Стельмах М.. Велика рiдня

курного пожарища. Значущiсть пережитого тiснiше єднала їх, i якось в
усьому - i в розмовах, i в рухах, i в хвилюваннях - почувалось, що
сьогоднiшня нiч видiлила їх чимось, як видiляється бистрiнь на водi.
В самотi людина росте непомiтно, мов дерево, i часто однобiчно, а на
людях цей радiсний злiт бурхливiше пiдiймає твiй розум i чуття, наливає їх
силою i могутньою певнiстю, якої не буває в тих, навiть здiбних,
обдарованих людей, що стороняться широкої людської течiї; тому часто в
їхньому життi знаходить мiсце душевна непевнiсть, а то й порожнеча.
Хоча й тяжко було молодим колгоспникам, що не впильнували всього свого
тягла, але сьогоднiшня перемога над вогнем, над ворогом залишила в серцi
кожного глибокий слiд.
Недремний дав останнi розпорядження, i невеликий гурток разом пiшов у
тихе попелясте свiтання.
- Здивував ти мене, Полiкарпе, сьогоднi. Нiколи не думав, Що кинешся в
полум'я, - звернувся Кушнiр до Сергiєнка.
- Дядько Полiкарп геройськи виводив коней, - обiзвався Григорiй Шевчик.
I худорляве обличчя Сергiєнка просяяло внутрiшньою посмiшкою. Хотiв
щось на ходу видумати, але передумав i лише коротко вiдповiв:
- Своє ж рятували. Своє.
- Конюхiв наших треба всiх на густе сито пересiяти. Хтось iз них нам
яму копає. Найкращих людей необхiдно поставити! - суворо, з роздумом
говорить Недремний.
- Треба назначити старшим конюхом Карпця. Дуже чоловiк розбирається в
конях, лiкувати вмiє. Ну й тебе, Полiкарпе, тебе. Пiдеш? - поклав руку на
плече Сергiєнка Кушнiр.
- Пiду. Я вже так буду доглядати, що й миша в стайню не проскочить.
Колись на економiї всi з нiг позбивалися - хто мучить коней по ночах, в
сьомий пiт їх вганяє? Сам Колчак за мною послав. Налив менi чарку, собi
чарку, дав карбованець авансом, i пiшов я ночувати у стайню. Прийшла
нiч...
- Дядько Полiкарпе, так таку ж iсторiю розповiдав Василь Денисович
Карпець, що з ним це було, - не витримує i пирхає Григорiй Шевчик. ;
- Карпець? Ну що ж, i з ним таке було, i зi мною було. Ми обоє на
прикметi, як найкращi конюхи були, - гаснуть хитруватi блищики в очах, i
обличчя Полiкарпа стає таким правдивим, що вiн навiть сам переконаний: так
i в життi було, як щойно казав.
- Що ж ми тепер будемо робити? Хiба з цим тяглом упораєшся? До жнив
можна з сiвбою дотягнути, - задумується Кушнiр.
- Може МТС тракторами допоможе.
- Свирид Яковлевич повинен пособити.
- Трохи пособить, але зовсiм не порятує; мало ще в нас тракторiв. А сiл
багато в районi.
- Корiв треба пiдучити. Легшу роботу робитимуть: гнiй вивозитимуть,
зерно. А кiньми - тiльки орати, - Шевчик пiдступає ближче до Кушнiра.
- Корiв? Це добре було б, тiльки баби таку веремiю закрутять, що й хати
одцураєшся...
- Я свою корову перший приведу. Навiть навчу в ярмi ходити. А з жiнками
треба не раз поговорити. Бо не посiємо - що будемо їсти? Суху землю
гризтимемо? - i Григорiй чує новий приплив сили, певнiсть, що йому
вдасться зробити по-своєму.
- Це добра думка, - погоджується Кушнiр, - берися, Григорiю, за корови,
привчай їх до роботи. Ми тобi поможемо.
