Страница:
ми вiдставали, коли всякому паличку в табелi за день записували, хто тодi
старався, як тепер? Порядок усюди потрiбний i чесна праця. Справжня
бiльшовицька праця - це життя наше. Ет, не розумiєш ти, що в мене зараз на
душi. Не перший день його ношу, а все висказати не вмiю. О, знову
усмiхається Фальстаф ледащуватий.
- Нi, розумiю, Дмитре, розумiю, бригадире... Твою думку я перехоплю i
розкажу її на своїй бригадi. Пiдберу приклади, висновки потрiбнi так
зроблю, що ти тiльки очима лупатимеш! - i засмiявся. - Бо ти ж на зборах
пару слiв докупи не зв'яжеш. Коли б до твоєї грамоти та ще язичок, ну, хоч
половину мого... А я зумiю своїх хлопцiв крутнути.
- Е, нi! - схопився Дмитро. - Коли на те пiшло, то вже говори на зборах
обох бригад - твоєї i моєї. Тiльки так треба пiдготуватися, щоб нашi
бригади почали вириватися на першi мiсця. По всiй областi. Хватить сили?
- Повинно хватити. Тодi нашi збори вiдкладемо до дня врожаю... Ти
пiслязавтра на нараду агiтаторiв поїдеш?
- Думаю.
- А сам швидко агiтатором станеш? - приснув Варивон i, косуючи оком,
вiдступив од Дмитра. Той тiльки брови насупив.
- Варивоне Iвановичу! Варивоне Iвановичу!
З горбка в новому костюмi звивисто бiг стежкою невеличкий проворний
Борис Зарудний. Русий, вибiлений сонцем чуб обвiвав його смагляве чоло.
Глянув Варивон на хлопця i покотився зi смiху. Дмитро незрозумiло
знизав плечима.
- Як товарообмiн пройшов? - мало не плачучи вiд реготу, запитав Варивон
Бориса.
- Краще всiх! - задьористим тенорком вiдповiв Зарудний i теж засмiявся.
- Значить, повернули пiджак?
- Повернули, ще й яблук на дорогу дали. Та яких яблук! Пригощайтесь.
Поглянув Борис на Варивона, i знову обоє заколивалися вiд смiху.
- Борисе, розкажи Дмитровi Тимофiйовичу про свої митарства.
- Та... - завагався хлопець. - Ще як докладуть комусь, то все село
насмiхатиметься. Кушнiр, гляди, на зборах у краску введе. Тодi й на люди
не показуйся.
- Нiхто не знатиме. Що ти, Дмитра Тимофiйовича не знаєш?
- Уже обоє щось натворили? Ну, говори, Борисе. Знаю: ремiнець давно
плаче по твоїй спинi.
- Еге ж, плаче, - покiрно погодився Борис i весело покосився на
Варивона. - От i скажи їм що-небудь. Нiякої пiдтримки не буде, - по-дитячи
правдивими очима глянув на Дмитра, а самому аж нетерпиться розповiсти свою
пригоду статечному бригадировi.
- Та розказуй уже.
- Еге, розказуй, - знову завагався для виду Борис, а потiм махнув
рукою, мовляв, де моє не пропадало, i, аж мiняючись вiд задоволення, почав
своє оповiдання.
- Ну, самi ви знаєте: наша бригада за бiльшовицький урожай проса
б'ється. Уже в нас такi волотки висипаються, що очей не одiрвеш: одного в
пригорщi не втиснеш, не волоток, а зразу ледве не цiлий снiп... Коли, як
на грiх, почув я, що в Багринi зав хати-лабораторiї новий гатунок проса
виводить. Дременув я туди, а цей завiдуючий Федiр Хмара обмiряв мiй
незавидний рiст, спитав, чи не школяр я, i навiть до проса не допустив. Ще
й насмiшку на мiй новенький костюм пустив: "Це у вас усi такi женишки
чистенькi i малюсiнькi?.." Такий вредний чоловiк. Ну й що б менi було
пiсля цього прийти додому i розповiсти про все своєму бригадировi? Так нi
- якийсь дiдько спокусив самому знайти дане просо. Виждав я вечiрню
годину, коли Федiр Хмара кудись вiдлучився, i гайда на город. Пробираюся
садком, коли дивлюся на одну яблуню, а там плоди ну прямо, як на зсипному
пунктi: рiзних форм, кольорiв i величини, "їй-право, чоловiк вегетативною
гiбридизацiєю займається", - подумав i сам не знаю, як воно сталося:
скинув пiджак - i на яблуню. Не встиг я навiть налюбуватися тим деревом,
аж чую такий приємний спiвучий дiвочий голос:
- I не стидно вам, товаришу? Такий великий, а по садках лазять.
Глянув униз - стоїть там дiвчина i тримає в руцi мiй новенький пiджак,
шовковою пiдкладкою уверх. Тут картуз iз мене, ну а я за ним навздогiн.
Скотився з дерева, хотiв розмову нiжну завести, та дiвчина нi одному моєму
слову не вiрить i дивиться на мене з цiлковитою пiдозрою. Нарештi
вiдкопилила губки i ошпарила мене: "Товаришу, чи ви сором дома залишили,
чи зроду його не мали. Вам простих яблук нехватило, що ви на дослiдне
дерево полiзли? Про пiджак з батьком поговорите" - i брязь дверима перед
моїм носом. Настрiй у мене на перемiнне пiшов. Одначе духом не падаю:
приземлився бiля клунi i не спускаю очей з хати. Згодом виходить моя
дiвчина з дiйницею доїти корову, чогось сама собi усмiхається i навiть
пiсеньку наспiвує. Видно, нiяк її совiсть не гризе за мою одежинку. Тiльки
зашипiло молоко по денцi, а я - в хату. Зирк туди, зирк сюди - нема
пiджака. Неначе злодiй, вiдчиняю комод - i дiвочi плаття пахучою шовковою
пiною обвiяли мене. Та мого одягу нема. А тут уже хтось бiля порога гупає.
Я аж скрутився, коли почув, як дзвякнула клямка, - i шур пiд лiжко. Лежу,
дух затаїв. Входить якийсь парубок, сiв на лавi, прикипiв до вiкна i все
якiсь сумнi мелодiї перебирає, одну печаль наганяє на мене. Скоро i
дiвчина прийшла. Ну й почалися у них поцiлунки навперемiж з зiтханнями.
"Еге, та тут iсторiя ледве не така, як i в нашого Леонiда Сергiєнка" -
думаю собi, вислухавши про всякi суперечки хлопця з Федором Хмарою. Щось
вони на науковому грунтi, на гiбридизацiї не помирилися. От i не хоче
старий вiддавати своєї Марiї за Левка; Марiя радить почекати, поки батько
перегнiвається; батько ж довго сердиться, а Левко на зло йому хоче зараз
одружитися, навiть дорiкає Марiю за повiльнi методи в особистому життi.
Говорять вони, аж знов щось загукало бiля хати.
- Ой, батько йдуть! - скрикнула дiвчина. - Левко, де я дiнусь з тобою?
- i голос тремтить у бiдної, мов струна.
Левко сюди-туди - i бух пiд лiжко, ледве мене не притовк. Входить Федiр
Хмара i прямо з дверей:
- Марiє, подай нашi записи, приїхав один науковий робiтник.
Iнтересується новим дiлом.
- Ви i його з хати-лабораторiї наженете...
- Е, нi, це мiчурiнець, а не безплiдна деревина.
"Ага, зараз вiн пiде" - подумав i вже мiркую, як би заручитися
пiдтримкою у Левка, хоч вiн очима аж навпiл розколює мене: видно, думає,
що я конкурент йому - потай до Марiї ходжу.
Старий уже бере записки, а я легше переводжу дух. Коли тут вбiгає на
порiг цуценя; потерлося бiля ноги завiдуючого, потiм насторожилося, повело
лопухатими вухами i дзяв та дзяв! Таке їдке собаченя трапилося - зроду не
бачив. Потiм прямо до лiжка i гавкає, аж головою до пiдлоги припадає. А
потiм мене за ногу i - гаррр...
- Марiє, що там таке? - заглянув старий пiд лiжко i за онишник. - Ану,
герої, вилазьте!
