Страница:
Павловичу!
- Iще тобi передаємо одне господарство - нашу базу з медикаментами.
Завтра-пiслязавтра до вас приїде працювати фельдшер Рунов.
- Може зв'язкiвця дати?
- Сам знайде.
- Бачиш, як розщедрився Генадiй Павлович, - напiвжартiвливо звернувся
Павло Михайлович до Тура. - Аж два господарства передав, а я мушу вручити
тобi саму неприємнiсть.
- Яку?
- Список провокаторiв. Ось вiн, з прiзвищами, кличками i прикметами. Це
в якiйсь мiрi може допомогти вам. Остерiгайтесь, щоб нiяка погань не
пролiзла до загону. Фашисти - майстри провокацiй.
- Будемо пильнувати.
- Привiт партизанам i зокрема Горицвiту. З народом бiльше працюйте,
своїх агiтаторiв негайно ж посилайте до людей... Ну, час i в дорогу.
На стiнах заколивалися тiнi. Пiдпiльники й Тур тихо вийшли з хати.
Надворi, в непрогляднiй темрявi ворушився їдкий осiннiй дощ; пiд ногами
попискувала розкисла луговина.
З вимитої прибережної складки Павло Михайлович витягнув невеликий човен
i, попрощавшись з усiма, спихнув його на розбурхану воду. Плескiт весла
злився iз шумом рiки.
XL
Iз завдання Тур повернувся жовтий i мокрий, як хлющ.
- Дмитре Тимофiйовичу! - увiйшов у землянку. - Вiтай з удачею. Такi
скарби, дякуючи райкому, привiз, що куди твоє дiло. Коли побачив їх,
затремтiв, наче жаднюга. - Радiсно тер мокрi задубiлi руки i усмiхався
тонкою примхливою усмiшкою.
- Зовсiм одужав хлопець, - з повагою подивився на невелику рухливу
постать комiсара. - Ну, показуй свої скарби, що воно - самоцвiти?
- Iще дорожчi, Такими огнями засвiтять, що, гляди, й перемогу побачиш.
Надворi на возi у соломi лежали, зiяючи чорними круглими отворами,
авiабомби по двадцять п'ять, п'ятдесят i вiсiмдесят кiлограмiв. Вiдходячи
вiд землянки, Тур, розмахуючи руками, швидко пояснював:
- Тепер нам побiльше їх навозити - i пiдривнiй групi хватить роботи на
цiлий рiк. З авiабомби дуже просто можна зробити путящу, як говориш ти,
мiну.
- Як? Бо ти, поспiшаючи на аеродром, не встиг розповiсти по-людському.
- Беру сорокап'ятимiлiметрову мiну, викидаю iз взривача склянi кульки -
це для того, щоб бойком легко було зiрвати капсуль, вставляю цю мiну в
отвiр авiабомби, закопую її на шляху. Тiльки наїхала машина - i вже летить
угору.
- Ти не спiши. Ходiм в землянку, добре розтолкуй. А як поїзди
пiдривати? Можна?
- Поїзди? - задумавсь Тур.
- Ну, да, поїзди. Машини нам менш потрiбнi. А поїзд спихнути з рейок -
це щось значить.
- Треба подумати.
- Думай, комiсаре... Поки не надумаємось - i на обiд не пiдемо, -
мiцнiше прикрив рукою дверi. - Ти розумiєш, яку ми силу матимемо, коли
почнемо поїзди пiдривати? - ще не мiг втихомирити нових сильних почуттiв,
хоча вже до болiсної напруги пригадував свою минулу учобу на терзборах,
поринав у роздуми, як можна використати нову зброю. Як йому зараз хотiлося
опередити Тура! I думки запрацювали з незвичною швидкiстю i яскравiстю.
- Розумiю. Цi авiабомби нас можуть мiцнiше з народом зблизити. Народ
почує нашу ,силу, сильнiше пiдтримуватиме, смiливiше йтиме в партизани.
- Ти так дивишся? Я й не подумав над цим. Вiрно, комiсаре! Ти ширше
мiркуєш. Могорич iз тебе! - i, хвилюючись i радiючи вiд нового прояснення,
запитав: - А що коли авiабомбу закопати пiд рейку, в отвiр вставити, як ти
кажеш, 45-мiлiметрову мiну, а перед мiною покласти в дощаний жолобок
колоду з двома довгими шнурами. Потiм вiдповзти чимдалi, а коли поїзд
пiд'їде до авiабомби, сiпнути за шнурки. Колода вдарить по взривачу, ну i
пiдiйме поїзд угору. Чи як ти думаєш? - допитливо не без тривоги подивився
на Тура.
- Мотузяна технiка?.. Це, звичайно, не останнє слово науки, але поки i
цю технiку можна i навiть варто пустити в хiд, - здивовано подивився Тур
на Горицвiта. - Ця догадка варта чогось. Могорич iз вас, товаришу
командире.
- Оце добре! - щиро, не приховуючи радостi, усмiхнувся Дмитро.
- Такими авiабомбами ми i свiй табiр огородимо вiд непроханих гостей.
Треба вибрати мiсце на залiзницi, де менше варти...
- Спробуємо завтра?
- Спробуємо, - охоче погодився Тур. - Зараз пошлемо на залiзницю
розвiдникiв i зв'язкiвцiв. Треба строго їм наказати, щоб нiде не зчепилися
з засiдками чи заставами, обходили їх тихiше тiнi, а то дуже гарячi нашi
розвiдники. Чи не з командира беруть приклад?
- Значить, лише пiслязавтра доведеться трощити рейки? - промовив з
жалем.
- Не терпиться винахiдниковi?
- Не терпиться, - аж зiтхнув. - Цiєї ночi, мов свята, чекатиму. Вона
зразу збiльшить план наших робiт.
- Розумiю, як тяжко буде пережити колгоспнику безпланову нiч.
Спiвчуваю, але нiчим допомогти не можу, - удавано й собi зiтхнув Тур,
засмiявся.
Незабаром Дмитро скликав партизанiв на нараду.
- Товаришi народнi месники! Нарештi ми маємо змогу приступити до
важливої роботи: будемо пiдривати ворожi поїзди.
Схвальний гул покрив його слова.
- Пiслязавтра вирушаємо на залiзницю. Хто бажає, крiм пiдривникiв, пiти
на завдання? - i схвально кивнув головою, коли всi до одного партизани
пiдняли вгору обвiтренi долонi, а деякi голосували й обома руками.
Пiсля Дмитра виступив Тур. Твердо i чiтко пояснив, як треба провести
нiчний марш, щоб непомiтно проскочити крiзь плетиво ворожих гарнiзонiв,
застав i патрулiв.
- I накурюйтесь заранi, бо за весь шлях нi разу не доведеться
затягнутися, - попередив комiсар...
Настала довгождана нiч. Бiльшiсть партизанiв, пройшовши тридцять
кiлометрiв вiд табору, були на залiзницi, що врiзалась в невеликий
чорнокленовий гайок. Дозори з двох сторiн охопили на два кiлометри
залiзницю, поки Тур з двома пiдривниками приладнував бомбу i жолобок.
Обережно розмотуючи шнури, пiшов у лiсок i лiг у невеличкий окiп.
Пустився дрiбний, рiденький дощ. Димчастi хмари низько пливли над
землею, затягуючи сiрi просвiтки неба, що заховало мiсяць, а тому й
перехитувало убогими блiдими тiнями.
Дмитро неспокiйно вдивлявся в iмлисту далечiнь. Тривожився, пригадуючи
загибель Iвана Стражнiкова. Непокоївся i Олекса Слюсар, не вiдходячи вiд
командира. Нарештi на станцiї загудiв поїзд; а згодом, коли Дмитро прилiг
до землi, почув неясний перестук металу. Партизани кинулись вiд залiзницi.
Тур очима свердлив темряву. Здавалось, поїзд, нагнiтаючи шум, iшов
прямо на нього. Ось iз труби паровоза сiйнулася вгору жменя iскор, мiцнiше
обiзвався чiткий перестук залiза... Пора!
Вiн з силою смикнув шнурок.
Iще побачив, як блискавкою спахнуло жовтогаряче полум'я, i швидко впав
у окоп. Вибух наздоганяє його. Трясуться i обсипаються стiни окопу; щось
важко гупає, скрегочуть, трiщать вагони, i крики жахливо вплiтаються в
могутнє "ура!".