- Вiзьмуся. Хоча й знаю: немало буде смiху з куркульського боку.
- Добре смiється той, хто смiється останнiй. Ми будемо останнiми
смiятися, а вони вже на кутнi починають...
Розвиднялось. Тихими i темнуватими од вiльгостi вулицями поспiшає
додому Полiкарп Сергiєнко. На перехрестi його стрiв їдким смiхом Митрофан
Созоненко, у якого не раз доводилося Полiкарповi брати у борг, особливо на
переднiвку.
- Кажуть, Полiкарпе, ти в "єрої" записався Клячi з вогню витаскував. Чи
не посмалив свої деякi причандали? Тодi жiнка з хати навiк нажене.
Ха-ха-ха...
Якась несмiливiсть, що роками згинала чоловiка, на мить осадила чуття
радостi, гiдностi. Але то було тiльки на мить. Рiзке обурення сколихнуло
всю постать Полiкарпа, i вiн, випростовуючи худу спину, б'є словами, як
батогом по обличчi.
- Чого б це я iржав на всю вулицю? Краще б ото було пiти по хатах i
проценти видряпувати з очей людських та класову контрреволюцiю про
колгоспи пускати, про оте рядно, що пiд ним усi покотом будуть спати, i
iншу чортовщину.
- Ти що! Сказився? - здивовано i перелякано дивиться на нього, аж
темнiє густими коноплинами веснянок.
- Що чуєш! - злiсно i гордовито прямує у другу вуличку Полiкарп.
Дома на нього нападається жiнка за пропалену, задимлену катанку, а
семилiтня дочка Степанида кидається батьковi на шию.
- Цить, Лександро, - пiдхоплює дочку на руки. - Не твого, бабського,
розуму це дiло.
- Авжеж, катанку спалив! Сам, як дiдько, вбрався в сажу. Хоч би
помився. Дивись, як Степаниду замурзав.
А дiвчинка ще бiльше треться об почорнiле обличчя батька i радiсно
кричить матерi:
- Мамо, я вже зовсiм чорнявою стала! Еге? Ловко менi!
- Ой, вертуха нещасна. Як вiзьму ремiнця, - смикає за сорочку сестрицю
найстарший бiлявий Леонiд i кривиться, щоб усмiшка не здмухнула його
строго-навчального виразу.
- Годi вже дурiти. Вимийся, Полiкарпе, та будемо снiдати. Бач, як
зашмарувався, наче вугляр. I носить ото нечиста чоловiка в самий вогонь.
- А хто б тодi конi рятував? До всього господарського i вмiлого ока
треба... Позбiгалися люди до стайнi, кричать, репетують, а що робити - не
знають. Ну, я й скомандував їм братися за деревину. Прямо як командир
скомандував. I всi послухались мене: Шевчик, Кушнiр, Горицвiт, Очерет.
- Ой, уже помовч. Теж менi командир! - смiється Олександра, зливаючи на
руки чоловiковi.
- Татко, а багато ти коней вивiв? - крутиться бiля нього Степанида.
- Найбiльше за всiх - впевнено вiдповiдає, i кудись далеко-далеко, як
за невидиму i невiдчутну грань, вiдпливає той острах, коли його ледве не
вбив переляканий жереб. - I ти на мене за катанку сердишся. Подивилася б,
який Горицвiт страшний вийшов з огню. Все лице обгорiле. Я i вiн -
найбiльше дiла зробили Правда, вiн не такий проворний...
- Цить, не теревень, - i то звичний жiночий жалiсливий вираз, коли
почула про Горицвiта, зразу ж зникає з обличчя, i вона насмiшкувато
дивиться на свого чоловiка, трясучись у беззвучному смiховi. Той також
розумiє, що перехопив через край, i швидко, дiловито переводить розмову на
iнше.
- Тепер я вже буду в колгоспi старшим конюхом. А Василь Карпець моїм
помiчником.
