Стельмах М.. Велика рiдня

пiдборiддям ударив себе у груди:
- Жито... жито...
Олеся рукою торкнулася грудей воїна; той полегшено усмiхнувся i,
покриваючись потом, знову знепритомнiв.
Зi стогоном дiвчина кинулася в лiси...
Яскраве сонце востаннє розбудило солдата. Прийшовши до пам'ятi, вiн
побачив бiля себе кiлькох озброєних людей i Олесю. Тiльки як змiнилася
вона. Очi її стали чорними од гнiву i печалi, мiж бровами лягла зморшка...
"А це що?.." - за плечима дiвчини висiв карабiн.
Уже спокiйно вiдходячи у небуття, не знав Навроцький, що це була старша
сестра Олесi - партизанка Галина Теслюк.
Вона тонкими пальцями розв'язала на грудях воїна голубу крайку i подала
командировi загону невеличкий тугий мiшечок. На широку землисту долоню
командира потекли великi зерна закривавленого жита; потiм упала золота
медаль i чорний патрон з адресою солдата.
- Ех, i жито, - зiтхнув командир. - Тепер цi зерна ти, Галино, будеш
носити, його фашист не уб'є. - Передав мiшечок партизанцi, лише пучку
насiнин залишив, щоб посiяти їх в узголов'ї бiйця.
"А воно i непогано було б: пiсля смертi кожному на могилi покласти
частку його працi..." - поставив бiля дерева автомат i взявся за лопату.



XIX

Що робиться з ним? Кудись пливе, кружляючи, земля i темiнь навколо.
Голова трiщить, розривається з середини. Вiн навiть чує, де череп дав
шпарини - на скронях i на лобi, а бiля потилицi починає вiдвалюватися... А
той нестихаючий гул - неначе в мозку буравлять бормашиною. I куди ж його
вiдносить? Вiн летить у якусь далечiнь, а там же рiка - хлюпiт доноситься.
Iз неї не вийти йому. З гулом падає на нього низька чорнота, придавлює...
Холодно було, особливо терпли ноги...
Чорний тягар трохи одлягає вiд його тiла, тiльки голову тисне. Шпарини
далi розповзаються i сходяться нерiвним кутом вище лоба. Вiн навiть бачить
хвилястi, обпеченi кров'ю лiнiї, чує, що вiд них тоншими корiнцями
розходяться iншi... Темряву починають пронизувати червонi нитки, так,
неначе ткаля недбало кинула гарячого шовку на чорний оксамит, а клубок
розмотується, розмотується i все густiше i густiше тче своє кровно...
Потеплiшало, i заколивався малиновий цвiт у заплющених очах; тiльки ж
темiнь уже насторожилась за узголов'ям, важка i морозна... От i знову
обвалилась. Проте нiби трохи легшою стала.
Григорiй хоче вчепитися хоч за якийсь виступ думки, але все
розповзається вiд нього: нема нi думок, нi спогадiв. Одна млость, бiль i
темрява...
I несподiвано очi йому рiже незвичайний колiр - голубий. Чи то здалося?
Нi, так воно i є. Розкинулося над ним недосяжне море, а вiн лише бачить
найвище його кружатко. Щось ворухнулось на ньому i почало спадати
розсипчастою золотою дугою, - начеб струмок пшеницi сiйнувся. I не встигла
погаснути крута дуга, як ота остогидлива ковдра накинулася на нього...
Знову посвiтлiшало, темрява вiдiйшла вiд узголов'я, i вiн уже знає:
зараз почнуть снуватися над ним червонi нитки, потiм потеплiшає, - бо це
одне нерозривно зв'язане з другим. Тiльки отой бiль розпирає потрiскану
голову, i вона не витримає - скiльки ж можна їй терпiти! - розлетиться на
шматки...
Голубiнь, голубiнь! А на нiй снуються золотi павуки, натягують пряжу аж
до самого неба. I нема пряжi - обiрвалась. А море перехитується над ним,
таке привiтне, вiдрадне... Та це ж небо, зорi.