- По фашистських гадах вогонь! - лунає владний вигук Дмитра.
Тур вискакує з окопу, бiжить до залiзницi. Перед очима збiльшенi
темрявою виростають чорнi обриси ешелону. Важко зiскакують на землю
безформнi тiла, чути стогiн, переляканi окрики, i найбiльше вражає
комiсара чиєсь моторошне голосiння.
- Завили сiрошкурi! - чує поруч голос Дмитра. - Так їх! Сiчiть, хлопцi,
щоб до неба без пересадки доїхали!
Сiчуть партизани, i гранати розносять дерево вагонiв i фашистiв, що не
встигли втекти у темiнь. Над ешелоном пiдiймаються язики полум'я. Коли ж
нiч по той бiк насипу обiзвалась першими пострiлами, Дмитро i Тур зразу ж
виводять партизанiв у тил ворогiв i несподiваним ударом вганяють їх у
перелiсок.
Перемога окрилює партизанiв. Вони вже не тiнями, а гомiнким весiллям
прямують до лiсу, i навiть Тур нiчого не каже, коли зачадили велетенськi
цигарки-самокрутки.
Мокрi, змученi, але веселi повертаються ранком народнi месники в табiр,
їх вже чекає гарячий суп, але нiхто навiть не пiдiйшов до їжi. Почистили
зброю (в наказi значилось, що в кого зброя буде не в порядку - вiдберуть
її) i, тiльки доторкнулись до застеленого сiном полу, зразу ж заснули.
- Тепер гiтлерiвцi почнуть нас ретельнiше шукати, - лягаючи бiля
Дмитра, промовив Тур.
- Мабуть так. Треба пiдготуватись до зустрiчi.
- Набоїв мало i озброєння неважне, - зiтхнув Тур. - За рахунок полiцiї
не дуже поживишся. Коли б автомати на всiх дiстати.
- Чому б не так! - задумався Дмитро.
XLI
Щоночi привозили з спустошеного аеродрому авiабомби, а вдень мiнували
всi ходи до табору.
Частина партизанiв займалась господарськими справами, готуючись до
зими. Пекли хлiб, сушили сухарi, солили сало i м'ясо, лагодили взуття.
Спочатку мучились без солi, а потiм пiд носом коменданта райцентра
розбили продуктовий склад i вивезли кiлька мiшкiв поганенької брудносиньої
кам'янки. Що не забрали партизани - добрали люди, бо полiцiя з начальником
i комендантом мiста пiсля перших партизанських пострiлiв без пам'ятi
кинулась утiкати. Проте нi в полiцiї, нi в комендатурi зброї не знайшли,
окрiм кiлькох гранат.
Особливо допалися до солi, що за нiмцiв стала дорогим i гостро
дефiцитним товаром. За кiло поганенької брудної кам'янки треба було
принести три кiло ягiд або пiвтора кiло сухого звiробою, чи пiвкiло масла.
Якось надвечiр Олекса Слюсар, що був у дозорi, пiдбiг до Дмитра:
- Товаришу командире, перепинили трьох хлопцiв Дуже в партизани
просяться.
- А документи перевiрив?
- Перевiрив. Наче все гаразд. Ось вони.
Дмитро розгорнув першу червоноармiйську книжку.
- Зброя є з ними?
- Нi, нема.
- Таких менi воякiв не треба, - пiшов за Олексою в лiс. На невеликiй
прогалинi, перед спуском у яр, стояло троє парубкiв. Один iз них видiлявся
i зростом, i допитливим розумним поглядом дивовижних очей - димчастосизих,
i каштановим чубом, що хвилясте падав до самого надбрiв'я.
- Що скажете, люди добрi? - поздоровкався Дмитро.
- У партизани приймiть, - промовив високий хлопець.
- Звiдки будете? - помiтив, як помiж деревами з'явився невисокий
чорнявий чоловiк iз в'язкою хмизу за плечима. Гострим, вивчаючим поглядом
подивився на командира, пiдiйшов трохи ближче.
Дмитро питаннями почав перевiряти хлопцiв, потiм запитав, що робиться в
селах. Помовчав.
- А шо ви будете робити в партизанах?
- Як що? Фашиста бити. Ви ще не знаєте мене, - i це гордовито-наївне
запевнення високого хлопця ледве не розсмiшило Дмитра.
- Фашиста бити - кажеш? А чим ти його будеш бити?
Кулаком? Ти його кулаком, а вiн тебе автоматом! Так воно входить?
- А ми все 'дно переломимо його, - люто показав дужими руками високий
парубок. Дмитро уважно покосився на нього, подобрiшав.
- Як тебе звати?
- Пантелiй Жолудь.
- Так от, Пантелiю, запам'ятай, сало у нас їсти є кому без вас, кашовар
також є.
- Значить, не приймаєте?
- Не приймаю.
- А коли зi зброєю прийду?
- Тодi побачимо, яка в тебе душа. Коли заяча, не приходь.
- Ну, що до душi - я не сумнiваюся. Через два днi буду у вас. Рiвно
через два днi. Ви ще не знаєте мене! - круто повернувся i розгонисте пiшов
у лiс.
- А ви через скiльки днiв будете?
- Де ж воно ту зброю взяти?
- Там, де посiяли, коли з вiйська додому дряпали, - жорстко вiдповiв i
вiдвернувся вiд парубкiв.
- Пiшли, Миколо. Строгi тут порядки.
- Пiшли, Євгене. Дуже строгi. Думали, як братiв приймуть, а вiн - у нас
є кому сало їсти... Проте обижайсь не обижайсь, а зброю треба десь
добувати.
- Авжеж, треба. Пантелiя уже й конем не доженеш. Кiнську силу має
чоловiк.
- А ти знаєш! Iдея! - скрикнув Микола Остапець - Єсть зброя. Обiйдемось
i без Пантелiя. Ого, ще побачимо, кого ранiше в партизани приймуть! - i
його смугляве обличчя з невеликим кирпатим носом знову повеселiшало,
пiдiймаючи вгору товстi чорнi брови.
- Де ж вона, зброя? - неймовiрно радiсними очима подивився на друга
бiлоголовий присадкуватий Євген Свириденко.
Коли Остапець i Свириденко зникли за деревами, до Горицвiта пiдступив
невiдомий iз в'язкою хмизу.
- Дмитре Тимофiйовичу, а мене приймете до загону? - усмiхнувся,
обережно скидаючи ношу на землю.
- А. їй хто будеш? - нахмурився. - "Звiдки вiн знає мене?"
- Робiтник друкарнi. Тодось Опанасенко.
- Член партiї?
- Кандидат.
- Звiдки до нас дорогу взнав?
- Тур, ваш комiсар, говорив зi мною. По його характеристицi я вас зразу
впiзнав.
- Ага, - повеселiшав Дмитро. - Зброя є?
- Такої, що стрiляти нема. Iнша є, - покосився на Дмитра.
Опанасенко розв'язав в'язанку i вийняв звiдти скручений сувоєм шкурлат.
Розгорнув його, i Дмитро з здивованням побачив, що вся шкурка була
обнизана щiльно зашморгнутими кисетами.
- Тютюн у тебе? - промовив .насмiшкувато. "Теж зброєю похвалився".
- Вiд цього тютюну у фашистiв i рот i нiс перекорчаться, - почорнiлими
пальцями Опанасенко з любов'ю розшморгнув один кисет, дiстав звiдти кiлька
залiзних паличок, подав Дмитровi.
- Шрифт? Невже шрифт? - зрадiв той, обережно розглядаючи лiтеру С. -
"Сталiн", - промовила думка перше найрiднiше слово.
- Шрифт, - вiдповiв радiсно i гордо Опанасенко. - Похiдну партизанську
типографiю сконструювали вам. Ось i валики...
- Олексо! Бiжи за Туром! - наказав Дмитро Слюсаревi. - Тут таке
багатство об'явилося...
- Це ще не все, командире! - Опанасенко розпоров благеньку пiдкладку
пiджака i подав Дмитровi бланки зi штампом "Українська народна полiцiя",
перепустки i ордери на вивiз лiсу.
- Цi ордери, Дмитре Тимофiйовичу, з толком використаєте. Розширюйте
зв'язки...
