого так дивишся?
- Дивлюсь, що ви такi чуднi, нiби щось загубили.
- Я й загубив таки.
- Югину?
- Югину. А знайшов тебе.
- Швидко знаходите, - покосилась на нього: "Чи не смiється?" - i
зiтхнула.
Вона давно вже любила цього чорнявого красуня i любити боялась. Жiночим
передчуттям вгадувала, якi думки непокоять Григорiя, i страшно ставало вiд
свого самовiдданого почуття, бо знала, що Григорiй потягнувся до неї не як
до кохання, а як до розради.
"Щастя моє дороге", - шептали самi вуста.
I Григорiй з подивом помiтив, як заблищали дiвочi вiї. I тi притiненi
сльози зломили усi гнiтючi перегороди, наблизили до нього, зробили
милiшими дрiбнi риси смаглявого чистого обличчя. Охопивши дiвочу голову
руками, вiн хоче знайти вуста, але Софiя вислизає з його рук.
- Не треба. Ти ж не любиш мене. Цим не жартують. I Григорiй, як п'яний,
заточується на стежцi. Справдi, хiба не правду говорить дiвчина? Але знову
тягнеться до Софiї, бо без неї залягли б нероздiленими самотнiсть, бiль i
печаль...
LV
Погожого ранку вирушали хлопцi у мiсто на терзбори.
Iще звечора, змовившись iти разом iз Варивоном, Дмитро приготував
немудрi пожитки, розказав матерi й дружинi, що робити без нього. Люблячи
вiйськову справу, будучи зразковим кiннотником i стрiльцем, вiн цього разу