- Небо, зорi, - шепчуть розтрiсканi сухi уста, шепче розум, усе тiло.
- Прокинувся, Григорiю? А я вже думав - дуба даси. "Що таке?" - не може
зрозумiти, i щось знайоме чується йому. Вiн може б збагнув, що воно таке,
але знову чорна куля нависає над ним.
- Це я, - хрипить iз неї.
"Ще такого не було", - iде в небуття, але перед цим крiпне надiя, що
швидко вiн випливе з нього, скине з себе надокучливу темiнь.
Нарештi прокидається од нестерпучого холоду. Здається, все тiло
начинене грудками колючого льоду; мiсцями вiн розмерзається i стуленими
потоками розриває напiвмертвi жили. Опираючись затерплими неслухняними
руками в землю, Григорiй хоче пiдвестись i не може.
- Вчись, вчись, парубче, ходити. Воно на старiсть пригодиться, - чує
веселий голос. Над ним схиляється, звужуючи радiснi очi, Петро Федоренко.
- Це тти, Петтре? - заїкаючись, насилу ворушить язиком i з острахом
прислухається, не пiзнаючи свого одерев'янiлого голосу. Щелепи його,
здається, позростались, i ними нiяк не можна поворухнути.
- Дде ми?
- Їздили по безплатнiй командировцi на той свiт i знов повернулись на
землю, бо не з святими жити, а фашистiв бити нам випадає, - смiється
Федоренко i по-змовницькому пiдморгує Григорiєвi.
Григорiй був контужений i поранений в ногу. Федоренко тiльки легко
контужений.
- Дiла нашi не з веселих. Залишились далеко вiд своїх на землi,
захопленiй нiмцем. Та живi будемо - не помремо, - додав круте слiвце. -
Зараз нам треба переселитись на хутiр. Вночi одна тiтка приїде за нами.
- Якка тiтка? - недовiрливо поглянув на друга.
- Справжня людина. Мати, - споважнiв Федоренко. - Ну, тримайсь за мене
i поповземо трохи далi, бо вже сили моєї нема, кишки вивертуються вiд
тяжкого духу.
Вночi, поскрипуючи, пiд'їхала пiдвода, i друзi, умостившись на сiнi,
поїхали на хутiр до колгоспницi Мотрi Iванiвнi Євенок, матерi двох
червоноармiйцiв. Доки доїхали до її двору, Григорiй зовсiм розклеївся, i
довелося його, як в'ялену рибу, на руках нести до хати.
- Горенько наше, - зiтхала огрядна молодиця. - Може десь i мої так
дiточки пропадають.
- Не може такого бути, - безапеляцiйно доводив Федоренко. - У такої
матерi дiти будуть живими i здоровими. - I уникав глибокого, з iскорками
надiї, погляду лiтньої жiнки; чим вiн бiльше мiг утiшити її, та й неясну
провину чув за собою, неначе був винен, що й досi ковалi кували в його
головi.
Вiйна стороною обминула закинутий у лiсi понад Бугом хутiр, що всього
мав п'ять дворiв. Тiльки двiчi заскочили сюди нiмцi; дiловито кинулись за
наполоханими свиньми, набили на ставку свiйських качок та й подалися у
безвiсть.
I хоч далеко закинутий хутiр вiд битого шляху, i хоч не пiдiм'яла його
вiйна, - життя i тут неначе зупинилось. Ота настороженiсть, що кожної
хвилини може виповзти столапе нещастя, повисла над кожною головою.
Засинаючи, люди не знали, що принесе їм ця нiч, наступний день. I тiльки
бiля криницi можна було почути розмову двох-трьох молодиць, знову ж таки
про вiйну, про своїх чоловiкiв, синiв.
Першi днi Петро, завоювавши симпатiї всiх хуторян, допомагав Мотрi
Iванiвнi поратись по господарству. Хоч i гудiла ще голова, проте ходив
косити ячмiнь, овес, що засiяла хазяйновита вдова в лiсництвi; навiть
узявся рвати коноплi. Та Мотря Iванiвна його зразу ж прогнала з города:
- Не знає, де плоскiнь, а де матiрка. I переводить коноплi пiдряд.