- Гляди, чи не навпаки має бути.
- Чого там навпаки Уже мене в правлiння мають ввести. За такi дiла,
знаєш... Ну, що там в тебе їсти? Знову юшка пiсна? Коли ти вже щось
розумнiше вигадаєш?
- Коли ти головою колгоспу станеш, - смiється Олександра.
- Ну, так, видно, ти замориш чоловiка юшкою, бо, певне, не швидко це
буде...

* * *

Григорiй першi днi навiть жiнцi не признався, що привчає корiв до
роботи. Встане ще до свiта, вип'є склянку молока i спiшить на поле.
- Чого так рано, Грицю, йдеш? - запитає здивовано Софiя.
- Дiло є. Знаєш, якi в нас неподобства бувають? Забуває орач сам
доглянути плуга, бо сьогоднi оре одним, а завтра другим. Треба перевiрити,
нарихтувати реманент.
- То хай ковалi за цим дивляться.
- Ковалi, ковалi! Все на них не звалиш. От потрiбно на правлiннi
поставити питання: до кожного орача прикрiпити конi, плуга, щоб не мiняли
щодня, мов на ярмарку.
Одначе через кiлька днiв Софiя довiдалась, чого так рано поспiшає
Григорiй iз дому. В суботу, витопивши в печi, понесла жiнка у поле обiд.
Знала, що перша бригада працює в Кадiбцi. Але в прилiсному урочищi не
знайшла Григорiя.
- Де ви мого чоловiка подiли? - жартома запитала у Власа Свисика, що,
нахилившись, ходив за плугом.
- А вiн з нами не оре, - зупинив конi i почав обчищати iстиком налиплу
землю.
- Як не оре? - здивувалась i перелякалась Софiя: чи не трапилось щось?
- Дуже просто: пiди на Ведмежу - вiн там привчає корiв до ярма.
Бiльше нiчого не розпитувала жiнка i швидко майнула на Ведмежу.
В долинцi, бiля самої рiчечки, затиснутої висохлим торiшнiм рогозом,
Григорiй водив на налигачi корiв. Побачив Софiю, знiяковiв, зупинився. Але
Софiя була не з тих жiнок, що, коли треба i не треба, умiють зiпсувати
настрiй чоловiковi. Не-начеб усе їй було давно вiдомим, вона привiтно
пiдiйшла до Григорiя, змовницьки посмiхнулась:
- Думав - не знайду тебе? Не знаю, що ти робиш? Сiдай, попоїж трохи. За
роботою чоловiк навiть пообiдати не має часу. Горе менi з такими
робiтниками.
Григорiй зрадiв у душi, що Софiя, яка не раз умiла обпекти їдким i
насмiшкуватим словом, так вiрно оцiнила його роботу, не дорiкнула за
обман.
- От молодчина. Так їсти захотiв, - похвалив дружину, хоча й зовсiм не
хотiлося обiдати.
Вибрали зручне мiсце на бережку. Софiя розстелила полотняну пiлку i
зручнiше умостилася на землi.
- Катерина з кожним днем усе бiльше стає схожою на тебе. Викапаний
батько, - тихо говорила за обiдом, пригадуючи усi риси своєї дочки.
- А язичок твiй, - засмiявся i вiдхилився, коли Софiя замахнулася
ложкою на нього.
- Григорiю, важко корiв навчати?
- Нi. До всього пiдхiд потрiбний, - уже весело розповiдав. - До худоби
треба мати добре око й руки. Вiд iншого корова за троє гiн бiжить. А я її
спочатку так лагiдно на ймення назву, погладжу, погомоню. Дивись - вона до
мене шию витягає, а далi одежину - лизь, руку - лизь. Познайомились,
значить, добре, близько. Ну так, наче пiсля поцiлунку.
- Порiвняв, - засмiялась Софiя.