Вилiзли ми i пил з себе не струшуємо.
- Ааа! Женишки! Ось я вас зараз поженю! - замiрився онишником. А це
дядько такий: раз звезе - i не пiкнеш. Вредний чоловiк. Я в цiй ситуацiї
навiть за пiджак забувся.
- Федоре Петровичу, я вам усе чисто розкажу! - кинувся до завiдувача.
- Вислухаєм, вислухаєм доповiдача, - а сам дверi на клямку i коло
порога на вартi стає.
Говорю я, а в нього очi все злiшими i злiшими робляться, а коли згадав
про яблуню, аж закипiли. Але зразу ж я якось про просо заговорив, про нашi
волотки. Бачу: подобрiшав чоловiк.
- А ти не брешеш? - питається.
Усiма культурами я заприсягнувся.
- Тодi так зробимо, - вирiшив Федiр Хмара, - ти принесеш менi пару
волоткiв, i коли вони справдi чогось вартi, тодi вiддамо пiджак... Ну й
вiддав. I вас, Варивоне Iвановичу, запрошує до себе в гостi. Хороший
чоловiк.
- Неодмiнно треба пiти. Дмитре, пiдеш зi мною?
- Аякже...
- Тiльки вибери кiлька кращих стеблин гречки: не з порожнiми ж руками
iти до чоловiка.
- Та вона ще тiльки наливає... - завагався Дмитро. - Може краще, коли
достигне?
* * *
Григорiй, сп'янiлий од радостi, привiтань, подяк i утоми, прямував до
Бугу. Його тiло солодко пощипували зерна i остюки; щемiли руки, натертi
гузирями мiшкiв. Рожевi надiї i доброта до всього свiту, людей охопили
його своїм щирим теплом. З радiстю згадав привiтання секретаря обкому
ВКП(б), подяку Кошового, усмiхнувся сам собi. "Усе село зробити передовим,
на всю область! Щоб до нас з'їжджалися дивитись, як ми живемо, вчилися в
нас". - I в уявi бачив обриси нових будiвель, бачив у кожнiй хатi те, про
що стiльки думалося ще з тих днiв, коли тiльки поступив у СОЗ.
Ой заговорило жито пiд вiтрами:
А вже їдуть женцi з срiбними серпами.
Тихо пустив пiсню вузькою дорогою, що, звиваючись, бiгла помiж
нагрiтими за день пшеницями. I сам вiдчув, як пiсня його переливалась
сердечними хвилями, що знаходять вiдгук в чиємусь серцi.
Незабаром великi зорi засяяли над ним i пiд ним. Сонно зашепотiли
прибережнi трави, десь бiля острова, як дитина у пiвснi, обiзвалася вода.
Григорiй горiлиць лiг на траву; на сплетенi руки поклав голову, задивився
у безхмарне високе небо. Простигши, уже хотiв скупатися, але нижче, бiля
дослiдної станцiї, почув чиїсь обережнi кроки. I собi пiдсвiдоме обережно
подивився вдалину.
З високого берега сторожко спускалась людина з чимсь чорним, очевидно
мiшком, за плечима. "Моторний, - пiзнав у темрявi. - Чого йому?" - i
пригадав обережний натяк Романенка, мимохiть кинутi ним слова бiля
молотарки, злу пораду Моторного. Прокинулась настороженiсть i почала ще
бiльше зростати, коли внизу забряжчав ланцюг, на якому був прип'ятий
човен.
Незабаром Крупяк пiшов до станцiї, i Григорiй полегшено зiтхнув:
напевне чоловiк хоче прокататись. Але через якусь хвильку, коли знову з
вантажем виросла постать Крупяка, ще з бiльшою силою прокинулась пiдозра:
що йому тепер, в таку пору, носити?
Крупяк на цей раз довше порався.
На березi шемрiв пiсок, щось глухо стукнуло об човен. Директор ще пiшов
до станцiї, а Григорiй кинувсь до човна. Пiд тонким полотном невеликих
мiшкiв вiн намацав двi однакових скриньки. Завагався, потiм обережно
витрусив одну на дно човна, торкнувся пальцями гнучкого довгого паростка,
прикрiпленого до дошки, i страшна здогадка ножем полоснула по всьому тiлi.
Пiтнiючи, вiддер одну дощечку i правою рукою вихопив невеликий брусок.
- Тол!.. Ах ти ж змiя пiдколодна! - вилаяв у думцi Крупяка.
I в цей час на березi заскрипiли обережнi кроки. Шевчик рвонув ланцюг
до себе, вдарив веслами.
- Хто там?! - злякано i тривожно обiзвалась темрява.
Григорiй ще мiцнiше замахав веслами, пускаючи човен на другий берег.
Пролунав перший пострiл, i куля смачно шубовснула у воду попереду носа
човна.
"Вправно стрiляє. Коли б до берега добратись", - з дикою силою
веслував, приглушуючи звук другого пострiлу.
Знову тьохнула вода бiля обшивки, потiм сухо трiснула перекладина на
човнi - попала куля. I Григорiй почув, як холодний пiт почав зриватися з
його чола.
Ще одне надлюдське зусилля, i човен з розгону, носом, врiзався в берег,
з шумом розвiв шорстку осоку, пiшов затоки по водi.
Григорiй вискочив на берег i полегшено припав до теплої i безмiрно
любимої землi.
XXXII
Дмитро почорнiв од хвилювання i дощу.
Навколо нього безпомiчно в дрожi трiпотiли i вилягали поля; на шляху
вигиналися посiрiлi дерева i гнiвним хмелем закипали горбатi потоки.
Тiльки вiн не горбився в потемнiлому роздоллi.
Як риба з вечiрнiх озер, виплескувалися iз хмари блискавицi. У їхньому
одсвiтi йшов од ниви до ниви, переповнений тяжким болем. На його очах
стогнала i падала ниць велика праця, падали ниць великi сподiвання. Знав,
що доспiлi лани уже не пiдiймуться до сонця, їх негайно ж треба скосити,
бо колос не корiнь - притиснутий до землi, зразу ж почне гнити.
"Навряд, щоб комбайн захопив полегле стебло. На коси треба натискати",
- тягнуться хмурi липкi думки. Страдницьки викривились лiнiї брiв, i
Дмитро не чує, що з нього течуть i течуть покрученi струмки. Люблячою
рукою торкається до гранчастого колосу, вiн шершавить пальцi зерном та
добiрними сльозами. I Дмитро шепче невмiлi ласкавi слова, як шептав їх
колись бiля колиски хворого сина.
В правлiннi колгоспу нiкого не застав. Зразу ж бiля його нiг набiгла
калюжа води, i охайний сторож з незадоволенням дивиться на неуважного
бригадира.
- Щось ти, Дмитре Тимофiйовичу, сьогоднi сам не свiй. Душа не на мiсцi,
чи як воно?
- А вона в мене камiнь надмогильний, що весь час на одному мiсцi
повинна лежати? - зразу ж сердиться на сторожа. "Вiдбився вiд поля i не
тямить людського болю".
Вечiрнiми розгрузлими вулицями Дмитро прямує до колгоспникiв своєї
бригади. Слово його скупе, зосереджене:
- На завтра приготуйте грабки, клеп довгий одпустiть. Хлiб треба
рятувати. Жiнкам - перевесла крутити.
I вже коли доходив до хати Бондаря, в шум зливи почали просочуватися
дзвони молоткiв i кiс.
Iвана Тимофiйовича не було дома. Марiйка кинулась за свiжою одежею для
Дмитра, а потiм почала поратися бiля печi.
Надворi шумiв i шумiв дощ. Тремтiли шибки, раз од разу наливаючись
мертвотносинюватим сяйвом, i тодi в небi, немов розхитанi гори, харащилися
хмари. Дмитро, кривлячись, пiдiйшов до шафи з книжками. Розгорнув червонi
палiтурки однiєї книги без назви. Це був щоденник Iвана Тимофiйовича.
Почуття цiкавостi взяло верх над ваганням.
"Коли що-небудь особисте тут - покину читати", - заспокоїв себе. З
подивом прочитав першу сторiнку. Грубувата в'язь чiткого письма заговорила
до нього живим голосом. Непомiтно почав приглушуватися гомiн вiтру i тупе
бурмотiння важких разкiв дощу. Напливали, полонили iншi картини.