Але Дмитро не дав договорити: мiцно обняв i поцiлував Опанасенка. У
того аж сльози виступили на очах вiд Дмитрового потиску.
- Спасибi, дорогий товаришу. Ходiмо скорiше до нас.
- Так у мене ж зброї нема, - смiється вузькими розумними очима
Опанасенко, а рукою обмацує прим'яте обличчя:
"Ох, i притиснув же, наче до залiза".
- Для тебе самi знайдемо. Ти нам тiльки листiвки друкуватимеш. Ходiмо.
- Не можу, Дмитре Тимофiйовичу, - промовив зiтхнувши. - 3 радiстю пiшов
би, та...
- Чому не можеш?
- Партiя поставила на iнший пост. Тiльки вона може з нього зняти. До
вас лише тодi прийдеться приєднатися, коли провалом запахне. Але краще не
говорити про це. Ну, менi треба поспiшати. Туровi передайте цей рядок. Та
ось i вiн їде.
Дмитро бере кiлька щiльно з'єднаних лiтер
Сталiн - викарбовано на них.
* * *
Уночi Пантелiй Жолудь тихенько постукав пальцем у причiлкове вiкно. З
глибини хати обiзвався твердий жiночий голос:
- Хто там?
- Це я, мамо. Вiдчинiть.
- Ой, лихо моє, хоч тебе нiхто не бачив? - зачиняючи сiни, забiдкалася
мати, висока, ставна молодиця з по-чоловiчому великими роботящими руками.
- Нiхто, - вiдчепив од пояса i повiсив над лiжком ремiннi сакви.
- З залiзницi втiк? Чи як?
- Розбив машину з гадами i втiк, - повеселiшав Пантєлiй, нi словом не
згадуючи про невдалi мандри до партизанiв.
- Як же ти так? - усмiхнулася мати, знаючи синову вдачу.
- З гори пустив, а сам на ходу виплигнув, - уже смiється Пантелiй. - Як
печериця репнулась машина, тiльки крик i сморiд пiшли яром. Затулив я носа
i гайда в лiси. На третiй швидкостi.
- Погонi не було?
- Пострiляли трохи.
- Нiде не зачепило?
- Нiде, мамо.
- Це правда?
- Аякже.
- Це ти, Пантелiю? - прокинулася золотокоса сестричка.
- Та наче я, - навпомацки знайшов шовковий волос, обережно погладив
великою рукою. - Тобi завтра, Гафiйко, треба довiдатись, де буде вартувати
Мелентiй Бандур.
- А чого ж, узнаю, - стала на тонкi проворнi ноги i вчепилася ручатами
за брата.
- Ой, сину, щось недобре затiяв.
- Чого там недобре. Саме найкраще дiло - помiж люди йду.
- В лiси?
- В лiси.
Гафiйка побачила на стiнi сакви i радiсно кинулася до них:
- Пантелiю, щось привiз менi?
- Нiчого не привiз, Гафiйко.
- Е! - недовiрливо поглянула великими, повними свiтла очима.
- От тобi й "е". Не лiзь до саквiв. Там бомба.
- Бонба, бонба, - застрибала по хатi дiвчинка, а мати неласкаве
гримнула на неї:
- Тихо. Дурiєш менi.
Гафiйка зразу ж затихла, не знаючи, чи їй треба зараз ображено
насурмонитись, чи стати мовчазною i слухняною дiвчиною.
Пантелiй вийшов у сiни митися, мати почала поратися бiля печi, а
Гафiйка кинулася до саквiв. Спочатку обережно обмацала їх руками,
усмiхнулась: нiякої бомби не було.
"Вiчно щось вигадає Пантелiй. Що ж вiн привiз для мене?"
- Ой, мамочко! - раптом скрикнула i з плачем кинулась пiд захист
матерi, вчепившись обома рученятами за її спiдницю.
- Що, доню? - тривожно пiдiйшла до лiжка i побачила звiшанi з саквiв
закривавленi сорочки сина.
У хату увiйшов Пателiй i нахмурився, побачивши сорочки в руках матерi.
- Пантелiю, тебе дуже поранило? - сумовито пiдiйшла мати до сина. -
Чому ти зразу не признався?
- I чого там признаватися? Трошки дряпнуло.
- Правду кажеш?
- Чесне слово, - вiдповiв з готовнiстю.
- Скинь сорочку.
- Не треба.
- Як не треба? Зараз же скинь.
- Ото тiльки зайва морока. Лiсник менi випiк непотрiбне. Уже загоюється
рана. Ну, чого ви так дивитеся? Правду кажу... Погляньте, як не вiрите...
Вiчно ви... - рiшуче рвонув iз себе сорочку.
Нижче плеча чорнiв сухий жолобок, залитий смолою. Тiльки головою
похитала вдова, зiтхнула i нiчого не сказала.
- Я, мамо, полiзу на горище. Так воно краще, - тихо промовив Пантелiй,
вiдчуваючи якусь провину.
На горищi пахне сухою кукурудзою, лiсовими грушками, що сохнуть бiля
комина, луговим сiном.
Мата, щоб довше побути з ним, сама стелить постiль i тяжко, з роздумом,
говорить:
- Гляди, Пантелiю, бережи себе, бо як ми без тебе жити будемо в таке
лихолiття... Зима цього року тяжкою буде. Увесь хлiб вивiз герман, тiльки
й видав на кожне господарство по шiсть кiлограмiв... Ти в партизанах не
дуже витворяй, як це ти умiєш. Не на день iдеш... Ох i зима тепер iде,
наче сама смерть... - Перемежовуються турботи про життя з господарськими
турботами.
Чим вiн може втiшити ii?
Навiть слова не хочеться промовити, та треба, хоч як нелегко на душi.
- Нiчого, мамо, переживемо лихолiття. Фашистам скрутимо в'язи. Тiльки
от себе бережiть, щоб до нашого свята дожити. Кукурудзу в землю заховайте,
просо, що з городу зiбрали, закопайте, бо то такi шкуродери - все
витягнуть... А я зрiдка буду навiдуватися до вас.
- Навiдуйся, сину.
Десь пролунав пострiл, загалакали голоси, почувся тупiт нiг, i знову
пострiл прогримiв бiля школи.
- Когось полiцiя ловить... Як тепер життя людське подешевшало.
Поцiлувала Пантелiя в чоло, спустилася вниз. Обережно пройшлася двором,
перевiрила, чи не пробивається де смужка свiтла з хати, потiм засунула
сiни i проворними великими руками почала прати синовi сорочки.
Прала так обережно, наче то не крам був, а болюче тiло...
Надвечiр Гафiйка вилiзла на горище, притулилася до брата маленьким
пругким тiлом.
- Ну, що? Взнала?
- Ая! Вартуватиме на греблi. Тiльки ти обережно - в нього i рушниця i
бонба є. Заслужив ласки в фашиста, - i потiм з дитячою цiкавiстю запитала:
- Пантелiю, а тобi не страшно буде?
- Страшно, - прошепотiв, клацаючи зубами, нарочито переляканим голосом,
i дiвчинка тихо розсмiялась.
- Я знаю, що ти у нас нiчого не боїшся.
- Ти ж, козеня, десь не обмовся, що я в партизани пiшов. Тодi й хату
скалять, i вас у вогнi спопелять.
- Нi слова не скажу, - тихо вiдповiла i поклала голову на плече
братовi. - Пантелiю, а я Марiю бачила. Тiльки нiчого не сказала їй.
Хотiлося сказати. А вона щось почала догадуватися. Довго проводжала мене i
все про тебе говорила.
Вночi добирався городами на леваду. Потiм понад вербами пiшов до
греблi... Пiд ногами в'юнився сумовитий вiтер, шелестiло пiдопрiле листя i
тоскно пахла пiдгнила кiнська м'ята, що так рясно росте над водою на
Подiллi. Праворуч пiднiмалася висока гребля, вiддiлена вiд левади вербами
i ровом. По неясному обрисовi темного поясу дерев догадався, що пiдходить
до мосту. Притишив кроки, вдивляючись i вслухаючись у темряву. Десь далеко
шляхом проїхала пiдвода, - кiлька разiв стукнули по вибоїнах колеса, на
левадi форкнув кiнь; задеренчав на вiтрi кущ шелягу, i знову тиша, тiльки
напiвживий вiтерець зiтхне над травою та й уляжеться спати. От iзнову
життя звело його, Пантелiя, з Мелентiєм Бандуром...