- Далi даю коровi ярмо понюхати. А потiм: "Ший, ший, манька". Вона i
кладе шию в ярмо. Правда, спочатку так сумовито-сумовито, як людина,
подивиться на тебе. Заспокоїш її, пiдгарля почешеш... I помiтив, що худоба
любить по своєму слiду ходити. На другий день уже у вiз-порожняк запрягаю.
Корови землю нюхають, боязко їм, ступають несмiливо, з опаскою. От я їх
справляю на вчорашнiй слiд. Почує худоба свiй дух - i повеселiшає, смiливо
йде. Потiм веди їх куди хочеш - не бояться.
- Он де вони воркують! - почули голос Степана Кушнiра.
- Просимо обiдати, - пiдвелась Софiя з землi.
- Не хочу. А є що? Є?
- Знайдеться.
- Тодi пособлю вам. Бо за цiлий день так набiгаюсь, що й нема часу на
обiд пiти, - присiв Кушнiр. - Григорiю, хочемо тебе послати на
агротехнiчнi курси. Поїдеш?
- З радiстю, - без жодного вагання вiдповiв Григорiй, i обличчя Софiї
зразу ж похмурнiло.
- А надовго тi курси? - запитала, одводячи очi вiд Григорiя.
- На шiсть мiсяцiв. Пiдучиться ходити бiля землi! Це велике дiло! -
повчально промовив Кушнiр, справно орудуючи ложкою. - На агрономiчну лiнiю
треба нам ставати.
- Це правда, - погодився Григорiй. - Коли, як не тепер, учитися
чоловiковi. Прочитав я про Мiчурiна, i так захотiлося по-справжньому
прикласти руки до землi, по-вченому ходити бiля неї... Не хмурся, Софiє,
будуть бабськi курси - i тебе з хати нажену...
• • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • •
• • • • • • • • • • • • •
Отi роки, що навiк одшумiли весняними зливами, горобиними ночами,
осiннiми туманами i голубими завiями, впритул пiдiйшли до Дмитра. Навiть
здавалося: то не вiтер оживає в темрявi, а наближається з далеких берегiв
те життя, що тiльки спогадами тривожитиме, радуватиме тебе, вiдходитиме в
даль i знову повертатиметься, все бiльше притiняючи i не тьмарячись, як
надвечiрнє врожайне поле.
Не просто були прожитi останнi лiта. Була в них скорбота i радiсть,
помилки i невсипущi шукання, цвiт i плiд, i кожен рiк був обсiяний
дорогими згадками, як нива зерном. Погане швидше забувалося, нiж хороше,
на ньому менше зупинялась думка. А добре випливало барвисто i повно.
Дмитро не довiрявся тим сумовитим пiсням, що викреслювали прожитi роки. Чи
не кожен iз них розширював його життя, радував своїм теплом i свiтлом,
збагачував новим досвiдом. I свою працю, вдумливу, кревну, вiн, Дмитро,
немарне вкладав у чорну землю. Хай радiсть зробленого, пережитого жила
поки лише в його серцi, але iз нею, цiєю мiцною, повною радiстю було
добре, як щасливiй матерi зi своєю дитиною...
- Татку, це ви?
Недалеко вiд двору кинулась назустрiч йому Ольга.
- Нi, не я, - любовно пiдхопив дочку на руки, умостив на плече i
широкими кроками, майже бiгцем, поспiшив на подвiр'я.
- Татку, чого ви так довго на полi були? Ми ждали вас, ждали.
- Треба було досiяти ячмiнь.
- Татку, а чого за нами зорi йдуть?
- Чого зорi йдуть за нами? - задумавсь. - Не знаю.
- Е? - недовiрливо перепитала. - Ви такi великi, ви повиннi все знати.
Чого?
- Бо у них ноги є.
- Нi, нема, нема! Ви обманюєте, татку! - застрибала на плечi.
- Обманюю? Ну, так зараз же злазь менi на землю.