"27 сiчня.
Збори були гарячi, задиркуватi, веселi. Для мене, як члена партiї,
подвiйна приємнiсть: бачу ряснi червонобокi плоди масово-полiтичної
роботи, вiдчуваю любов i прагнення оволодiти передовою соцiалiстичною
агрикультурою. Збори трохи поскубли Кушнiра. Вiн iще увечерi був дуже
задоволений своїм планом: за три днi закрити весною вологу на всiй площi
зяблi.
- Здорово? - радiючи питав мене i Шевчика. - Все сам пiдрахував. Як
Нестiр-лiтописець, всю нiч з олiвцем просидiв.
- А може новоявлений Нестiр-лiтописець щось не врахував? Може ще раз
перевiримо? - питаю його.
- Не треба, не треба! Боюсь тiльки, щоб на зборах не провалили... Де це
видано - за три днi закрити чотириста п'ятдесят гектарiв!
Побоювання Кушнiра справдилось: його план таки провалили. Бригадири,
ланковi i рядовi колгоспники довели, що зяблю можна закрити за... два днi.
- Здорово? - питаю Кушнiра пiсля зборiв.
- Здорово! Напевно, ти менi свиню пiдклав? - i смiється. - Намилили
менi шию. I за дiло намилили! Щоб не був таким хитрим. Ходiмо, Iване
Тимофiйовичу, в баню.
- Мило з шиї змивати?
- Нi, старi уявлення. Пар i вода помагають. Завжди у мене голова пiсля
банi свiжа, мов яблуко. Пiшли?
- Пiшли. Тiльки вже не зобижайся: до ранку буду двома вiниками
вимолочувати твою самовпевненiсть.
1 лютого.
Сьогоднi з наради передовикiв садiвництва приїхала Марта Сафронiвна.
Вона об'їздила увесь Київ, побувала i в кращих колгоспах примiської смуги.
- Що, Марто Сафронiвно, скажете про нашу столицю?
- Прекрасна, привiтна вона, мов бiлий сад.
- Земля родюча бiля Києва?
- Нi. Князь Володимир не був хлiборобом - на пiщаному грунтi осiв, -
смiється молодиця. - Та тепер i пiсок родить.
- Нарада на користь пiшла?
- О, да! Дуже мене схвилювало, що київляни на горючому пiску виноград
виводять.
- Прибузькi пiски гiршi приднiпровських?
- Ростиме i на них виноград.
- Хай росте. I виноград i виноградарi!
6 лютого.
Дмитро таки молодець. Повернувся з лiкарнi i вже, нiби Журавель, дибає
по полях. На його масивах найбiльше снiгу.
- Вiн обкрадає нас! Прямо начисто змiтає снiги з усього привiлля, -
обурюється бригадир п'ятої бригади.
- Не змiтаю, а запрошую в гостi.
- Завзятий чоловiк. Зерно iще раз перевiрив i довiв до найвищої
посiвної кондицiї. А говорити його я таки заставлю, поки сам не пiзнає
смаку i сили добротного слова. Почну з простого: хай на агрогуртку
розповiсть, як найкраще затримати снiг. В цьому дiлi вiн розбирається.
Навiть напрям метелицi, вiтру враховує.
Серйозно треба на бригадах i ланках поговорити про врахування усiх
можливостей пiдвищення врожаю. Бо часто, бува, ми схоплюємося за один-два
кiльця, а за iншi забуваємо. Через це не всi свої золотi жили i прожилки
розкриває нам земля.
8 лютого.
Бiля радiоприймача слухали з Свиридом Яковлевичем п'єсу Шекспiра. Є у
нiй такi рядки:
Ведь с песнею кончается
Все лучшее на свете.
- Мiцнi слова, та постарiли, - промовив Свирид Яковлевич. - У нас iз
справжньою пiснею починається все краще в життi.
Пригадав громадянську вiйну, коли ми з Iнтернацiоналом iшли в бiй. Так,
з пiснею починається все краще в свiтi...
З новим хвилюванням ми слухали сьогоднi Красну площу i Iнтернацiонал".
Надворi загупали кроки. Незабаром Iван Тимофiйович, мокрий, неначе
хлющ, широко увiйшов у хату. На пiдлозi зразу заряснiли гнiзда слiдiв.
Дмитро неохоче вiдiрвався вiд щоденника.
- Марiйко, в тебе якась перемiна знайдеться? Обкис, як бiс.
- Iще б не обкиснути. Валандається десь до пiвночi. Нема того, щоб у
пору прийти. Знову на нарадi сидiв? - по звичцi, наче з огудою,
заговорила.
- Не на нарадi, а в стельмашнi.
- Досi в стельмашнi? Щось нове видумували?
- Робили грабки. Злива прибавила роботи косарям.
- Ти б i менi серп погострив, а то вже порябiв од iржi.
- Може в'язати пiдеш?
- Еге, так i пiду. Я ще копу на такiй озиминi заiграшки нажну, а молодь
хiба так умiє серпом орудувати? Їй i вчитися за машинами не було на чому.
Ну, переодягайся вже.
Iван Тимофiйович прояснився, побачивши Дмитра.
- От за кого Iван Васильович згадував! Ану, показуйся на свiтло. Чув,
чув, який твоя бригада передзвiн пiдняла. Вiрно робиш, Дмитре.
- Що Iван Васильович казав про мене? - пiдiйшов ближче до тестя.
- Дзвонив, щоб ми полеглий хлiб косили грабками з одним залiзним зубом,
бо чотиризубцi утовчене стебло не вiзьмуть.
- I тут допильнував, - промовив з пошаною.
- Допильнував... Згадав, як ти йому колись зi смаком про косовицю
розповiдав. Це в Кадiбцi було - клевер ти косив там. Надiється, що будеш
кращим косарем.
- По всьому колгоспу?
- Нi.
- По району? - здивувався Дмитро.
- По областi.
- Ого!
- Перелякавсь?
- Та нi, - задумався, проймаючися теплим дрожем. - Але помiркувати є
тут над чим.
- Мiркуй, я поки переодягнуся. Чи тобi вистачить думати до кiнця жнив?
- I вiчно ти нападаєш. Чим-небудь, а колупнеш! - вступилася за зятя
Марiйка.
- Хе. Бiльше не буду, - Iван Тимофiйович жартiвливо вiдступив назад, а
Дмитро усмiхнувся.
- Тату, менi кiсся треба змайструвати.
- От тобi й бригадир! - здивувався Бондар. - 3 чим ти думав завтра
вийти в поле? З начальницькою поважнiстю?
- Зi старими грабками... Смаку ще не розiбрав. А тепер варто над новими
подумати - по моїй силi. Так - на метрiв три з половиною. Щоб покiс був,
як покiс!
- Пiшли до стельмашнi! - засмiявся Бондар.
- Ти б хоч переодягнувся, старий! - накинулася на нього Марiйка. -
Вiчно йому нiколи.
- I чого ти гримаєш? Все одно знову промокну наскрiзь. Ще вслiд за нами
побiжи... Ну, Дмитре, змайструємо разом такi грабки, щоб усi дивувалися, -
уже в сiнях загримiв голос Iвана Тимофiйовича.
- Iване, Дмитре, перекусiть трохи гарячого.
- Пiзнiше, стара... А злива стихає. Хмар поменшало. Ну, побачимо, що з
нашого дiла вийде. Кiсся зробимо, неначе скрипку.
Уже краплинками роси бiлiли зорi, коли Дмитро i Iван Тимофiйович вийшли
з стельмашнi. В низинах iще мелодiйно спiвали струмки, просочуючися в
темiнь, вони розмивали її, i над землею починали коливатися попелястi
смуги.
Ранок був iз сонцем, з шматками розметаних хмар, з високим спiвом
промитого синього неба. На свiтлих нивах зрiдка морщилися плямистi тiнi,
островами вiдпливали у далечiнь i зливалися з островами лiсiв.