Але скоро засумував, робити почав неохоче, часто ходив у лiси та на
шосе. Зрiдка заглядав i до рибалки Володимира Iвановича Коваля,
невеличкого проворного дiдка з клинцюватою бородою i сивою, пiдстриженою
кружком головою. Тодi рибалка кидався до шафи i печi, з охотою частував
рiдкого гостя.
- За здравiє нашого воїнства, - наливав першу чарку Володимир Iванович.
- Нехай скорiше воно розгромить усi гнiзда фашистського мракобiсся,
словом, германський iмперiалiзм i його всяких прихвоснiв, таких, як дуче,
щоб їх навiки розлучило.
- Нехай скорiше повернуться нашi брати, - тремтiв голос Федоренка вiд
туги, пристрасного бажання скорiше побачити своїх i напливу думок. Iнодi
йому здавалось, що вся його душа витягується i от-от обiрветься. Тiльки
вперта надiя та оте жартiвливе слово рятували вiд гнiтючих приступiв
печалi. Хоч як було тяжко, а на людях умiв розважити горе, заспокоїти
iнших i себе.
- За здравiє нашого краю, нашої Батькiвщини. Нападали на нас нiмецькi
пси-рицарi, дiстали льодове побоїще. Напали бонапартисти - тут i костi
лишили. Почали воювати гiтлерiвцi - i довоюються, повiр менi, до повного
краху, капiтуляцiї i контрибуцiї.
За третьою чаркою вiн уже забував вставляти у розмову труднi слiвця,
якi старанно колись виловлював з газет i книжок; починав журитись за
синами або розповiдати про своє життя, часом хватаючи десь через мiру.
- Ех, життя чортове настало. Вночi прокинешся, вийдеш у сiни i
дослухаєшся: чи тихо на хуторi, а потiм уже просуваєш голову у дверi,
повiр менi, наче пацюк з борошна. Машина десь проклята загурчить - i ти
без пам'ятi i духу летиш ховатись у лiс. А дорогою пiдеш, то i шкура
труситься на тобi. Пташка заспiває, а ти з осторогою оглядаєшся. Пий,
Петре.
А колись, як злетяться мої сини, пiду я з ними в село - всю вулицю
загороджу - хай любуються, яких соколiв старий Коваль викохав. Де вони
тепер? - розламує пальцями жарену рибу.
- Героями вернуться до вас.
- Хлопцi бойовi, нiчого долю гнiвити... То як ти, Петре, на той свiт по
безплатнiй командировцi їздив? - усмiхаючись, запитував, i Федоренко
серйозно починав розповiдати.
- Билися ми з фашистами, аж поки нас не пiдважив снаряд. Одiрвався я i
Григорiй од землi та й летимо на небо. Ну, бог побачив нас i давай гукати
святого Юрiя! Такий гадмидер пiдняв, що i в раю, i в пеклi чути. Прилетiв
Юрiй на бiлому конi, з списом у руцi i автоматом за плечима, оглянув нас i
каже: "Поки менi не треба таких воякiв - iдiть собi, хлопцi, на землю i
бийте фашистiв, бо iнакше не бачити вам раю вовiки вiкiв. Погано ж будете
бити нiмця, кипiтимете в смолi вовiки вiкiв". Я тодi i кажу Юрiю: "Як же
ми попадемо на землю, коли нема туди не то що залiзницi, а навiть
поганенької грунтової дороги. А на парашутi спускатися не виходить - в
стратосферi вуха обморозимо". Юрiй тодi й каже нам: "Сiдайте, воїни, на
мого коня i мiцно тримайтесь, бо як вiдiрветесь, то в небi i зачепитись не
буде за якого дiдька". Вилiзли ми на коня; я тримаюсь за Юрiя, Григорiй -
за мене, - святий як гикне, кiнь дихнув огнем i помчав навпростець,
розбиваючи грудьми хмари, а з-пiд копит тiльки iскри, мов трасуючi кулi,
летять. Привiз Юрiй на землю i каже: "Ви, хлопцi, - соколи. Про третю
батарею у нас на небi тiльки й балачок. Добре вмiєте воювати. Бийте
ворога, не жалiйте клятого, а помрете - до мене приходьте: разом будемо
фашистських чортiв у пеклi лупити; завелося цiєї поганi, ледве смоли на
них настачиш..."