- А я не злiзу! - ще мiцнiше охопила голову батька обома руками. -
Андрiй каже, що зорi бiльшi, нiж наша земля. Правда, пiдманює? Вони
маненькi, маненькi, як мачки.
- Пiдманює. Нiчого в свiтi нема бiльшого i кращого, нiж наша земля.
- Я ж казала Андрiєвi, що вiн брехунець. А вiн ще и сердиться, каже:
нiчого я не тямлю. Чого, тату, малих усi пiдманюють?
- Хто ж тебе ще обманює?
- I ви, i мама. Мама принесли хлiб i кажуть, що вiн вiд зайця. А ви
кажете, що зорi ноги мають. Ще скажете, що вони в черевики взуваються.
- I в кого ти вдалася, така лепетуха? - любовно поцiлував дочку i,
пригинаючись, увiйшов до хати.
- I зовсiм я не лепетуха, - образилась i вiдкопилила червонi пругкi
уста. - А що ж, менi бути такою вовкуватою, як Андрiй?
- Хiба так можна говорити про свого брата? - нагримав на Ольгу. I
неприємно стало, що справдi Андрiй може вирости таким похмурим, мовчазним,
як i вiн, Дмитро. - "А це недобре: мiж людьми й слова не скаже. Тепер
треба привчати, щоб не дичився".
- Припiзнився ж ти, чоловiче, - метнулась Югина ставити вечерю на стiл.
З другої хати увiйшов Андрiй, мовчки пiдiйшов до батька.
- Сiдаймо, Андрiю, вечеряти, - посадив сина бiля себе.
- Я вже, - коротко вiдповiв, i Дмитро пильно подивився на свою дитину.
"Цей зайвого слова не скаже".
- Дмитре, завтра по тебе пiдвода заїде? - Югина сiла бiля Андрiя.
- Заїде. Вдосвiта.
- Менi треба на буряки завезти добрива i клiтку з курми.
- Добриво вiзьму. А курей хай тобi хтось iнший везе.
- Чому?
- Що ж це ти хочеш, щоб я став курячим батьком?
- Який ти чудний, Дмитре. Всi ж тепер вивозять курей на поле.
- А я не буду з ними возитись. Це ваша, бабська, справа. Пiд'їде
пiдвода - їдь зi своїм птаством, а я й пiшки на поле пiду.
- Гаразд. Я й сама одвезу. Доведеться вам, товаришу бригадире,
поступитися своїм мiсцем перед курми, - лукаво глянула на Дмитра.
- Не стiльки перед курми, як перед курячою матiр'ю. Як твої буряки?
Ячмiнь пiдсiвали?
- Вже мiсцями й посходив. Цими днями будемо вслiпу шарувати.
- Агрономша, - прижмурився i вийшов з-за столу.
- Насмiявся сак iз вершi... Самого агрономом заочi називають.
- Татку, лягайте iз нами i розкажiть якусь казочку, - покликала батька
невгомонна Ольга.
Дмитро пiдiйшов до великого лiжка, лiг iз дiтьми, охопив рукою Андрiя,
i той радiсно притулився всiм тiлом до батька.
- Татку, розказуйте. Тiльки таке страшне-страшне, щоб аж очi
заплющувалися.
- Батько за цiлий день натомилися, а вона ще й тепер надокучає, -
розважливо сказав Андрiй.
- Вiрно, сину, кажеш. Пiсля роботи я хочу вiдпочити, хочу, щоб ви менi
щось розказували.
- Та хiба ж ми умiємо? Куди нам уже до галушки, коли ми не всьорбаєм
юшки? - i засмiялась. А ручки двома проворними звiрятами забiгали в
батьковiй чупринi.
- Хто б уже вмiв, як не ти, лепетухо.
- О, вже знову лепетуха... Хiба ми щось нове знаємо?