Бiля комбайнiв уже метушилися молодi комбайнери: на найнижчий зрiз
установлювали рiзальний апарат хедера. Коло кузнi жаткарi так
вiдрихтовували сегменти, щоб вони прилягали до пальцевих платiвок, точили
запаснi ножi. Побачивши Дмитра з новими грабками, вони дружно
розреготалися на всю вулицю. З кузнi повибiгали ковалi i теж, взявшися в
боки, заколивалися вiд смiху.
- Агрегат Дмитра Горицвiта!
- Чи то самоскидка, чи вiтряний млин, - нiяк не второпаю.
- Дмитре Тимофiйовичу, скiльки думаєш викосити?
- А на своїх лобогрiйках добре нагрiєте лоби, поки переженете мене.
- Змагаємось?
- Можна.
- Дмитре Тимофiйовичу, ти ж хоч кiнцем кiсся хмару не поколошкай, бо
знову дощ пiде.
Перевiривши роботу бригади, Дмитро пiдiйшов до облюбованої дiлянки.
Золотистi сонячнi долини уже були наповненi рухливими постатями
колгоспникiв, гомоном, веселим передзвоном. Навколо зацвiтало яскраве
святкове вбрання молодиць i дiвчат. Пофиркуючи бризками, промчала машина з
в'язками перевесел; десь, зовсiм недалеко, високий спiв коси наздоганяв
пiсню жайворона i м'яко розсiвався в схиленiм полi. Бiля самого небосхилу
розкинувся бiлий табiр хмар, на їхньому тлi чiтко пропливав комбайн.
Ясно i повно запам'ятовувалися розлогi мазки лiтнього ранку.
З насолодою одвiв руки назад, i грабки з присвистом влетiли в полегле
стебло; воно спросоння бризнуло кольоровими сережками рос, зiтхнуло i,
гойднувшись, лягло позад косаря. Знову синьою блискавицею широко мигнула
коса i згасла с житах. Цiлий живий снiп, мов дитина, перехилився на покiс
з колиски грабок.
Розмашисте, весело пiшов Дмитро уперед. Розiмлiлi хмари ледве
наздоганяли його своїми поморщеними тiнями. Свiжий вiтрець обвiвав русий
вигорiлий чуб косаря, сонце грало на його дужих набухлих руках, м'язи
бронзовим литтям видiлялися на плечах i шиї, а на обличчi гордовите
зосередження почало розмиватися усмiшкою.
Iскрилася i спiвала коса. Спiвало i серце бригадира.
По всьому видно, що його дiло порадує i повчить не одного колгоспника.
Рiвними високими покосами влягалася щира праця i нiжним прiснуватим
духом парувала пiд зливою сонячного промiння.
Високий пiвдень стояв над косарем.
Присмерком облiковець обмiряв прилюдно скошену дiлянку i серйозно
повiдомив косарiв:
- Агрегат Дмитра Тимофiйовича викосив пiвтора гектара.
- Завтра викосимо два, - промовив Дмитро, приймаючи вiтання косарiв.
Очi його, зiгрiтi сяйвом приязнi, схвильовано дивилися на милi обличчя
рiдних людей.
XXXIII
Поїзд пiдходив до рiдного мiста, i Леонiд уже не мiг одiрватися вiд
вiкна, вiд мерехтливого бiгу димчастих, притрушених сонцем ялинок.
Загуркотiв, одлiтаючи назад, залiзний мiст, i з-пiд синього неба
вирiзьбилися строгi контури суперфосфатного заводу. Жерла прокурених труб
пiдпирали мармуровi хмари, що брилами налягали на рiку.
- На-дiй-ка. На-дiй-ка. На-дiй-ка, - вистукували колеса. I серце
Леонiда раптом стискалося у грудочку: "А що, коли виїхала з села?.. Нi, не
може бути... Приїду i зразу ж налякаю: "Пропав я, Надiйко, - на iксах i
iгреках погорiв".
На хвилину обличчя хлопця бралося скорботним виразом i зразу ж
омивалося щасливим усмiхом.
- Як же так, Льоню? - злякано запитає.
- Хiба я винен, що в мене така учителька була. Вiн, ледве стримуючи
хвилювання, бачив удалинi милий образ дiвчини. I одночас, десь за синню
небозводу, йому мерехтiли розвiшанi огнi великої столицi, всмiхалися новi
юнi друзi, допитливо i з надiєю дивились на молодiсть очi сивих учених.
Бачив себе то в стiнах вiйськової школи, то на темному кордонi, то в
зловiсних сполохах вiйни. I всюди вiдчував себе частиною рiдної країни,
гордим сином її. За цi днi Леонiд навiть зовнi покращав, а коли йшов - не
чув землi пiд собою.
На ходу першим вискочив на перон.
В перехрестях риштування летiв угору новий вокзал, наповнений зсередини
перестуком i нiжною дiвочою пiснею. Один голос особливо схвилював Леонiда:
так спiвала Надiйка. У неї навiть найсумнiшi пiснi не притискались
пiдбитим птахом до осiнньої стернi, а пiдмивалися молодою задумою, неначе
на мить зупинялись на шляху життя, як зупиняється плавець перед рiкою, щоб
iще мiцнiше пiзнати її глибину, простiр i випливти на переснований
промiнням берег.
- Льоню! Льоню! - Розводячи могутнiми плечима потiк людей i махаючи
картузом, до нього бiг осмiхнений Василь Прокопчук.
Ось вiн ледве не налетiв на якусь огрядну жiнку з двома валiзами. Щоб
стриматись, пiдхопив її вгору, обкружляв навколо себе i бережно поставив
на землю.
- Звиняюсь, громадянко.
Жiнка спочатку тiльки перелякано очима повела, але зразу зрозумiла в
чому справа i насмiшкувато промовила:
- Спасибi за безплатну карусель.
Та заклопотаний Василь навiть не обернувся,
- Здоров, Льоню. Так i знав, що ти сьогоднi приїдеш. Серце чуло!
Спецiально машину затримав. Конференцiя у нас вiдбувалась. Як здоров'я,
Льоню?
Та не здоров'я зараз цiкавило Прокопчука. Вiн i хотiв i боявся
запитати: чи склав iспити товариш. А на його зосередженому обличчi нiчого
не розбереш.
- Василю, - тихо запитав Леонiд, - Надiйка дома?
- Виїхала, - зiтхнувши, промовив Василь. - Двi години назад поїзд
одiйшов.
- Виїхала? - похмурнiв Леонiд.
- "Не витримав", - вирiшив Василь i теж нахмурився.
- А Степанида приїхала?
- Приїхала. Пройшла конкурс. В унiверситет витримала. От яка в тебе
сестричка, - радiсно почав i осiкся: обережнiше треба говорити про науку,
щоб не так боляче було Льонi. - Ну, i в нас теж весело. Такi дiла тут
пiшли. Григорiя Шевчика, кажуть, до ордена представили. А Горицвiт якi
чудеса з гречкою робить! А сад Марта Сафронiвни - прямо як зоряне небо...
В новому колбудi скоро гратимемо.
- Молодцi, - усмiхнувся.
"Напевне склав", - повеселiшав Василь.
- Оце й дома у мене радостi. Батько, певне, мiсця собi не найде, -
оживає Леонiд, уявляючи, як старий нескiнченними розмовами наводить терор
на усiх знайомих.
"Склав, склав", - твердо вирiшив Василь i засмiявся.
- Льоню, i тебе можна привiтати?
- Можна.
- Можна!.. Чого ж ти до цього часу мовчав? Усю душу по жилочцi вимотав.
Ах ти, академiк нещасний. - I Василь так стиснув товариша, що в того аж
ребра почали подаватись угору.
- Василю, задушиш.
- I задушу. Не мiг зразу порадувати товариша? От вреднющий. Нема на
тебе Степана Кушнiра. Льоню, - змовницьки поглянув: - А плюс Б - скiльки
буде?
I вони обоє вибухнули реготом.
- Алгебру списав у кого-небудь?
- Уяви, що не я, а до мене заглядали.
- Тепер усе уявляю. Вас було, значить, троє, кожен отримав по одиницi,
а в сумi вийшло три - посередньо. Так воно, Льоню?.. А мене на агрономiчнi
курси командирують.
- На кого Ольгу покидаєш?