- Так що ж, будеш, Петро, ворогiв бити, чи вже вiдвоювався? I тiльки з
дiдом самогон питимеш до кiнця вiйни?
- Нi, дiду, ненадовго вам напарником буду.
- Куди ж думаєш? До своєї баби? Чи може тут у прийми пристанеш до кого?
- Знаю, до кого в прийми пристати. Хай тiльки товариш поправиться.
- А коли знаєш, до кого в прийми приставати, - багатозначно пiдморгнув,
- за твоє здоров'я. Тодi й до дiда заходь, вiн тобi рибки свiжої
наловить... Дороги ж я всi у лiсах знаю - може пригодиться дiдова пам'ять.
- Спасибi.
- Спасибi - не вiдбудеш. Ти їж. Линки свiженькi - вдосвiта притаскав.
Було ж колись у нас бiля острова всякої риби - човном не проїдеш. Так i
затирає тебе. Вдариш веслом - i випливає тобi лин, як порося. Закинеш
бредень - аж нутро обривається тобi. Зразу вiз наловиш.
- I в нас було риби колись, - продовжує в тон Федоренко. - Одного року
до того її розплодилось, до того загатила рiку, що з одного берега на
другий по риб'ячих хребтах переходили.
- Бач, - насуплюється Володимир Iванович i довго нiчого не говорить,
незадоволення, що спiймали його на зайвому словi. Повертаючись до клунi,
Петро незмiнне питав:
- Григорiю, ти вже скоро своїми копитами будеш чапати? Бо у мене вiд
такого життя небавом на душi мох виросте i жаби заведуться.
- Уже чапаю потроху. В головi шумить.
- Може чарку вип'єш?
- Обiйдемося без неї.
- А скоро ти свою бороду збриєш?
- Коли ти собi язика пiдрiжеш.
- Ну, i не брий. Менi навiть пiдручнiше - скорiш на мене яка молодичка
кивне, нiж на тебе, старого дiдугана...
- Щось дiстав у лiсах?
- Дещицю знайшов. А як побачив самотню нашу, радянську, гармату - вiр,
душа перевернулася. Аж сльози на очi набiгли. Як сирота на сироту дивився
на неї...
Ще, в напiвзабуттi, Федоренко чує сердечний бiль, що так тривожить його
цими днями, чує глибоке обридливе незадоволення i неспокiй.
"Так i думаєш з дiдом самогон пити до кiнця вiйни".
Ох, i дiд. В саму цiль влучив. Нi, вiн бiльше не може чекати, хай
Григорiй одужує, а вiн хоч мiсцевiсть добре вивчить, по лiсах iще
полазить.
Уся клуня пахне свiжим лiсовим сiном; крiзь прогнилий стрiп видно
шматок неба, неначе щойно вимитого весняною водою. Чорнобородий,
постарiлий Григорiй, напiврозплющивши уста, спокiйно лежить в
продовгуватiй западинi. Глибока борозенка, врiзавшись у лоб, спустилась до
самого перенiсся, а вiд брiв до неї навскiс тягнуться iще двi, мiлкiших.
Петро тихо скочив iз засторонка.
- Куди так рано? - з дiйницею йде до корови Мотря Iванiвна. Ранiшнiй
сон свiжить її засмаглi прив'ядаючi щоки.
- Думаю в лiс пройтися. Як припiзнюсь - не турбуйтесь. У лiсi Петро з
глибокого тайника, що вiє передосiнньою прохолодою, дiстає обмотаний
плащпалаткою автомат, втискає диск; гострим недовiрливим поглядом обводить
чорнолiсся. I раптом полегшало, подобрiло на серцi воїна. Вiн оглядав цей
дивний закуток з гордовитими дубами, широколистими округлими кленами,
спiвучими липами, неначе нiколи не бачив лiсу. Пожадливими, затяжними
ковтками пив настiй i напитись не мiг, а думки несли його на легких крилах
у тi години, що бiльше не вернуться до нас, тiльки спомином повiє од них,
як дiвоча хустина у хвилину прощання.