- Так це ти батьковi своєму нiчого i не схочеш розказувати. Ну, тодi
мене Андрiй порадує. З завтрашнього дня щовечора пiсля роботи щось
розказуватиме менi. Правда, сину? - погладив рукою його м'яке волосся.
- Правда, коли ви хочете, - завагався i поволi вiдповiв: - Тiльки буду
те казати, що менi цiкаво.
- I я, i я буду розказувати! Не хочу, щоб тiльки Андрiй. Я сьогоднi,
зараз же почну. Андрiю, посунься трохи.
- Ану, не лементуй. Спати пора, - обiзвалась Югина i пiдiйшла до лiжка.
"Iнтересно, що менi завтра Андрiй розкаже? Дивно, що зразу ж
погодився... Хлопчак допитливий, розумний. Ну, звiсно, в батька вдався, -
сам до себе осмiхнувся. - Варивон старається наздогнати мене. Озимину час
мiнеральними добривами пiдживляти... До iвчанцiв треба навiдатися. Нелегко
змагатися з ними... Це б на рибалку iще з'їздити..."
I вже хата перегойднулася човном, розкрились зеленi береги, зашумiла за
веслом прозоросиня вода, заграла на бистринi, затемнiла понад берегами...



XX

Григорiй Шевчик, тiльки увiйшов до зерносховища, зразу ж по п'янкому
духу почув, що прiє i горить неперелопачене зерно. Глибоко ткнув руку в
один засiк i швидко вихопив назад - обпекла сперта гарячiнь.
- Ти за що трудоднi отримуєш? - накинувся на Прокопа Денисенка, який
нещодавно став комiрником.
- За те, що бiля всяких грядочок кiлочки забиваю i таблички вивiшую, -
їдко вщипнув Прокiп, натякаючи на дослiднi дiлянки Григорiя.
- Ти менi свої куркульськi теревенi на потiм запиши.
- А ти менi не куркулькай, бо як куркульну... - огризнувся, i плескате
кругловиде обличчя почало темнiти вiд припливу кровi.
- Ти чого зерно не перелопачуєш? Хочеш, щоб згорiло?
- Трясця не вхопить його. Посiвне не горить, а це худоба перетравить.
- Худобу прiлим хочеш труїти? Я тобi отрую! В один льот вилетиш з
комори, а то i з колгоспу. - Лихий вискочив з зерносховища i подався до
правлiння колгоспу, бубонячи собi пiд нiс:
- Скiльки доглядаєш, скiльки вчиш, а без якоїсь оказiї не обiйдеться.
Бач, яке стерво на комiрника пролiзло. Вiн тобi не те що зерно, увесь
колгосп згноїв би. Або оту розмазню, - напався на свою родичку Уляну
Шевчик, - призначили бiля курей ходити. Сама мокра курка - боїться у воду
полiзти, щоб черепашок наловити для птицi. Як погрозив, що знiму з роботи,
зразу й рiднею призналася. Паскуднi ж є люди.
Григорiй, роблячи велику роботу в хатi-лабораторiї, гуртуючи навколо
себе усi кращi сили колгоспу, не забував заглянути в усi щiлини села. I
його гострого ока та немилостивого слова боялися усi, що почували за собою
будь-яку провину чи недоробленiсть.
- Ти скоро й ночувати не будеш дома, - часто дорiкала йому Софiя.
- Коли треба, то й не ночуватиму. Хто ж за мене моє дiло зробить?
- Так ти й у чуже завжди лiзеш. .
- А це не моє - думаєш? Менi до всього є дiло. Я не з тих, що тiльки зi
своєї шпаринки, як тарган, виглядають. Коли б так усi дивились, то зразу
розв'язалися б руки дряпiжникам, злодюгам, ворогам. Ще немало є таких, що
залюбки б розтаскали нашу працю. Та, коли хочеш знати, навiть мiжнароднi
клубки, навiть отi крутiї, що воду й землю каламутять, оте дике фашистське
зiлля, що виростає в чужих країнах, має вiдношення до мого життя: я ще
краще повинен працювати для своєї держави.