I згадався давнiй сонячний ранок на жовтiй вiд курослiпу i червонiй вiд
бузького вогню левадi. Вiн, сiмнадцятилiтнiй хлопець, повертався з
весняного лiсу, засiяного синiм рястом i прозороголубими дзвониками
пролiскiв. Тiльки вийшов iз широкої приземкуватої брами вогких вiд
власного соку кленiв, як на левадi обiзвався баян i по малахiтовiй
прозорiй травi поволi закружляли пари, то наближаючися до самої рiчки з
прив'язаними човнами, то вiддаляючися до вигину чорної масної дороги. Не
побiг, а полетiв стежкою до кольорового кола, що квiтником зацвiтало на
правому березi Бугу. Ось на рiчцi спiвучим крилом майнув човник, причалив
до берега, i на землю вискочила в рожевiй хусточцi Марiя, та сама, яка
завжди ввижалась йому, тiльки i слова промовити їй не посмiв. Такий вiн
завжди був проворний на язик, а перед дiвчиною пасував. Чудеса та й годi!
Побачив дiвчину, тихiше пiшов, а з другої сторони, насупроти нього
iде-похитується п'яний Мелентiй Бандур, здоровенний, як дзвiниця, чи не
найсильнiший парубок на все село. Батька його, власника млина i чинбарнi,
вислали. А сам Мелентiй, пiзнiше, ледве впросився в колгосп. Спочатку
притих був, а потiм знову почав пиячити, битись зi всiма; пiшли чутки, що
й на руку нечистий вiн.
Пiдходить Мелентiй до Марiї:
- Ходiмо в танець.
- Не пiду, - вiдхилилася вбiк.
- Нi, пiдеш. - Навис над нею, розтрiпаний i брудний, ворушачи випнутим
ротом.
- Нi, не пiду. Я з п'яними не танцюю.
- Ага, не танцюєш! Так ось тобi! - вiдвiв руку i вдарив дiвчину по
обличчi. Аж заточилася та схопилась руками за лице.
Пантелiй не витримав:
- Ти, бугаю нещасний, чого до дiвчини лiзеш? Найшов на кому силу
вимiрювати!
П'яними, округлими очима подивився Мелентiй, нагнувся до землi,
випростався - i над Пантелiєм профурчав дрючок.
Нiчого не було пiд рукою. Схопив у руку згустiлої багнюки i кинув, не
спускаючи погляду з Мелентiя. Чорна пляма залiпила все обличчя Бандура.
Рукавом розмазав болото i осатанiло кинувся на Пантелiя.
Мiг би хлопець утекти, бо ж нiхто його не мiг перегнати в селi. Та вiн
чув на собi притишенi погляди всього лугу, погляд Марiї, i знав, коли
утече, дома з нього буде насмiхатися старший брат.
Як струна, натягнулося тiло. Не битися, бо його Мелентiй мiг би надвоє
переломити, - а перехитрити хотiв. Тому слiдкував за кожним стрибком
розлютованого парубка. I коли височенний Бандур добiг до нього, Пантелiй,
пригинаючись, подався вперед. I не стримався Мелентiй, коли опинився на
незатвердiлих плечах; а Пантелiй несподiвано випростався страшним ривком,
i полетiв Бандур з його плеч обличчям в грязюку. Полетiв i довго звестися
не мiг - звихнулася ступня. З того часу вовком дивився на Пантелiя, а
зачiпати - не зачiпав. Тiльки коли прийшли фашисти, сам вивiв корову з
повiтки, залишаючи сiм'ю Пантелiя без єдиної помiчницi.
На мiстку загупотiли чиїсь кроки, потiм стихли. Висока постать вийшла
на греблю, повернула назад, i знову гулом .озвалось розхитане дерево.
"Вiн", - зупинився пiд вербою Пантелiй.
Постать знову виринула з темряви i повернула назад. Як тiнь,
пригинаючись, кинувся навздогiн за нею Пантелiй. Здавалось, вiн не
торкався ногами землi.
Росте в очах ненависна постать, раптом обертається до нього. Однiєю
рукою рвонув до себе рушницю з плеча полiцая, а другою вдарив його з усiєї
сили в перенiсся.
- Аааа! - скрикує, неначе захлинаючись, напiвжива колода i падає з
мосту вниз. Чути, як чвакає твань, щось борсається бiля свай, а потiм
шамотiння вiддаляється до заростей верболозу та верб.
"Не знайдеш тепер його!" - I тiльки зараз Пантелiй почуває в руцi вагу
гвинтiвки. Навпомацки знаходить затвор, звiряє зброю, бiжить греблею на
поле, щоб до свiтанку встигнути добратись до лiсу.
"Тепер нiхто не дорiкатиме, що даремно їстиму сало", - веселiє на полi,
пригадуючи суворий вираз обличчя уже лiтнього, оброслого бородою
партизана, що так неласкаво прийняв його...
Iдучи стежками, обнiжками, бiля сусiднього села, куди не раз ходив
парубкувати, помiчає вiн якусь метушню.
"Свої чи чужi? Може партизани?" - припадає до землi, пильно вдивляючись
у далечiнь. Раптом чує, як дзвякає лопата, i догадується, що то люди
закопують вiд фашиста добро.
"Найшли де мiсце - бiля могили червоноармiйця", - пригадує знайомi
закутки й обережно наближається до невiдомих, тримаючи поперед себе
гвинтiвку. А тi, захопленi роботою, нiчого не чують. Знову дзвякнула
лопата - очевидно, вдарилась в камiнь чи в залiзо.
- Єсть! - чує радiсний вигук i пiзнає голос Остапця...
- Що? - з хвилюванням запитує Свириденко.
- Гвинтiвка! Копни-но з цiєї сторони...
- А ви, чорти, що тут робите! - басить Пантелiй, нависаючи над ямою, з
острахом i зацiкавленням пiзнаючи, що парубки розкопують могилу.
- Ой! - лунає перелякано з ями, а потiм спокiйнiше: - Це ти, Пантелiю?
- Та неначе я.
- Ну й перелякав. До самої смертi! - вискакує на поверхню Остапець, а
за ним Свириденко з гвинтiвкою, облiпленою землею.
- Що ви тут робите? - перепитує.
- Зброю шукаємо
- Ех ви, вояки! - докiрливо похитнув головою.
- А що ж, по-твоєму, робити нам? Фашистовi горба гнути? На нас убитi не
погнiваються, що взяли в них зброю захищати живих. А вiдвоюємо свою землю
- з усiма почестями i на найкращому мiсцi поховаємо обох братiв. Засипай,
Євгене, - з серцем говорить Микола Остапець.
- Бач, коли б сидiли вдома, - кидаючи землю в яму, дiловито пояснює
Сидоренко, - курчат навряд би чи висидiли, а так добули двi гвинтiвки i
пiвсумки патронiв.
- Набоїв трохи менi дасте, бо маю всього чотири.
- Це можна, - добрiє голос Остапця. - Куди тобi? В кишеню?.. А в
братськiй могилi, дiзналися, кулемет лежить. Треба подумати щось...
Шанобливо засипали невiдому червоноармiйську могилу i, не вертаючись у
село, пiшли до повстанського яру.
XLII
Свiжовикуреним дьогтем намазали чоботи, витерли руки травою i сiли на
одному великому пнi, притуляючись плечем до плеча.
- Як живеш, старий? Про батька нiчого не чувати? - клiпнув довгими
вiями Степан Синиця, що вони аж злетiли до широких розгонистих брiв.
- Нi, не чути, - тихо вiдповiв Андрiй.
- А ти не бре? - допитливо подивився у вiчi.
- Хто бреше, тому легше, - косуючи, вiдповiв приказкою.
- Андрiй, пiшли рибу глушити! - по-змовницькому пiдморгнув Степан.
- А чим?
- Толом.
- Де ж ти набрав? - жваво стрепенувся.
- А тобi що? Кортить бабi шкуринка?
- Кортить! - щиро признався.
- Для чого?
- Та... рибу глушити.
- Ой, пiдманюєш? - похитав головою i вийняв з торбини два бруски
жовторожевого толу з хвостиками бiкфордового шнура.