- Сам шефствую над нею - обоє їдемо. То в тебе важча справа: доведеться
з однiєї столицi в другу бити телеграми дрiбним почерком - "люблю, зпт,
старався, як тепер? Порядок усюди потрiбний i чесна праця. Справжня
бiльшовицька праця - це життя наше. Ет, не розумiєш ти, що в мене зараз на
душi. Не перший день його ношу, а все висказати не вмiю. О, знову
усмiхається Фальстаф ледащуватий.
- Нi, розумiю, Дмитре, розумiю, бригадире... Твою думку я перехоплю i
розкажу її на своїй бригадi. Пiдберу приклади, висновки потрiбнi так
зроблю, що ти тiльки очима лупатимеш! - i засмiявся. - Бо ти ж на зборах
пару слiв докупи не зв'яжеш. Коли б до твоєї грамоти та ще язичок, ну, хоч
половину мого... А я зумiю своїх хлопцiв крутнути.
- Е, нi! - схопився Дмитро. - Коли на те пiшло, то вже говори на зборах
обох бригад - твоєї i моєї. Тiльки так треба пiдготуватися, щоб нашi
бригади почали вириватися на першi мiсця. По всiй областi. Хватить сили?
- Повинно хватити. Тодi нашi збори вiдкладемо до дня врожаю... Ти
пiслязавтра на нараду агiтаторiв поїдеш?
- Думаю.
- А сам швидко агiтатором станеш? - приснув Варивон i, косуючи оком,
вiдступив од Дмитра. Той тiльки брови насупив.
- Варивоне Iвановичу! Варивоне Iвановичу!
З горбка в новому костюмi звивисто бiг стежкою невеличкий проворний
Борис Зарудний. Русий, вибiлений сонцем чуб обвiвав його смагляве чоло.
Глянув Варивон на хлопця i покотився зi смiху. Дмитро незрозумiло
знизав плечима.
- Як товарообмiн пройшов? - мало не плачучи вiд реготу, запитав Варивон
Бориса.
- Краще всiх! - задьористим тенорком вiдповiв Зарудний i теж засмiявся.
- Значить, повернули пiджак?
- Повернули, ще й яблук на дорогу дали. Та яких яблук! Пригощайтесь.
Поглянув Борис на Варивона, i знову обоє заколивалися вiд смiху.
- Борисе, розкажи Дмитровi Тимофiйовичу про свої митарства.
- Та... - завагався хлопець. - Ще як докладуть комусь, то все село
насмiхатиметься. Кушнiр, гляди, на зборах у краску введе. Тодi й на люди
не показуйся.
- Нiхто не знатиме. Що ти, Дмитра Тимофiйовича не знаєш?
- Уже обоє щось натворили? Ну, говори, Борисе. Знаю: ремiнець давно
плаче по твоїй спинi.
- Еге ж, плаче, - покiрно погодився Борис i весело покосився на
Варивона. - От i скажи їм що-небудь. Нiякої пiдтримки не буде, - по-дитячи
правдивими очима глянув на Дмитра, а самому аж нетерпиться розповiсти свою
пригоду статечному бригадировi.
- Та розказуй уже.
- Еге, розказуй, - знову завагався для виду Борис, а потiм махнув
рукою, мовляв, де моє не пропадало, i, аж мiняючись вiд задоволення, почав
своє оповiдання.
- Ну, самi ви знаєте: наша бригада за бiльшовицький урожай проса
б'ється. Уже в нас такi волотки висипаються, що очей не одiрвеш: одного в
пригорщi не втиснеш, не волоток, а зразу ледве не цiлий снiп... Коли, як
на грiх, почув я, що в Багринi зав хати-лабораторiї новий гатунок проса
виводить. Дременув я туди, а цей завiдуючий Федiр Хмара обмiряв мiй
незавидний рiст, спитав, чи не школяр я, i навiть до проса не допустив. Ще
й насмiшку на мiй новенький костюм пустив: "Це у вас усi такi женишки
чистенькi i малюсiнькi?.." Такий вредний чоловiк. Ну й що б менi було
пiсля цього прийти додому i розповiсти про все своєму бригадировi? Так нi
- якийсь дiдько спокусив самому знайти дане просо. Виждав я вечiрню
годину, коли Федiр Хмара кудись вiдлучився, i гайда на город. Пробираюся
садком, коли дивлюся на одну яблуню, а там плоди ну прямо, як на зсипному
пунктi: рiзних форм, кольорiв i величини, "їй-право, чоловiк вегетативною
гiбридизацiєю займається", - подумав i сам не знаю, як воно сталося:
скинув пiджак - i на яблуню. Не встиг я навiть налюбуватися тим деревом,
аж чую такий приємний спiвучий дiвочий голос:
- I не стидно вам, товаришу? Такий великий, а по садках лазять.
Глянув униз - стоїть там дiвчина i тримає в руцi мiй новенький пiджак,
шовковою пiдкладкою уверх. Тут картуз iз мене, ну а я за ним навздогiн.
Скотився з дерева, хотiв розмову нiжну завести, та дiвчина нi одному моєму
слову не вiрить i дивиться на мене з цiлковитою пiдозрою. Нарештi
вiдкопилила губки i ошпарила мене: "Товаришу, чи ви сором дома залишили,
чи зроду його не мали. Вам простих яблук нехватило, що ви на дослiдне
дерево полiзли? Про пiджак з батьком поговорите" - i брязь дверима перед
моїм носом. Настрiй у мене на перемiнне пiшов. Одначе духом не падаю:
приземлився бiля клунi i не спускаю очей з хати. Згодом виходить моя
дiвчина з дiйницею доїти корову, чогось сама собi усмiхається i навiть
пiсеньку наспiвує. Видно, нiяк її совiсть не гризе за мою одежинку. Тiльки
зашипiло молоко по денцi, а я - в хату. Зирк туди, зирк сюди - нема
пiджака. Неначе злодiй, вiдчиняю комод - i дiвочi плаття пахучою шовковою
пiною обвiяли мене. Та мого одягу нема. А тут уже хтось бiля порога гупає.
Я аж скрутився, коли почув, як дзвякнула клямка, - i шур пiд лiжко. Лежу,
дух затаїв. Входить якийсь парубок, сiв на лавi, прикипiв до вiкна i все
якiсь сумнi мелодiї перебирає, одну печаль наганяє на мене. Скоро i
дiвчина прийшла. Ну й почалися у них поцiлунки навперемiж з зiтханнями.
"Еге, та тут iсторiя ледве не така, як i в нашого Леонiда Сергiєнка" -
думаю собi, вислухавши про всякi суперечки хлопця з Федором Хмарою. Щось
вони на науковому грунтi, на гiбридизацiї не помирилися. От i не хоче
старий вiддавати своєї Марiї за Левка; Марiя радить почекати, поки батько
перегнiвається; батько ж довго сердиться, а Левко на зло йому хоче зараз
одружитися, навiть дорiкає Марiю за повiльнi методи в особистому життi.
Говорять вони, аж знов щось загукало бiля хати.
- Ой, батько йдуть! - скрикнула дiвчина. - Левко, де я дiнусь з тобою?
- i голос тремтить у бiдної, мов струна.
Левко сюди-туди - i бух пiд лiжко, ледве мене не притовк. Входить Федiр
Хмара i прямо з дверей:
- Марiє, подай нашi записи, приїхав один науковий робiтник.
Iнтересується новим дiлом.
- Ви i його з хати-лабораторiї наженете...
- Е, нi, це мiчурiнець, а не безплiдна деревина.
"Ага, зараз вiн пiде" - подумав i вже мiркую, як би заручитися
пiдтримкою у Левка, хоч вiн очима аж навпiл розколює мене: видно, думає,
що я конкурент йому - потай до Марiї ходжу.
Старий уже бере записки, а я легше переводжу дух. Коли тут вбiгає на
порiг цуценя; потерлося бiля ноги завiдуючого, потiм насторожилося, повело
лопухатими вухами i дзяв та дзяв! Таке їдке собаченя трапилося - зроду не
бачив. Потiм прямо до лiжка i гавкає, аж головою до пiдлоги припадає. А
потiм мене за ногу i - гаррр...
- Марiє, що там таке? - заглянув старий пiд лiжко i за онишник. - Ану,
герої, вилазьте!
Вилiзли ми i пил з себе не струшуємо.