I Софiя, схвильована новим словом, зразу ж погоджувалася з Григорiєм;
гiркота настороженостi затiнювалась iншими сходами; коли вони в Григорiя
були бiльш жорсткими, геометричне строгими, то, перехлюпнувшись у серце
Софiї, ставали по-жiночому поетичними, з iскринками тiєї юмористичної
дотепностi, що нiколи не покидає цiльнi натури. I найскладнiшi питання, з
напругою пiднятi з нелегких учених книг, Софiя умiла переконливо, образно
передати колгоспникам, а особливо дiвчатам та жiнкам своєї ланки.
В правлiннi колгоспу Григорiй нiкого не застав, подумав, куди йому
краще йти: чи в хату-лабораторiю, чи до дослiдної дiлянки жита. I
попрямував на поле.
Iз заходу почала висовуватись важка чорна хмара. I тiльки доповзла
димчастим краєм до сонця, як, спочатку легко i не-смiло, наче струни
торкнувся, вдарив дощ. Мов перший гомiн ефiру в приймачi, зашкварчала
гаряча дорога, загомонiла й потемнiла молода листва дерев, закрутились i
побурiли вибiленi щепи. Потiм дощ розiйшовся, розгулявся; раптово
вигинавсь широкою темносрiбною дугою, i в мелодiю шелесту - ростем, ростем
- виразно врiзались прискоренi вуркотливi звуки: дуб гуде, дуб гуде.
Григорiй пiд липою перестояв зливу. Теплi потоки змили його злiсть, i
вiн, мокрий та веселий, попрямував до завiтної дiлянки - одного гектара
жита, - яку доглядала ланка Василини Очерет. В Григорiя була думка -
добитися якнайвищого врожаю жита. Його вже не задовольняли кращi
всеукраїнськi досягнення. Правда, всiм вiн говорив, що хоче дати найкращий
врожай по району, дружинi довiрився, що думає взяти першiсть по областi,
але в своїх потаємних помислах сягає значно вище. I тiльки щоб не
осоромитись, обережно казав про районнi масштаби. Вiн ретельно вивчив
лiтературу, не раз радився з агрономами, їздив до передовикiв
зерноводства, з кожним днем все бiльше вiрячи, що мрiя його здiйсниться.
Але нi на нарадах, нi на зборах вiн навiть словом не заїкнувся про це.
"Зробимо - тодi скажемо".
В минулому роцi вiн чудово прочитав бригадирам i ланковим курс лекцiй
про пiдвищення врожайностi озимих, а сам узяв шефство над ланкою Василини
Очерет. В лютому ланка вивезла i забуртувала на дiлянцi двадцять п'ять
тонн гною, покрила його снiгом, щоб не вивiтрився азот, а коли розтанув
снiг - закидала землею. У квiтнi Григорiй добився, щоб землю зорали на пар
не плугом, а трактором, що мав передплужники. Потiм заборонували землю
поперек скиб i за все лiто її тричi культивували. На пухкому пару не було
нi одної бур'янини. Перед останньою культивацiєю на кожний гектар висiяли
по два центнери суперфосфату, центнер селiтри i сiмдесят п'ять кiлограмiв
калiйної солi. Потiм заборонували в два слiди i на другий день посiяли
добiрне таращанське жито. Ще восени воно розкiшно закущувалось i
вирiзнялось серед iнших посiвiв. Взимку ланка чимало часу вiддала
снiгозатримуванню, напровеснi, як тiльки зiйшов снiг, пiдживили сходи
кiнським гноєм. Сьогоднi мали iще пiдсiяти мiнеральнi добрива.
Здалеку пiзнав Григорiй Василину. Жiнка поволi ходила полем. Уся
дiлянка пiсля дощу була прибрана густими самоцвiтами, що аж мерехтiли в
очах.