- Iще тобi передаємо одне господарство - нашу базу з медикаментами.
Завтра-пiслязавтра до вас приїде працювати фельдшер Рунов.
- Може зв'язкiвця дати?
- Сам знайде.
- Бачиш, як розщедрився Генадiй Павлович, - напiвжартiвливо звернувся
Павло Михайлович до Тура. - Аж два господарства передав, а я мушу вручити
тобi саму неприємнiсть.
- Яку?
- Список провокаторiв. Ось вiн, з прiзвищами, кличками i прикметами. Це
в якiйсь мiрi може допомогти вам. Остерiгайтесь, щоб нiяка погань не
пролiзла до загону. Фашисти - майстри провокацiй.
- Будемо пильнувати.
- Привiт партизанам i зокрема Горицвiту. З народом бiльше працюйте,
своїх агiтаторiв негайно ж посилайте до людей... Ну, час i в дорогу.
На стiнах заколивалися тiнi. Пiдпiльники й Тур тихо вийшли з хати.
Надворi, в непрогляднiй темрявi ворушився їдкий осiннiй дощ; пiд ногами
попискувала розкисла луговина.
З вимитої прибережної складки Павло Михайлович витягнув невеликий човен
i, попрощавшись з усiма, спихнув його на розбурхану воду. Плескiт весла
злився iз шумом рiки.
XL
Iз завдання Тур повернувся жовтий i мокрий, як хлющ.
- Дмитре Тимофiйовичу! - увiйшов у землянку. - Вiтай з удачею. Такi
скарби, дякуючи райкому, привiз, що куди твоє дiло. Коли побачив їх,
затремтiв, наче жаднюга. - Радiсно тер мокрi задубiлi руки i усмiхався
тонкою примхливою усмiшкою.
- Зовсiм одужав хлопець, - з повагою подивився на невелику рухливу
постать комiсара. - Ну, показуй свої скарби, що воно - самоцвiти?
- Iще дорожчi, Такими огнями засвiтять, що, гляди, й перемогу побачиш.
Надворi на возi у соломi лежали, зiяючи чорними круглими отворами,
авiабомби по двадцять п'ять, п'ятдесят i вiсiмдесят кiлограмiв. Вiдходячи
вiд землянки, Тур, розмахуючи руками, швидко пояснював:
- Тепер нам побiльше їх навозити - i пiдривнiй групi хватить роботи на
цiлий рiк. З авiабомби дуже просто можна зробити путящу, як говориш ти,
мiну.
- Як? Бо ти, поспiшаючи на аеродром, не встиг розповiсти по-людському.
- Беру сорокап'ятимiлiметрову мiну, викидаю iз взривача склянi кульки -
це для того, щоб бойком легко було зiрвати капсуль, вставляю цю мiну в
отвiр авiабомби, закопую її на шляху. Тiльки наїхала машина - i вже летить
угору.
- Ти не спiши. Ходiм в землянку, добре розтолкуй. А як поїзди
пiдривати? Можна?
- Поїзди? - задумавсь Тур.
- Ну, да, поїзди. Машини нам менш потрiбнi. А поїзд спихнути з рейок -
це щось значить.
- Треба подумати.
- Думай, комiсаре... Поки не надумаємось - i на обiд не пiдемо, -
мiцнiше прикрив рукою дверi. - Ти розумiєш, яку ми силу матимемо, коли
почнемо поїзди пiдривати? - ще не мiг втихомирити нових сильних почуттiв,
хоча вже до болiсної напруги пригадував свою минулу учобу на терзборах,
поринав у роздуми, як можна використати нову зброю. Як йому зараз хотiлося
опередити Тура! I думки запрацювали з незвичною швидкiстю i яскравiстю.
- Розумiю. Цi авiабомби нас можуть мiцнiше з народом зблизити. Народ
почує нашу ,силу, сильнiше пiдтримуватиме, смiливiше йтиме в партизани.
- Ти так дивишся? Я й не подумав над цим. Вiрно, комiсаре! Ти ширше
мiркуєш. Могорич iз тебе! - i, хвилюючись i радiючи вiд нового прояснення,
запитав: - А що коли авiабомбу закопати пiд рейку, в отвiр вставити, як ти
кажеш, 45-мiлiметрову мiну, а перед мiною покласти в дощаний жолобок
колоду з двома довгими шнурами. Потiм вiдповзти чимдалi, а коли поїзд
пiд'їде до авiабомби, сiпнути за шнурки. Колода вдарить по взривачу, ну i
пiдiйме поїзд угору. Чи як ти думаєш? - допитливо не без тривоги подивився
на Тура.
- Мотузяна технiка?.. Це, звичайно, не останнє слово науки, але поки i
цю технiку можна i навiть варто пустити в хiд, - здивовано подивився Тур
на Горицвiта. - Ця догадка варта чогось. Могорич iз вас, товаришу
командире.
- Оце добре! - щиро, не приховуючи радостi, усмiхнувся Дмитро.
- Такими авiабомбами ми i свiй табiр огородимо вiд непроханих гостей.
Треба вибрати мiсце на залiзницi, де менше варти...
- Спробуємо завтра?
- Спробуємо, - охоче погодився Тур. - Зараз пошлемо на залiзницю
розвiдникiв i зв'язкiвцiв. Треба строго їм наказати, щоб нiде не зчепилися
з засiдками чи заставами, обходили їх тихiше тiнi, а то дуже гарячi нашi
розвiдники. Чи не з командира беруть приклад?
- Значить, лише пiслязавтра доведеться трощити рейки? - промовив з
жалем.
- Не терпиться винахiдниковi?
- Не терпиться, - аж зiтхнув. - Цiєї ночi, мов свята, чекатиму. Вона
зразу збiльшить план наших робiт.
- Розумiю, як тяжко буде пережити колгоспнику безпланову нiч.
Спiвчуваю, але нiчим допомогти не можу, - удавано й собi зiтхнув Тур,
засмiявся.
Незабаром Дмитро скликав партизанiв на нараду.
- Товаришi народнi месники! Нарештi ми маємо змогу приступити до
важливої роботи: будемо пiдривати ворожi поїзди.
Схвальний гул покрив його слова.
- Пiслязавтра вирушаємо на залiзницю. Хто бажає, крiм пiдривникiв, пiти
на завдання? - i схвально кивнув головою, коли всi до одного партизани
пiдняли вгору обвiтренi долонi, а деякi голосували й обома руками.
Пiсля Дмитра виступив Тур. Твердо i чiтко пояснив, як треба провести
нiчний марш, щоб непомiтно проскочити крiзь плетиво ворожих гарнiзонiв,
застав i патрулiв.
- I накурюйтесь заранi, бо за весь шлях нi разу не доведеться
затягнутися, - попередив комiсар...
Настала довгождана нiч. Бiльшiсть партизанiв, пройшовши тридцять
кiлометрiв вiд табору, були на залiзницi, що врiзалась в невеликий
чорнокленовий гайок. Дозори з двох сторiн охопили на два кiлометри
залiзницю, поки Тур з двома пiдривниками приладнував бомбу i жолобок.
Обережно розмотуючи шнури, пiшов у лiсок i лiг у невеличкий окiп.
Пустився дрiбний, рiденький дощ. Димчастi хмари низько пливли над
землею, затягуючи сiрi просвiтки неба, що заховало мiсяць, а тому й
перехитувало убогими блiдими тiнями.
Дмитро неспокiйно вдивлявся в iмлисту далечiнь. Тривожився, пригадуючи
загибель Iвана Стражнiкова. Непокоївся i Олекса Слюсар, не вiдходячи вiд
командира. Нарештi на станцiї загудiв поїзд; а згодом, коли Дмитро прилiг
до землi, почув неясний перестук металу. Партизани кинулись вiд залiзницi.
Тур очима свердлив темряву. Здавалось, поїзд, нагнiтаючи шум, iшов
прямо на нього. Ось iз труби паровоза сiйнулася вгору жменя iскор, мiцнiше
обiзвався чiткий перестук залiза... Пора!
Вiн з силою смикнув шнурок.
Iще побачив, як блискавкою спахнуло жовтогаряче полум'я, i швидко впав
у окоп. Вибух наздоганяє його. Трясуться i обсипаються стiни окопу; щось
важко гупає, скрегочуть, трiщать вагони, i крики жахливо вплiтаються в
могутнє "ура!".