- Ааа! Женишки! Ось я вас зараз поженю! - замiрився онишником. А це
дядько такий: раз звезе - i не пiкнеш. Вредний чоловiк. Я в цiй ситуацiї
навiть за пiджак забувся.
- Федоре Петровичу, я вам усе чисто розкажу! - кинувся до завiдувача.
- Вислухаєм, вислухаєм доповiдача, - а сам дверi на клямку i коло
порога на вартi стає.
Говорю я, а в нього очi все злiшими i злiшими робляться, а коли згадав
про яблуню, аж закипiли. Але зразу ж я якось про просо заговорив, про нашi
волотки. Бачу: подобрiшав чоловiк.
- А ти не брешеш? - питається.
Усiма культурами я заприсягнувся.
- Тодi так зробимо, - вирiшив Федiр Хмара, - ти принесеш менi пару
волоткiв, i коли вони справдi чогось вартi, тодi вiддамо пiджак... Ну й
вiддав. I вас, Варивоне Iвановичу, запрошує до себе в гостi. Хороший
чоловiк.
- Неодмiнно треба пiти. Дмитре, пiдеш зi мною?
- Аякже...
- Тiльки вибери кiлька кращих стеблин гречки: не з порожнiми ж руками
iти до чоловiка.
- Та вона ще тiльки наливає... - завагався Дмитро. - Може краще, коли
достигне?
* * *
Григорiй, сп'янiлий од радостi, привiтань, подяк i утоми, прямував до
Бугу. Його тiло солодко пощипували зерна i остюки; щемiли руки, натертi
гузирями мiшкiв. Рожевi надiї i доброта до всього свiту, людей охопили
його своїм щирим теплом. З радiстю згадав привiтання секретаря обкому
ВКП(б), подяку Кошового, усмiхнувся сам собi. "Усе село зробити передовим,
на всю область! Щоб до нас з'їжджалися дивитись, як ми живемо, вчилися в
нас". - I в уявi бачив обриси нових будiвель, бачив у кожнiй хатi те, про
що стiльки думалося ще з тих днiв, коли тiльки поступив у СОЗ.
Ой заговорило жито пiд вiтрами:
А вже їдуть женцi з срiбними серпами.
Тихо пустив пiсню вузькою дорогою, що, звиваючись, бiгла помiж
нагрiтими за день пшеницями. I сам вiдчув, як пiсня його переливалась
сердечними хвилями, що знаходять вiдгук в чиємусь серцi.
Незабаром великi зорi засяяли над ним i пiд ним. Сонно зашепотiли
прибережнi трави, десь бiля острова, як дитина у пiвснi, обiзвалася вода.
Григорiй горiлиць лiг на траву; на сплетенi руки поклав голову, задивився
у безхмарне високе небо. Простигши, уже хотiв скупатися, але нижче, бiля
дослiдної станцiї, почув чиїсь обережнi кроки. I собi пiдсвiдоме обережно
подивився вдалину.
З високого берега сторожко спускалась людина з чимсь чорним, очевидно
мiшком, за плечима. "Моторний, - пiзнав у темрявi. - Чого йому?" - i
пригадав обережний натяк Романенка, мимохiть кинутi ним слова бiля
молотарки, злу пораду Моторного. Прокинулась настороженiсть i почала ще
бiльше зростати, коли внизу забряжчав ланцюг, на якому був прип'ятий
човен.
Незабаром Крупяк пiшов до станцiї, i Григорiй полегшено зiтхнув:
напевне чоловiк хоче прокататись. Але через якусь хвильку, коли знову з
вантажем виросла постать Крупяка, ще з бiльшою силою прокинулась пiдозра:
що йому тепер, в таку пору, носити?
Крупяк на цей раз довше порався.
На березi шемрiв пiсок, щось глухо стукнуло об човен. Директор ще пiшов
до станцiї, а Григорiй кинувсь до човна. Пiд тонким полотном невеликих
мiшкiв вiн намацав двi однакових скриньки. Завагався, потiм обережно
витрусив одну на дно човна, торкнувся пальцями гнучкого довгого паростка,
прикрiпленого до дошки, i страшна здогадка ножем полоснула по всьому тiлi.
Пiтнiючи, вiддер одну дощечку i правою рукою вихопив невеликий брусок.
- Тол!.. Ах ти ж змiя пiдколодна! - вилаяв у думцi Крупяка.
I в цей час на березi заскрипiли обережнi кроки. Шевчик рвонув ланцюг
до себе, вдарив веслами.
- Хто там?! - злякано i тривожно обiзвалась темрява.
Григорiй ще мiцнiше замахав веслами, пускаючи човен на другий берег.
Пролунав перший пострiл, i куля смачно шубовснула у воду попереду носа
човна.
"Вправно стрiляє. Коли б до берега добратись", - з дикою силою
веслував, приглушуючи звук другого пострiлу.
Знову тьохнула вода бiля обшивки, потiм сухо трiснула перекладина на
човнi - попала куля. I Григорiй почув, як холодний пiт почав зриватися з
його чола.
Ще одне надлюдське зусилля, i човен з розгону, носом, врiзався в берег,
з шумом розвiв шорстку осоку, пiшов затоки по водi.
Григорiй вискочив на берег i полегшено припав до теплої i безмiрно
любимої землi.
XXXII
Дмитро почорнiв од хвилювання i дощу.
Навколо нього безпомiчно в дрожi трiпотiли i вилягали поля; на шляху
вигиналися посiрiлi дерева i гнiвним хмелем закипали горбатi потоки.
Тiльки вiн не горбився в потемнiлому роздоллi.
Як риба з вечiрнiх озер, виплескувалися iз хмари блискавицi. У їхньому
одсвiтi йшов од ниви до ниви, переповнений тяжким болем. На його очах
стогнала i падала ниць велика праця, падали ниць великi сподiвання. Знав,
що доспiлi лани уже не пiдiймуться до сонця, їх негайно ж треба скосити,
бо колос не корiнь - притиснутий до землi, зразу ж почне гнити.
"Навряд, щоб комбайн захопив полегле стебло. На коси треба натискати",
- тягнуться хмурi липкi думки. Страдницьки викривились лiнiї брiв, i
Дмитро не чує, що з нього течуть i течуть покрученi струмки. Люблячою
рукою торкається до гранчастого колосу, вiн шершавить пальцi зерном та
добiрними сльозами. I Дмитро шепче невмiлi ласкавi слова, як шептав їх
колись бiля колиски хворого сина.
В правлiннi колгоспу нiкого не застав. Зразу ж бiля його нiг набiгла
калюжа води, i охайний сторож з незадоволенням дивиться на неуважного
бригадира.
- Щось ти, Дмитре Тимофiйовичу, сьогоднi сам не свiй. Душа не на мiсцi,
чи як воно?
- А вона в мене камiнь надмогильний, що весь час на одному мiсцi
повинна лежати? - зразу ж сердиться на сторожа. "Вiдбився вiд поля i не
тямить людського болю".
Вечiрнiми розгрузлими вулицями Дмитро прямує до колгоспникiв своєї
бригади. Слово його скупе, зосереджене:
- На завтра приготуйте грабки, клеп довгий одпустiть. Хлiб треба
рятувати. Жiнкам - перевесла крутити.
I вже коли доходив до хати Бондаря, в шум зливи почали просочуватися
дзвони молоткiв i кiс.
Iвана Тимофiйовича не було дома. Марiйка кинулась за свiжою одежею для
Дмитра, а потiм почала поратися бiля печi.
Надворi шумiв i шумiв дощ. Тремтiли шибки, раз од разу наливаючись
мертвотносинюватим сяйвом, i тодi в небi, немов розхитанi гори, харащилися
хмари. Дмитро, кривлячись, пiдiйшов до шафи з книжками. Розгорнув червонi
палiтурки однiєї книги без назви. Це був щоденник Iвана Тимофiйовича.
Почуття цiкавостi взяло верх над ваганням.
"Коли що-небудь особисте тут - покину читати", - заспокоїв себе. З
подивом прочитав першу сторiнку. Грубувата в'язь чiткого письма заговорила
до нього живим голосом. Непомiтно почав приглушуватися гомiн вiтру i тупе
бурмотiння важких разкiв дощу. Напливали, полонили iншi картини.