I захотiлось дотягнутись до далекого мiста, де покинув вiн,
пристаркуватий парубок, балакун i романтик, насмiшкувату чорняву дiвчину,
що мало його з розуму не звела, поки не сказала отих кiлькох завiтних
слiв. I пригадалось дитинство, коли вiн iз батьком, старим лiсорубом,
гонив мiцно скрученi ужвою плоти по Деснi i Днiпру.
- На велику рiку випливаємо, сину, - завжди скидав шапку, коли свiтлi
хвилi Десни браталися з темними днiпровими. I вмираючи в дзвiнкiй сосновiй
хатi, батько заповiв йому:
- На велику рiку випливай, сину. Рiд наш чесний, роботящий не оскверни.
В тому й сила людини, коли совiсть у неї чиста, не осквернена.
I вiн так ясно побачив перед собою свого батька, що навiть здалося -
вiтер торкнувся його сивої, гордовито посадженої на широких плечах голови.
"Може легше було батькам говорити про широкi рiки, бо й мiрило в них
було вужче, бо й життя ранiше не такими складними i рiзнобiйними шляхами
йшло. Та нелегко i їм було воювати, заробляти обкипiлi кров'ю хрести i за
Цусiму, i за першу iмперiалiстичну. I невже вiн не дотягнеться до своєї
рiки, хай не бурхливої та повноводої, одначе вiрної i чистої?" - думає,
мiцнiше стискаючи зброю.
Шумить чорнолiсся, стишує його кроки та не може стишити стукiт серця.
Ще далеко вiд дороги вiн чує, як у лiсовий гул вплiтається iнший,
сердитий, буркiтливий. Сiрим луком вигинається шосе, а по ньому пролiтають
мотоцикли, танки, машини, i все чужинське, i все таке, що тiльки засмучує
око, затискає душу тугою i злобою.
Як довго, до одурiння, тягнеться день. Уже кiлька разiв хотiв ударити
по одиноких мотоциклiстах, але невистачило смiливостi застрочити серед
бiлого дня на битiм шляху.
"Життя побережи раз, то воно тебе побереже сiм раз", - заспокоював i
виправдовував себе переiнакшеною приказкою i дивився на шлях до рiзкого
болю в очах.
Надвечiр почало затихати шосе, а коли на дерева налягла темiнь, Петро
ближче пiдповз до кювету.
Пiдiймаючи море пилу, тяжко проїхало кiлька семитонних машин, а потiм
з-за повороту вискочила самiтня легкова.
Прицiлився i незчувся, коли затрiщав автомат, тiльки тiло так
затремтiло, неначе всiма кiсточками перелiчувало кожен пострiл.
Машина на мить зупинилась, потiм очманiло крутнулась вскочила в кювет i
перекинулась, крутячи колесами. Треба було б кинутись до неї, захопити що
потрiбнi, але Петро мчить а лiс, бiжить, бiжить, для чогось петляючи помiж
деревами. Тепер вiн ясно вiдчуває, наскiльки важче боротись одному, чим
хай з одним, двома товаришами.
Пройшовши кiлька кiлометрiв, уже може спокiйнiше помiркувати i навiть
поглузувати з себе:
"Це зветься марафонський бiг або дряп без зупину. Проте на перший раз i
це добре".
Бiля хутора вiн уже зовсiм оживає i, ввалюючись в клуню, зi смiхом
хвалиться Григорiєвi.
- Як вдарю я з автомата раз, як вдарю я два - нiмцi з машин, i хто
куди, як рудi мишi. Прямо тобi марафонський бiг влаштували або дряп без
зупинки.
- Щасливий ти, - позаздрив Григорiй.