- По фашистських гадах вогонь! - лунає владний вигук Дмитра.
Тур вискакує з окопу, бiжить до залiзницi. Перед очима збiльшенi
темрявою виростають чорнi обриси ешелону. Важко зiскакують на землю
безформнi тiла, чути стогiн, переляканi окрики, i найбiльше вражає
комiсара чиєсь моторошне голосiння.
- Завили сiрошкурi! - чує поруч голос Дмитра. - Так їх! Сiчiть, хлопцi,
щоб до неба без пересадки доїхали!
Сiчуть партизани, i гранати розносять дерево вагонiв i фашистiв, що не
встигли втекти у темiнь. Над ешелоном пiдiймаються язики полум'я. Коли ж
нiч по той бiк насипу обiзвалась першими пострiлами, Дмитро i Тур зразу ж
виводять партизанiв у тил ворогiв i несподiваним ударом вганяють їх у
перелiсок.
Перемога окрилює партизанiв. Вони вже не тiнями, а гомiнким весiллям
прямують до лiсу, i навiть Тур нiчого не каже, коли зачадили велетенськi
цигарки-самокрутки.
Мокрi, змученi, але веселi повертаються ранком народнi месники в табiр,
їх вже чекає гарячий суп, але нiхто навiть не пiдiйшов до їжi. Почистили
зброю (в наказi значилось, що в кого зброя буде не в порядку - вiдберуть
її) i, тiльки доторкнулись до застеленого сiном полу, зразу ж заснули.
- Тепер гiтлерiвцi почнуть нас ретельнiше шукати, - лягаючи бiля
Дмитра, промовив Тур.
- Мабуть так. Треба пiдготуватись до зустрiчi.
- Набоїв мало i озброєння неважне, - зiтхнув Тур. - За рахунок полiцiї
не дуже поживишся. Коли б автомати на всiх дiстати.
- Чому б не так! - задумався Дмитро.
XLI
Щоночi привозили з спустошеного аеродрому авiабомби, а вдень мiнували
всi ходи до табору.
Частина партизанiв займалась господарськими справами, готуючись до
зими. Пекли хлiб, сушили сухарi, солили сало i м'ясо, лагодили взуття.
Спочатку мучились без солi, а потiм пiд носом коменданта райцентра
розбили продуктовий склад i вивезли кiлька мiшкiв поганенької брудносиньої
кам'янки. Що не забрали партизани - добрали люди, бо полiцiя з начальником
i комендантом мiста пiсля перших партизанських пострiлiв без пам'ятi
кинулась утiкати. Проте нi в полiцiї, нi в комендатурi зброї не знайшли,
окрiм кiлькох гранат.
Особливо допалися до солi, що за нiмцiв стала дорогим i гостро
дефiцитним товаром. За кiло поганенької брудної кам'янки треба було
принести три кiло ягiд або пiвтора кiло сухого звiробою, чи пiвкiло масла.
Якось надвечiр Олекса Слюсар, що був у дозорi, пiдбiг до Дмитра:
- Товаришу командире, перепинили трьох хлопцiв Дуже в партизани
просяться.
- А документи перевiрив?
- Перевiрив. Наче все гаразд. Ось вони.
Дмитро розгорнув першу червоноармiйську книжку.
- Зброя є з ними?
- Нi, нема.
- Таких менi воякiв не треба, - пiшов за Олексою в лiс. На невеликiй
прогалинi, перед спуском у яр, стояло троє парубкiв. Один iз них видiлявся
i зростом, i допитливим розумним поглядом дивовижних очей - димчастосизих,
i каштановим чубом, що хвилясте падав до самого надбрiв'я.
- Що скажете, люди добрi? - поздоровкався Дмитро.
- У партизани приймiть, - промовив високий хлопець.
- Звiдки будете? - помiтив, як помiж деревами з'явився невисокий
чорнявий чоловiк iз в'язкою хмизу за плечима. Гострим, вивчаючим поглядом
подивився на командира, пiдiйшов трохи ближче.
Дмитро питаннями почав перевiряти хлопцiв, потiм запитав, що робиться в
селах. Помовчав.
- А шо ви будете робити в партизанах?
- Як що? Фашиста бити. Ви ще не знаєте мене, - i це гордовито-наївне
запевнення високого хлопця ледве не розсмiшило Дмитра.
- Фашиста бити - кажеш? А чим ти його будеш бити?
Кулаком? Ти його кулаком, а вiн тебе автоматом! Так воно входить?
- А ми все 'дно переломимо його, - люто показав дужими руками високий
парубок. Дмитро уважно покосився на нього, подобрiшав.
- Як тебе звати?
- Пантелiй Жолудь.
- Так от, Пантелiю, запам'ятай, сало у нас їсти є кому без вас, кашовар
також є.
- Значить, не приймаєте?
- Не приймаю.
- А коли зi зброєю прийду?
- Тодi побачимо, яка в тебе душа. Коли заяча, не приходь.
- Ну, що до душi - я не сумнiваюся. Через два днi буду у вас. Рiвно
через два днi. Ви ще не знаєте мене! - круто повернувся i розгонисте пiшов
у лiс.
- А ви через скiльки днiв будете?
- Де ж воно ту зброю взяти?
- Там, де посiяли, коли з вiйська додому дряпали, - жорстко вiдповiв i
вiдвернувся вiд парубкiв.
- Пiшли, Миколо. Строгi тут порядки.
- Пiшли, Євгене. Дуже строгi. Думали, як братiв приймуть, а вiн - у нас
є кому сало їсти... Проте обижайсь не обижайсь, а зброю треба десь
добувати.
- Авжеж, треба. Пантелiя уже й конем не доженеш. Кiнську силу має
чоловiк.
- А ти знаєш! Iдея! - скрикнув Микола Остапець - Єсть зброя. Обiйдемось
i без Пантелiя. Ого, ще побачимо, кого ранiше в партизани приймуть! - i
його смугляве обличчя з невеликим кирпатим носом знову повеселiшало,
пiдiймаючи вгору товстi чорнi брови.
- Де ж вона, зброя? - неймовiрно радiсними очима подивився на друга
бiлоголовий присадкуватий Євген Свириденко.
Коли Остапець i Свириденко зникли за деревами, до Горицвiта пiдступив
невiдомий iз в'язкою хмизу.
- Дмитре Тимофiйовичу, а мене приймете до загону? - усмiхнувся,
обережно скидаючи ношу на землю.
- А. їй хто будеш? - нахмурився. - "Звiдки вiн знає мене?"
- Робiтник друкарнi. Тодось Опанасенко.
- Член партiї?
- Кандидат.
- Звiдки до нас дорогу взнав?
- Тур, ваш комiсар, говорив зi мною. По його характеристицi я вас зразу
впiзнав.
- Ага, - повеселiшав Дмитро. - Зброя є?
- Такої, що стрiляти нема. Iнша є, - покосився на Дмитра.
Опанасенко розв'язав в'язанку i вийняв звiдти скручений сувоєм шкурлат.
Розгорнув його, i Дмитро з здивованням побачив, що вся шкурка була
обнизана щiльно зашморгнутими кисетами.
- Тютюн у тебе? - промовив .насмiшкувато. "Теж зброєю похвалився".
- Вiд цього тютюну у фашистiв i рот i нiс перекорчаться, - почорнiлими
пальцями Опанасенко з любов'ю розшморгнув один кисет, дiстав звiдти кiлька
залiзних паличок, подав Дмитровi.
- Шрифт? Невже шрифт? - зрадiв той, обережно розглядаючи лiтеру С. -
"Сталiн", - промовила думка перше найрiднiше слово.
- Шрифт, - вiдповiв радiсно i гордо Опанасенко. - Похiдну партизанську
типографiю сконструювали вам. Ось i валики...
- Олексо! Бiжи за Туром! - наказав Дмитро Слюсаревi. - Тут таке
багатство об'явилося...
- Це ще не все, командире! - Опанасенко розпоров благеньку пiдкладку
пiджака i подав Дмитровi бланки зi штампом "Українська народна полiцiя",
перепустки i ордери на вивiз лiсу.
- Цi ордери, Дмитре Тимофiйовичу, з толком використаєте. Розширюйте
зв'язки...