"27 сiчня.
Збори були гарячi, задиркуватi, веселi. Для мене, як члена партiї,
подвiйна приємнiсть: бачу ряснi червонобокi плоди масово-полiтичної
роботи, вiдчуваю любов i прагнення оволодiти передовою соцiалiстичною
агрикультурою. Збори трохи поскубли Кушнiра. Вiн iще увечерi був дуже
задоволений своїм планом: за три днi закрити весною вологу на всiй площi
зяблi.
- Здорово? - радiючи питав мене i Шевчика. - Все сам пiдрахував. Як
Нестiр-лiтописець, всю нiч з олiвцем просидiв.
- А може новоявлений Нестiр-лiтописець щось не врахував? Може ще раз
перевiримо? - питаю його.
- Не треба, не треба! Боюсь тiльки, щоб на зборах не провалили... Де це
видано - за три днi закрити чотириста п'ятдесят гектарiв!
Побоювання Кушнiра справдилось: його план таки провалили. Бригадири,
ланковi i рядовi колгоспники довели, що зяблю можна закрити за... два днi.
- Здорово? - питаю Кушнiра пiсля зборiв.
- Здорово! Напевно, ти менi свиню пiдклав? - i смiється. - Намилили
менi шию. I за дiло намилили! Щоб не був таким хитрим. Ходiмо, Iване
Тимофiйовичу, в баню.
- Мило з шиї змивати?
- Нi, старi уявлення. Пар i вода помагають. Завжди у мене голова пiсля
банi свiжа, мов яблуко. Пiшли?
- Пiшли. Тiльки вже не зобижайся: до ранку буду двома вiниками
вимолочувати твою самовпевненiсть.
1 лютого.
Сьогоднi з наради передовикiв садiвництва приїхала Марта Сафронiвна.
Вона об'їздила увесь Київ, побувала i в кращих колгоспах примiської смуги.
- Що, Марто Сафронiвно, скажете про нашу столицю?
- Прекрасна, привiтна вона, мов бiлий сад.
- Земля родюча бiля Києва?
- Нi. Князь Володимир не був хлiборобом - на пiщаному грунтi осiв, -
смiється молодиця. - Та тепер i пiсок родить.
- Нарада на користь пiшла?
- О, да! Дуже мене схвилювало, що київляни на горючому пiску виноград
виводять.
- Прибузькi пiски гiршi приднiпровських?
- Ростиме i на них виноград.
- Хай росте. I виноград i виноградарi!
6 лютого.
Дмитро таки молодець. Повернувся з лiкарнi i вже, нiби Журавель, дибає
по полях. На його масивах найбiльше снiгу.
- Вiн обкрадає нас! Прямо начисто змiтає снiги з усього привiлля, -
обурюється бригадир п'ятої бригади.
- Не змiтаю, а запрошую в гостi.
- Завзятий чоловiк. Зерно iще раз перевiрив i довiв до найвищої
посiвної кондицiї. А говорити його я таки заставлю, поки сам не пiзнає
смаку i сили добротного слова. Почну з простого: хай на агрогуртку
розповiсть, як найкраще затримати снiг. В цьому дiлi вiн розбирається.
Навiть напрям метелицi, вiтру враховує.
Серйозно треба на бригадах i ланках поговорити про врахування усiх
можливостей пiдвищення врожаю. Бо часто, бува, ми схоплюємося за один-два
кiльця, а за iншi забуваємо. Через це не всi свої золотi жили i прожилки
розкриває нам земля.
8 лютого.
Бiля радiоприймача слухали з Свиридом Яковлевичем п'єсу Шекспiра. Є у
нiй такi рядки:
Ведь с песнею кончается
Все лучшее на свете.
- Мiцнi слова, та постарiли, - промовив Свирид Яковлевич. - У нас iз
справжньою пiснею починається все краще в життi.
Пригадав громадянську вiйну, коли ми з Iнтернацiоналом iшли в бiй. Так,
з пiснею починається все краще в свiтi...
З новим хвилюванням ми слухали сьогоднi Красну площу i Iнтернацiонал".
Надворi загупали кроки. Незабаром Iван Тимофiйович, мокрий, неначе
хлющ, широко увiйшов у хату. На пiдлозi зразу заряснiли гнiзда слiдiв.
Дмитро неохоче вiдiрвався вiд щоденника.
- Марiйко, в тебе якась перемiна знайдеться? Обкис, як бiс.
- Iще б не обкиснути. Валандається десь до пiвночi. Нема того, щоб у
пору прийти. Знову на нарадi сидiв? - по звичцi, наче з огудою,
заговорила.
- Не на нарадi, а в стельмашнi.
- Досi в стельмашнi? Щось нове видумували?
- Робили грабки. Злива прибавила роботи косарям.
- Ти б i менi серп погострив, а то вже порябiв од iржi.
- Може в'язати пiдеш?
- Еге, так i пiду. Я ще копу на такiй озиминi заiграшки нажну, а молодь
хiба так умiє серпом орудувати? Їй i вчитися за машинами не було на чому.
Ну, переодягайся вже.
Iван Тимофiйович прояснився, побачивши Дмитра.
- От за кого Iван Васильович згадував! Ану, показуйся на свiтло. Чув,
чув, який твоя бригада передзвiн пiдняла. Вiрно робиш, Дмитре.
- Що Iван Васильович казав про мене? - пiдiйшов ближче до тестя.
- Дзвонив, щоб ми полеглий хлiб косили грабками з одним залiзним зубом,
бо чотиризубцi утовчене стебло не вiзьмуть.
- I тут допильнував, - промовив з пошаною.
- Допильнував... Згадав, як ти йому колись зi смаком про косовицю
розповiдав. Це в Кадiбцi було - клевер ти косив там. Надiється, що будеш
кращим косарем.
- По всьому колгоспу?
- Нi.
- По району? - здивувався Дмитро.
- По областi.
- Ого!
- Перелякавсь?
- Та нi, - задумався, проймаючися теплим дрожем. - Але помiркувати є
тут над чим.
- Мiркуй, я поки переодягнуся. Чи тобi вистачить думати до кiнця жнив?
- I вiчно ти нападаєш. Чим-небудь, а колупнеш! - вступилася за зятя
Марiйка.
- Хе. Бiльше не буду, - Iван Тимофiйович жартiвливо вiдступив назад, а
Дмитро усмiхнувся.
- Тату, менi кiсся треба змайструвати.
- От тобi й бригадир! - здивувався Бондар. - 3 чим ти думав завтра
вийти в поле? З начальницькою поважнiстю?
- Зi старими грабками... Смаку ще не розiбрав. А тепер варто над новими
подумати - по моїй силi. Так - на метрiв три з половиною. Щоб покiс був,
як покiс!
- Пiшли до стельмашнi! - засмiявся Бондар.
- Ти б хоч переодягнувся, старий! - накинулася на нього Марiйка. -
Вiчно йому нiколи.
- I чого ти гримаєш? Все одно знову промокну наскрiзь. Ще вслiд за нами
побiжи... Ну, Дмитре, змайструємо разом такi грабки, щоб усi дивувалися, -
уже в сiнях загримiв голос Iвана Тимофiйовича.
- Iване, Дмитре, перекусiть трохи гарячого.
- Пiзнiше, стара... А злива стихає. Хмар поменшало. Ну, побачимо, що з
нашого дiла вийде. Кiсся зробимо, неначе скрипку.
Уже краплинками роси бiлiли зорi, коли Дмитро i Iван Тимофiйович вийшли
з стельмашнi. В низинах iще мелодiйно спiвали струмки, просочуючися в
темiнь, вони розмивали її, i над землею починали коливатися попелястi
смуги.
Ранок був iз сонцем, з шматками розметаних хмар, з високим спiвом
промитого синього неба. На свiтлих нивах зрiдка морщилися плямистi тiнi,
островами вiдпливали у далечiнь i зливалися з островами лiсiв.
Бiля комбайнiв уже метушилися молодi комбайнери: на найнижчий зрiз
установлювали рiзальний апарат хедера. Коло кузнi жаткарi так
вiдрихтовували сегменти, щоб вони прилягали до пальцевих платiвок, точили
запаснi ножi. Побачивши Дмитра з новими грабками, вони дружно
розреготалися на всю вулицю. З кузнi повибiгали ковалi i теж, взявшися в
боки, заколивалися вiд смiху.