- Ну, щастя такого на нас обох з головою хватить, - великодушно
розщедрився. - Скоро вдвох пiдемо. Веселiше буде. Через тиждень вночi
товаришi вирушили лiсами до шосе. Не встигли вони зручно примоститися мiж
деревами, як з туману забурчав мотор i загорлали п'янi голоси. Засапаний
грузовик, збiльшуючись в очах, виклублювався з вогкого мороку. Григорiй
перший ударив по кузовi. Ще мить грубий вiдгомiн пiснi висiв над стогоном
i стих, роздертий дикими криками. З набитої машини, топчучи вбитих i
поранених, почали вивалюватись солдати. I коли шосе зашипiло блискавицями
трасуючих куль, Федоренко та Шевчик швидко спустилися в улоговину, побiгли
до хутора.
- Як марафонський бiг? - одхекуючись, радiсно запитав Федоренко i
здивувався, що не побачив просвiтлення в товариша.
- Не подобається, - насупився Григорiй.
- Тiло обм'якло, болить? - сказав з спiвчуттям.
- Не тiло - душа ниє. Чого це ми повиннi тiкати, а не вороги нашi?
Хочу, щоб одно слово "партизан" кидало їх у лихоманку, змивало краску з
лиця, щоб не спiвали, а стогнали i трусились, їдучи дорогами.
- Багато зажадав ти за один раз.
- Багато чи мало - не знаю, а в зайця не раз доведеться позичати нiг,
якщо будемо тiльки вдвох воювати.
- Тепер i один у полi воїн.
- Згоден. А коли нас буде сотня, двi, три - ми будемо свої права
диктувати цiлим пiдроздiлам, нав'язувати їм бої на маршах, винищувати
гарнiзони, рвати комунiкацiї, трощи в зародковi їхню державну машину... Та
тодi стiльки буде роботи, що дух захопить.
- У мене вже захоплює, Григорiю, - сказав iз здивованням Федоренко. - Я
думав, слухаючи про твою сiм'ю, що сумирнiший ти, гладенький, а ти
колючий, наче йорж.
- Ти сiм'ю не мiшай з iншими справами. Вона й тепер менi в очах стоїть.
I поки не провiдаю її - не заспокоюся. А бити ворогiв нам треба силою.
- Де набрати її? На хуторi не нашкрябаєш.
- У села треба йти, через хуторян зв'язки налагоджувати з певними
людьми, що позалишалися тут, пiдпiльникiв шукати, з окруженцями
знайомитися. Тут нам i Мотря Iванiвна, i старий Коваль допоможуть. Є хтось
i з їхньої рiднi в селi... Народ як порох, лише iскри треба.
- Будемо кресати її, - мiцно обняв Федоренко товариша i, коли той
скривився вiд болю, додав: - Ну, прямо ти так покращав... наче дiвчина
став.
- Не завидую тiй дiвчинi, яку цi руки приголублять, - потер плече
Григорiй.



XX

Радiсть перемоги над каральною експедицiєю потьмарилася тяжкими
донесеннями: в районi почалися арешти пiдпiльних працiвникiв. Тепер бiля
управ ряснiше заряботiли оголошення гебiтскомiсара i урядового радника, де
кожне до огиди покалiчене, неписьменне речення було незмiнно начинено
словом "розстрiл". Полiцаям за виявлення запiдозрених осiб i явочних
квартир щедро видавалися марки, зерно, гас i сiль.
Отруйний мiцелiй державної таємної полiцiї пiд рiзними личинами
намагався пробратися до серцевини пiдпiлля i пiднiмав над землею не
гриби-поганки, а шибеницi. Агенти гестапо насамперед накинулися на
прилiсовi села, провокуючи найбiльш довiрливих i найбiльш безпечних щодо
конспiрацiї пiдпiльникiв. Не оминули вони й хати Мороза.
Рудоголовий, веселої вдачi Панас Карпович саме обiдав зi своєю
нахмуреною дружиною. Гризня в сiм'ї Морозiв почалася в першi днi вiйни.