Але Дмитро не дав договорити: мiцно обняв i поцiлував Опанасенка. У
того аж сльози виступили на очах вiд Дмитрового потиску.
- Спасибi, дорогий товаришу. Ходiмо скорiше до нас.
- Так у мене ж зброї нема, - смiється вузькими розумними очима
Опанасенко, а рукою обмацує прим'яте обличчя:
"Ох, i притиснув же, наче до залiза".
- Для тебе самi знайдемо. Ти нам тiльки листiвки друкуватимеш. Ходiмо.
- Не можу, Дмитре Тимофiйовичу, - промовив зiтхнувши. - 3 радiстю пiшов
би, та...
- Чому не можеш?
- Партiя поставила на iнший пост. Тiльки вона може з нього зняти. До
вас лише тодi прийдеться приєднатися, коли провалом запахне. Але краще не
говорити про це. Ну, менi треба поспiшати. Туровi передайте цей рядок. Та
ось i вiн їде.
Дмитро бере кiлька щiльно з'єднаних лiтер
Сталiн - викарбовано на них.
* * *
Уночi Пантелiй Жолудь тихенько постукав пальцем у причiлкове вiкно. З
глибини хати обiзвався твердий жiночий голос:
- Хто там?
- Це я, мамо. Вiдчинiть.
- Ой, лихо моє, хоч тебе нiхто не бачив? - зачиняючи сiни, забiдкалася
мати, висока, ставна молодиця з по-чоловiчому великими роботящими руками.
- Нiхто, - вiдчепив од пояса i повiсив над лiжком ремiннi сакви.
- З залiзницi втiк? Чи як?
- Розбив машину з гадами i втiк, - повеселiшав Пантєлiй, нi словом не
згадуючи про невдалi мандри до партизанiв.
- Як же ти так? - усмiхнулася мати, знаючи синову вдачу.
- З гори пустив, а сам на ходу виплигнув, - уже смiється Пантелiй. - Як
печериця репнулась машина, тiльки крик i сморiд пiшли яром. Затулив я носа
i гайда в лiси. На третiй швидкостi.
- Погонi не було?
- Пострiляли трохи.
- Нiде не зачепило?
- Нiде, мамо.
- Це правда?
- Аякже.
- Це ти, Пантелiю? - прокинулася золотокоса сестричка.
- Та наче я, - навпомацки знайшов шовковий волос, обережно погладив
великою рукою. - Тобi завтра, Гафiйко, треба довiдатись, де буде вартувати
Мелентiй Бандур.
- А чого ж, узнаю, - стала на тонкi проворнi ноги i вчепилася ручатами
за брата.
- Ой, сину, щось недобре затiяв.
- Чого там недобре. Саме найкраще дiло - помiж люди йду.
- В лiси?
- В лiси.
Гафiйка побачила на стiнi сакви i радiсно кинулася до них:
- Пантелiю, щось привiз менi?
- Нiчого не привiз, Гафiйко.
- Е! - недовiрливо поглянула великими, повними свiтла очима.
- От тобi й "е". Не лiзь до саквiв. Там бомба.
- Бонба, бонба, - застрибала по хатi дiвчинка, а мати неласкаве
гримнула на неї:
- Тихо. Дурiєш менi.
Гафiйка зразу ж затихла, не знаючи, чи їй треба зараз ображено
насурмонитись, чи стати мовчазною i слухняною дiвчиною.
Пантелiй вийшов у сiни митися, мати почала поратися бiля печi, а
Гафiйка кинулася до саквiв. Спочатку обережно обмацала їх руками,
усмiхнулась: нiякої бомби не було.
"Вiчно щось вигадає Пантелiй. Що ж вiн привiз для мене?"
- Ой, мамочко! - раптом скрикнула i з плачем кинулась пiд захист
матерi, вчепившись обома рученятами за її спiдницю.
- Що, доню? - тривожно пiдiйшла до лiжка i побачила звiшанi з саквiв
закривавленi сорочки сина.
У хату увiйшов Пателiй i нахмурився, побачивши сорочки в руках матерi.
- Пантелiю, тебе дуже поранило? - сумовито пiдiйшла мати до сина. -
Чому ти зразу не признався?
- I чого там признаватися? Трошки дряпнуло.
- Правду кажеш?
- Чесне слово, - вiдповiв з готовнiстю.
- Скинь сорочку.
- Не треба.
- Як не треба? Зараз же скинь.
- Ото тiльки зайва морока. Лiсник менi випiк непотрiбне. Уже загоюється
рана. Ну, чого ви так дивитеся? Правду кажу... Погляньте, як не вiрите...
Вiчно ви... - рiшуче рвонув iз себе сорочку.
Нижче плеча чорнiв сухий жолобок, залитий смолою. Тiльки головою
похитала вдова, зiтхнула i нiчого не сказала.
- Я, мамо, полiзу на горище. Так воно краще, - тихо промовив Пантелiй,
вiдчуваючи якусь провину.
На горищi пахне сухою кукурудзою, лiсовими грушками, що сохнуть бiля
комина, луговим сiном.
Мата, щоб довше побути з ним, сама стелить постiль i тяжко, з роздумом,
говорить:
- Гляди, Пантелiю, бережи себе, бо як ми без тебе жити будемо в таке
лихолiття... Зима цього року тяжкою буде. Увесь хлiб вивiз герман, тiльки
й видав на кожне господарство по шiсть кiлограмiв... Ти в партизанах не
дуже витворяй, як це ти умiєш. Не на день iдеш... Ох i зима тепер iде,
наче сама смерть... - Перемежовуються турботи про життя з господарськими
турботами.
Чим вiн може втiшити ii?
Навiть слова не хочеться промовити, та треба, хоч як нелегко на душi.
- Нiчого, мамо, переживемо лихолiття. Фашистам скрутимо в'язи. Тiльки
от себе бережiть, щоб до нашого свята дожити. Кукурудзу в землю заховайте,
просо, що з городу зiбрали, закопайте, бо то такi шкуродери - все
витягнуть... А я зрiдка буду навiдуватися до вас.
- Навiдуйся, сину.
Десь пролунав пострiл, загалакали голоси, почувся тупiт нiг, i знову
пострiл прогримiв бiля школи.
- Когось полiцiя ловить... Як тепер життя людське подешевшало.
Поцiлувала Пантелiя в чоло, спустилася вниз. Обережно пройшлася двором,
перевiрила, чи не пробивається де смужка свiтла з хати, потiм засунула
сiни i проворними великими руками почала прати синовi сорочки.
Прала так обережно, наче то не крам був, а болюче тiло...
Надвечiр Гафiйка вилiзла на горище, притулилася до брата маленьким
пругким тiлом.
- Ну, що? Взнала?
- Ая! Вартуватиме на греблi. Тiльки ти обережно - в нього i рушниця i
бонба є. Заслужив ласки в фашиста, - i потiм з дитячою цiкавiстю запитала:
- Пантелiю, а тобi не страшно буде?
- Страшно, - прошепотiв, клацаючи зубами, нарочито переляканим голосом,
i дiвчинка тихо розсмiялась.
- Я знаю, що ти у нас нiчого не боїшся.
- Ти ж, козеня, десь не обмовся, що я в партизани пiшов. Тодi й хату
скалять, i вас у вогнi спопелять.
- Нi слова не скажу, - тихо вiдповiла i поклала голову на плече
братовi. - Пантелiю, а я Марiю бачила. Тiльки нiчого не сказала їй.
Хотiлося сказати. А вона щось почала догадуватися. Довго проводжала мене i
все про тебе говорила.
Вночi добирався городами на леваду. Потiм понад вербами пiшов до
греблi... Пiд ногами в'юнився сумовитий вiтер, шелестiло пiдопрiле листя i
тоскно пахла пiдгнила кiнська м'ята, що так рясно росте над водою на
Подiллi. Праворуч пiднiмалася висока гребля, вiддiлена вiд левади вербами
i ровом. По неясному обрисовi темного поясу дерев догадався, що пiдходить
до мосту. Притишив кроки, вдивляючись i вслухаючись у темряву. Десь далеко
шляхом проїхала пiдвода, - кiлька разiв стукнули по вибоїнах колеса, на
левадi форкнув кiнь; задеренчав на вiтрi кущ шелягу, i знову тиша, тiльки
напiвживий вiтерець зiтхне над травою та й уляжеться спати. От iзнову
життя звело його, Пантелiя, з Мелентiєм Бандуром...