- Агрегат Дмитра Горицвiта!
- Чи то самоскидка, чи вiтряний млин, - нiяк не второпаю.
- Дмитре Тимофiйовичу, скiльки думаєш викосити?
- А на своїх лобогрiйках добре нагрiєте лоби, поки переженете мене.
- Змагаємось?
- Можна.
- Дмитре Тимофiйовичу, ти ж хоч кiнцем кiсся хмару не поколошкай, бо
знову дощ пiде.
Перевiривши роботу бригади, Дмитро пiдiйшов до облюбованої дiлянки.
Золотистi сонячнi долини уже були наповненi рухливими постатями
колгоспникiв, гомоном, веселим передзвоном. Навколо зацвiтало яскраве
святкове вбрання молодиць i дiвчат. Пофиркуючи бризками, промчала машина з
в'язками перевесел; десь, зовсiм недалеко, високий спiв коси наздоганяв
пiсню жайворона i м'яко розсiвався в схиленiм полi. Бiля самого небосхилу
розкинувся бiлий табiр хмар, на їхньому тлi чiтко пропливав комбайн.
Ясно i повно запам'ятовувалися розлогi мазки лiтнього ранку.
З насолодою одвiв руки назад, i грабки з присвистом влетiли в полегле
стебло; воно спросоння бризнуло кольоровими сережками рос, зiтхнуло i,
гойднувшись, лягло позад косаря. Знову синьою блискавицею широко мигнула
коса i згасла с житах. Цiлий живий снiп, мов дитина, перехилився на покiс
з колиски грабок.
Розмашисте, весело пiшов Дмитро уперед. Розiмлiлi хмари ледве
наздоганяли його своїми поморщеними тiнями. Свiжий вiтрець обвiвав русий
вигорiлий чуб косаря, сонце грало на його дужих набухлих руках, м'язи
бронзовим литтям видiлялися на плечах i шиї, а на обличчi гордовите
зосередження почало розмиватися усмiшкою.
Iскрилася i спiвала коса. Спiвало i серце бригадира.
По всьому видно, що його дiло порадує i повчить не одного колгоспника.
Рiвними високими покосами влягалася щира праця i нiжним прiснуватим
духом парувала пiд зливою сонячного промiння.
Високий пiвдень стояв над косарем.
Присмерком облiковець обмiряв прилюдно скошену дiлянку i серйозно
повiдомив косарiв:
- Агрегат Дмитра Тимофiйовича викосив пiвтора гектара.
- Завтра викосимо два, - промовив Дмитро, приймаючи вiтання косарiв.
Очi його, зiгрiтi сяйвом приязнi, схвильовано дивилися на милi обличчя
рiдних людей.
XXXIII
Поїзд пiдходив до рiдного мiста, i Леонiд уже не мiг одiрватися вiд
вiкна, вiд мерехтливого бiгу димчастих, притрушених сонцем ялинок.
Загуркотiв, одлiтаючи назад, залiзний мiст, i з-пiд синього неба
вирiзьбилися строгi контури суперфосфатного заводу. Жерла прокурених труб
пiдпирали мармуровi хмари, що брилами налягали на рiку.
- На-дiй-ка. На-дiй-ка. На-дiй-ка, - вистукували колеса. I серце
Леонiда раптом стискалося у грудочку: "А що, коли виїхала з села?.. Нi, не
може бути... Приїду i зразу ж налякаю: "Пропав я, Надiйко, - на iксах i
iгреках погорiв".
На хвилину обличчя хлопця бралося скорботним виразом i зразу ж
омивалося щасливим усмiхом.
- Як же так, Льоню? - злякано запитає.
- Хiба я винен, що в мене така учителька була. Вiн, ледве стримуючи
хвилювання, бачив удалинi милий образ дiвчини. I одночас, десь за синню
небозводу, йому мерехтiли розвiшанi огнi великої столицi, всмiхалися новi
юнi друзi, допитливо i з надiєю дивились на молодiсть очi сивих учених.
Бачив себе то в стiнах вiйськової школи, то на темному кордонi, то в
зловiсних сполохах вiйни. I всюди вiдчував себе частиною рiдної країни,
гордим сином її. За цi днi Леонiд навiть зовнi покращав, а коли йшов - не
чув землi пiд собою.
На ходу першим вискочив на перон.
В перехрестях риштування летiв угору новий вокзал, наповнений зсередини
перестуком i нiжною дiвочою пiснею. Один голос особливо схвилював Леонiда:
так спiвала Надiйка. У неї навiть найсумнiшi пiснi не притискались
пiдбитим птахом до осiнньої стернi, а пiдмивалися молодою задумою, неначе
на мить зупинялись на шляху життя, як зупиняється плавець перед рiкою, щоб
iще мiцнiше пiзнати її глибину, простiр i випливти на переснований
промiнням берег.
- Льоню! Льоню! - Розводячи могутнiми плечима потiк людей i махаючи
картузом, до нього бiг осмiхнений Василь Прокопчук.
Ось вiн ледве не налетiв на якусь огрядну жiнку з двома валiзами. Щоб
стриматись, пiдхопив її вгору, обкружляв навколо себе i бережно поставив
на землю.
- Звиняюсь, громадянко.
Жiнка спочатку тiльки перелякано очима повела, але зразу зрозумiла в
чому справа i насмiшкувато промовила:
- Спасибi за безплатну карусель.
Та заклопотаний Василь навiть не обернувся,
- Здоров, Льоню. Так i знав, що ти сьогоднi приїдеш. Серце чуло!
Спецiально машину затримав. Конференцiя у нас вiдбувалась. Як здоров'я,
Льоню?
Та не здоров'я зараз цiкавило Прокопчука. Вiн i хотiв i боявся
запитати: чи склав iспити товариш. А на його зосередженому обличчi нiчого
не розбереш.
- Василю, - тихо запитав Леонiд, - Надiйка дома?
- Виїхала, - зiтхнувши, промовив Василь. - Двi години назад поїзд
одiйшов.
- Виїхала? - похмурнiв Леонiд.
- "Не витримав", - вирiшив Василь i теж нахмурився.
- А Степанида приїхала?
- Приїхала. Пройшла конкурс. В унiверситет витримала. От яка в тебе
сестричка, - радiсно почав i осiкся: обережнiше треба говорити про науку,
щоб не так боляче було Льонi. - Ну, i в нас теж весело. Такi дiла тут
пiшли. Григорiя Шевчика, кажуть, до ордена представили. А Горицвiт якi
чудеса з гречкою робить! А сад Марта Сафронiвни - прямо як зоряне небо...
В новому колбудi скоро гратимемо.
- Молодцi, - усмiхнувся.
"Напевне склав", - повеселiшав Василь.
- Оце й дома у мене радостi. Батько, певне, мiсця собi не найде, -
оживає Леонiд, уявляючи, як старий нескiнченними розмовами наводить терор
на усiх знайомих.
"Склав, склав", - твердо вирiшив Василь i засмiявся.
- Льоню, i тебе можна привiтати?
- Можна.
- Можна!.. Чого ж ти до цього часу мовчав? Усю душу по жилочцi вимотав.
Ах ти, академiк нещасний. - I Василь так стиснув товариша, що в того аж
ребра почали подаватись угору.
- Василю, задушиш.
- I задушу. Не мiг зразу порадувати товариша? От вреднющий. Нема на
тебе Степана Кушнiра. Льоню, - змовницьки поглянув: - А плюс Б - скiльки
буде?
I вони обоє вибухнули реготом.
- Алгебру списав у кого-небудь?
- Уяви, що не я, а до мене заглядали.
- Тепер усе уявляю. Вас було, значить, троє, кожен отримав по одиницi,
а в сумi вийшло три - посередньо. Так воно, Льоню?.. А мене на агрономiчнi
курси командирують.
- На кого Ольгу покидаєш?
- Сам шефствую над нею - обоє їдемо. То в тебе важча справа: доведеться
з однiєї столицi в другу бити телеграми дрiбним почерком - "люблю, зпт,