Варвара Григорiвна ладна була їхати на схiд хоч з однiєю душею, а Панас
Карпович уперся на своєму:
- Щоб я своє добро фашистовi покинув? Та, поки свiта, такого не
дiждешся. Тарас Бульба навiть люльку пошкодував оддати ворогам, хоч i
полковником був.
- Тодi спали своє хазяйство, за вiтром попелом пусти, - рiшуче
настоювала жiнка.
- Сказилася баба! I язик повернувся таке сказати... Хоч вiн у тебе
нiколи впину не знає, - обурювався Панас Карпович, пiдiймаючи галас на все
подвiр'я. - Дадуть нам два вози - з вискоком поїду.
- Може й третього дочекаєшся, - презирливо дивилася на ненависне в цi
днi обличчя.
Завзята i говiрка Варвара Григорiвна не побоялась i на людях осоромити
чоловiка:
- Мiй Тарас Бульба, видать, спецiального ешелону чекає. Вiн би навiть
вiтролом потаскав iз собою, бо на сходi, каже, люди бур'яном огрiваються,
а в нього органiзм не звик до такого життя. От барсук...
Коли переодягненi в лахмiття гестапiвцi зайшли до хати i попросили
їсти, Панас Карпович зразу ж заметушився бiля печi й мисника, бо жiнка
тепер так усе метала на стiл, що миски вихлюпували страву, а ложки з
трiском розлiталися по всiй долiвцi.
Гостi їли неохоче. Не сховалося також вiд допитливого ока хазяїна, що
з-пiд випадково розстебнутої брудної гiмнастьорки одного, з полинялим
волоссям, заволоки проглянув чистий бузковий шматочок спiдньої сорочки.
"Це такi окруженцi, що будь здоровий", - догадався Мороз, кружляючи
навколо них, щоб iще вихопити якусь деталь. Навiть не поскупився поставити
на стiл пляшку з самогоном. Зав'язалася по-селянському обережна, з
недомовками, натяками i обхiдними ходами розмова. Виявилося, що
"окруженцi" були з сусiднього району, до вiйни працювали бригадирами, а
тепер дома їх ледве не арештували, от i шукають собi пристановища.
Панас Карпович довiрливо похитував головою, пiдтакував i зрiдка
вставляв ухильнi слiвця; Варвару Григорiвну ж так розжалобив сумовитий
голосок бiлявого "солдатика", шо й сльоза заблищала на вiях. А той ще
бiльше старався, iнодi уста його пересмикувалися по-заячому, надаючи
обличчю вираз уболiвання.
- Навiть з дiточками не вспiв до ладу попрощатися. Вони ж у мене. як
весняний цвiт, бiленькi обоє, очицi синi, дивись - не надивишся.
- Таке воно, рiзне i всяке, - невиразно мимрить Мороз. - Так що ви з
рiдного села тiкаєте?
- Тiкаємо, чоловiче добрий.
- Доводилося торiк бувати у вашому колгоспi. Дивилiїся, який у вас
буйний хмiль росте.
- Хмiль у нас до неба сягає...
"Як твоя брехня", - продовжує в думцi Мороз. Усi сумнiви щодо
"окруженцiв" остаточно розвiялись.
- Кажуть, партизани у ваше село навiдуються, - обережно випитує
бiлявий.
- Було таке дiло. Нiяк нема спокою людям.
Варвара Григорiвна злiсно блимнула поглядом на чоловiка:
- Чому ж ти на схiд не поїхав, коли тобi спокою захотiлося?
- А чого це я свої статки мав нiзашо-нiпрощо покидати? Що, я їх за один
день наживу? Чи може в тебе золотi i срiбнi гори на Уралi лежать?
- Краще золотих!
- От не знав.
- Не треба сперечатися, i так тепер життя гiрше полину, - втихомирює
подружжя полинялий пройдисвiт. - Багато партизанiв було?
- Однi говорять - сотня, а iншi в тисячу не вкладають, - хитрує старий.
- Тисяча?
- Не знаю, не знаю. За що купив - за те й продаю. Моє дiло маленьке:
десь бабахнуло, а ти, дiду, пiкiруй з печi в льох. Уже гулi, мов грушi,
обсiли голову. Дiдько його знає, коли цi стрельбища затихнуть. В полi он
картоплю треба копати...