I згадався давнiй сонячний ранок на жовтiй вiд курослiпу i червонiй вiд
бузького вогню левадi. Вiн, сiмнадцятилiтнiй хлопець, повертався з
весняного лiсу, засiяного синiм рястом i прозороголубими дзвониками
пролiскiв. Тiльки вийшов iз широкої приземкуватої брами вогких вiд
власного соку кленiв, як на левадi обiзвався баян i по малахiтовiй
прозорiй травi поволi закружляли пари, то наближаючися до самої рiчки з
прив'язаними човнами, то вiддаляючися до вигину чорної масної дороги. Не
побiг, а полетiв стежкою до кольорового кола, що квiтником зацвiтало на
правому березi Бугу. Ось на рiчцi спiвучим крилом майнув човник, причалив
до берега, i на землю вискочила в рожевiй хусточцi Марiя, та сама, яка
завжди ввижалась йому, тiльки i слова промовити їй не посмiв. Такий вiн
завжди був проворний на язик, а перед дiвчиною пасував. Чудеса та й годi!
Побачив дiвчину, тихiше пiшов, а з другої сторони, насупроти нього
iде-похитується п'яний Мелентiй Бандур, здоровенний, як дзвiниця, чи не
найсильнiший парубок на все село. Батька його, власника млина i чинбарнi,
вислали. А сам Мелентiй, пiзнiше, ледве впросився в колгосп. Спочатку
притих був, а потiм знову почав пиячити, битись зi всiма; пiшли чутки, що
й на руку нечистий вiн.
Пiдходить Мелентiй до Марiї:
- Ходiмо в танець.
- Не пiду, - вiдхилилася вбiк.
- Нi, пiдеш. - Навис над нею, розтрiпаний i брудний, ворушачи випнутим
ротом.
- Нi, не пiду. Я з п'яними не танцюю.
- Ага, не танцюєш! Так ось тобi! - вiдвiв руку i вдарив дiвчину по
обличчi. Аж заточилася та схопилась руками за лице.
Пантелiй не витримав:
- Ти, бугаю нещасний, чого до дiвчини лiзеш? Найшов на кому силу
вимiрювати!
П'яними, округлими очима подивився Мелентiй, нагнувся до землi,
випростався - i над Пантелiєм профурчав дрючок.
Нiчого не було пiд рукою. Схопив у руку згустiлої багнюки i кинув, не
спускаючи погляду з Мелентiя. Чорна пляма залiпила все обличчя Бандура.
Рукавом розмазав болото i осатанiло кинувся на Пантелiя.
Мiг би хлопець утекти, бо ж нiхто його не мiг перегнати в селi. Та вiн
чув на собi притишенi погляди всього лугу, погляд Марiї, i знав, коли
утече, дома з нього буде насмiхатися старший брат.
Як струна, натягнулося тiло. Не битися, бо його Мелентiй мiг би надвоє
переломити, - а перехитрити хотiв. Тому слiдкував за кожним стрибком
розлютованого парубка. I коли височенний Бандур добiг до нього, Пантелiй,
пригинаючись, подався вперед. I не стримався Мелентiй, коли опинився на
незатвердiлих плечах; а Пантелiй несподiвано випростався страшним ривком,
i полетiв Бандур з його плеч обличчям в грязюку. Полетiв i довго звестися
не мiг - звихнулася ступня. З того часу вовком дивився на Пантелiя, а
зачiпати - не зачiпав. Тiльки коли прийшли фашисти, сам вивiв корову з
повiтки, залишаючи сiм'ю Пантелiя без єдиної помiчницi.
На мiстку загупотiли чиїсь кроки, потiм стихли. Висока постать вийшла
на греблю, повернула назад, i знову гулом .озвалось розхитане дерево.
"Вiн", - зупинився пiд вербою Пантелiй.
Постать знову виринула з темряви i повернула назад. Як тiнь,
пригинаючись, кинувся навздогiн за нею Пантелiй. Здавалось, вiн не
торкався ногами землi.
Росте в очах ненависна постать, раптом обертається до нього. Однiєю
рукою рвонув до себе рушницю з плеча полiцая, а другою вдарив його з усiєї
сили в перенiсся.
- Аааа! - скрикує, неначе захлинаючись, напiвжива колода i падає з
мосту вниз. Чути, як чвакає твань, щось борсається бiля свай, а потiм
шамотiння вiддаляється до заростей верболозу та верб.
"Не знайдеш тепер його!" - I тiльки зараз Пантелiй почуває в руцi вагу
гвинтiвки. Навпомацки знаходить затвор, звiряє зброю, бiжить греблею на
поле, щоб до свiтанку встигнути добратись до лiсу.
"Тепер нiхто не дорiкатиме, що даремно їстиму сало", - веселiє на полi,
пригадуючи суворий вираз обличчя уже лiтнього, оброслого бородою
партизана, що так неласкаво прийняв його...
Iдучи стежками, обнiжками, бiля сусiднього села, куди не раз ходив
парубкувати, помiчає вiн якусь метушню.
"Свої чи чужi? Може партизани?" - припадає до землi, пильно вдивляючись
у далечiнь. Раптом чує, як дзвякає лопата, i догадується, що то люди
закопують вiд фашиста добро.
"Найшли де мiсце - бiля могили червоноармiйця", - пригадує знайомi
закутки й обережно наближається до невiдомих, тримаючи поперед себе
гвинтiвку. А тi, захопленi роботою, нiчого не чують. Знову дзвякнула
лопата - очевидно, вдарилась в камiнь чи в залiзо.
- Єсть! - чує радiсний вигук i пiзнає голос Остапця...
- Що? - з хвилюванням запитує Свириденко.
- Гвинтiвка! Копни-но з цiєї сторони...
- А ви, чорти, що тут робите! - басить Пантелiй, нависаючи над ямою, з
острахом i зацiкавленням пiзнаючи, що парубки розкопують могилу.
- Ой! - лунає перелякано з ями, а потiм спокiйнiше: - Це ти, Пантелiю?
- Та неначе я.
- Ну й перелякав. До самої смертi! - вискакує на поверхню Остапець, а
за ним Свириденко з гвинтiвкою, облiпленою землею.
- Що ви тут робите? - перепитує.
- Зброю шукаємо
- Ех ви, вояки! - докiрливо похитнув головою.
- А що ж, по-твоєму, робити нам? Фашистовi горба гнути? На нас убитi не
погнiваються, що взяли в них зброю захищати живих. А вiдвоюємо свою землю
- з усiма почестями i на найкращому мiсцi поховаємо обох братiв. Засипай,
Євгене, - з серцем говорить Микола Остапець.
- Бач, коли б сидiли вдома, - кидаючи землю в яму, дiловито пояснює
Сидоренко, - курчат навряд би чи висидiли, а так добули двi гвинтiвки i
пiвсумки патронiв.
- Набоїв трохи менi дасте, бо маю всього чотири.
- Це можна, - добрiє голос Остапця. - Куди тобi? В кишеню?.. А в
братськiй могилi, дiзналися, кулемет лежить. Треба подумати щось...
Шанобливо засипали невiдому червоноармiйську могилу i, не вертаючись у
село, пiшли до повстанського яру.
XLII
Свiжовикуреним дьогтем намазали чоботи, витерли руки травою i сiли на
одному великому пнi, притуляючись плечем до плеча.
- Як живеш, старий? Про батька нiчого не чувати? - клiпнув довгими
вiями Степан Синиця, що вони аж злетiли до широких розгонистих брiв.
- Нi, не чути, - тихо вiдповiв Андрiй.
- А ти не бре? - допитливо подивився у вiчi.
- Хто бреше, тому легше, - косуючи, вiдповiв приказкою.
- Андрiй, пiшли рибу глушити! - по-змовницькому пiдморгнув Степан.
- А чим?
- Толом.
- Де ж ти набрав? - жваво стрепенувся.
- А тобi що? Кортить бабi шкуринка?
- Кортить! - щиро признався.
- Для чого?
- Та... рибу глушити.
- Ой, пiдманюєш? - похитав головою i вийняв з торбини два бруски
жовторожевого толу з хвостиками бiкфордового шнура.