- Ех, чоловiче добрий, аби нам якось зв'язатися з партизанами, бо
стрiне нагла смерть де-небудь на дорозi - наче й не жив на свiтi.
- Не штука зв'язатися, а як воно розв'язуватися прийдеться? Не радив би
я вам, хлопцi, таким чортовинням займатися. Вiйна - дiло непевне i
мiнливе. Приставайте десь у прийми - i нiяка тобi гайка.
- Чого ти, старе череп'я, молодих людей з пуття збиваєш? - не витримала
жiнка.
- Нате й мої штани в жлукто, - сердиться Мороз - Ораторка! Це дiло не
твого розуму. Людям жити треба, а вона хоче, щоб дiти батька не
дочекалися. Так я думаю?
- Та воно трохи й не так, - аж наспiвує бiлявий. - Битися треба.
- Нiякого в цьому iнтересу не бачу. Партизани в село - нiмцi та полiцаї
з села, i навпаки. Б'ються, деруться, "ура" кричать, а я хочу заможного,
культурного i нейтрального життя i не ховатися по льохах та ямах. Нi,
хлопче, хоч у тебе й гаряча голова, проте одна; як зрубають її, то вже
повiк не приросте. Подумай над цим.
- Ще й скiльки думав. А може хтось є у вас, що знається з партизанами?
Щоб помiг нам...
- Хто б це мiг бути? - наморщив лоба Мороз.
- Подумайте, подумайте, Панасе Карповичу, - ласкаво просить бiлявий.
- Може хто з молодших? - пiдказує жiнка i аж непокоїться, так хоче
висловити свої догадки.
- А що ж, я про старих шкарбанiв, якi навiть з печi не пiкiрують,
думаю? - обриває її чоловiк. - I помовч ти хоч при людях... Кум Денис не
того?..
- Хто його зна. Пiди - пiдметки не прочовгаєш.
- Як воно? - запитує бiлявого.
- Пiдiть. Тiльки обережно з ним, не налякайте. Попросiть, хай сюди
прийде.
- I не подумає, бо чарки бiльше нема.
- А ви купiть. У мене є дещиця, - витягає новенькi грошi.
- Оце друге дiло, - радiє старий, пильно розглядаючи чистенькi папiрцi,
а жiнка насуплюється.
Надворi погожа передосiння днина. Коливається виткане золотими
прожилками повiтря, на широкiм пляжi городу вигрiваються череватi гарбузи,
далi, мов замiноване поле, - квадрат приземкуватої зеленоголової капусти.
Чiпляючись за гудиння, Панас Карпович поспiшає до центра села. Вибравши
часинку, щоб його нiхто не побачив, захеканий i переляканий, вбiгає на
забур'янене подвiр'я полiцiї.
- Куди прешся? - зупиняє вартовий.
- Попрешся, коли в хатi партизани товчуться.
- Партизани?! - блiдне полiцай i влiтає в дiм. З будинку неохоче
виходить старший полiцай, очi хитрувато. дивляться на Панаса Карповича.
- Перелякався?
- А то нi? Вся середина колотиться i прямо розповзається, наче кисiль.
Полiцай смiється i стає у войовничу позу.
"Як би ти постояв, аби то справжнi партизани були?" - прикидає Панас
Карпович.
- Скiльки ж їх у тебе?
- Двоє.
- Озброєнi?
- Нiчого не показували. Може щось i є в кишенi. Ось грона горiлку дали.
Кому їх вручити?
- Давай менi. Пiдеш з нами?
- Нехай бог боронить, щоб убили! Я за нейтралiтет.
Полiцаї регочуть.
Вночi Панаса Карповича розбудило голосiння. Варвара Григорiвна так
побивалася, наче в хатi лежав покiйник. Такого плачу ще не чув чоловiк.
Тихо пiдiйшов до дружини, бажаючи заспокоїти її, але та ще сильнiше
розридалася, вiдкидаючи од себе натрудженi, невмiлi на ласку руки
чоловiка.