- А де вашi помiчницi? - привiтався з молодицею.
- Злякались дощу i повтiкали додому. А менi дощ не вадить, - заяснiло
смагляве обличчя, засiяне негустими веснянками. I навiть коли радiла
молодиця, усмiшка була сумовита, бо уста її рiзко загинались вниз. Тiльки
очi, затемненi чорними вiями i бровами, зменшували вираз природної печалi.
- Ну, тодi я вам допомагатиму пiдсiвати. Приймете?
- Нi, не прийму.
- Чому?
- Боюсь, щоб чоловiк не побачив, вiн у мене ревнивий, - засмiялась
тихо, щасливо. Смiх її чомусь нагадав Марту, i ледве не зiтхнув
Григорiй... Отак би схилитись iз нею над житом, почути приторк теплої
руки...
- Через два днi треба буде заборонувати дiлянку, - сiв навпочiпки i
любовно нахилився до мiцного куща, оббиваючи рукою блискучi перлини.
Згодом полями пiшов до Бугу: любив у вечiрню пору пройтись над берегами
притихлої рiки, пустити за течiєю легкий човен, а потiм уперто вигрiбатися
з бистрин i нуртiв.
Увечерi за Василиною приїхав Варивон.
- Жiнко, чи ти не думаєш на полi ночувати? - гукнув здалеку, зупиняючи
коней.
- Нi, не думаю, - зiбрала порожнi мiшки i пiшла до гiн.
- Та ти ж мокра, як хлющ. I як так можна? От бiда, що в тебе добрий
чоловiк, а варто було б побити, - пiдхопив дружину обома руками i понiс до
воза.
- Покинь, Варивоне. Чи ти сказився! Люди ж побачать.
- Ну й хай бачать. Своє несу, а не крадене. Хто ж тебе й пожалiє, як не
чоловiк! От дурна баба: ну, цiлуй, бо на землю кину.
- Досить, Варивоне, - iще тiснiше притулилась до його мiцних грудей.
Варивон бережно посадив жiнку на воза, накрив її мокрi плечi своїм
сукняним пiджаком i риссю пустив мiцних, норовистих коней. Полюбляв
Варивон об'їжджати непокiрну худобу, якої боялись навiть конюхи. Густим
пурпуром горiв i мiнився захiд. Теплий вiдпар котився полями; над Великим
шляхом низько i м'яко майнула крильми сова, i очi її засяяли, як два
вогники.
- Тю, чорт! - вилаявся Варивон. - Носить тебе лиха година.
Василина мерзлякувато повела плечима, а Варивон подивився на небо,
задумавсь i тихо промовив:
- Коли б не змокла ти, заспiвали б дорогою на все поле. Горло закутай,
щоб не застудила голос.
На перехрестi наздогнали високу, худу i сутулу постать, що сторожко
йшла до села. За плечима невiдомого був тiсно ув'язаний зелений тугий
мiшок, бiля ременя подзвонювала металева кварта. Щось знайоме i тривожне
було в цiй високiй чорнiй постатi. I вже обганяючи її, Варивон скорiше
здогадався, нiж пiзнав, що це був Сафрон Варчук. - Пiзнала? - подивився на
дружину.
- Неначе Варчук? - вiдповiла, нахмуривши лоба, i ближче присунулась до
чоловiка.
- I не вхопило нiде такого гада.
- Варивоне, пiдвези! - хрипло гукнув Варчук i швидко пiшов до воза,
розтягуючи в усмiшцi зморшкувате обличчя.
- Я вас пiдвезу тiльки на той свiт, - злiсно процiдив Варивон i погнав
конi в село.



XXI

Погода була мiнлива. У травнi раптом похолодало, i Дмитро навiдрiз
вiдмовився сiяти гречку.
- Почекаю ще кiлька днiв, а зараз пiду орати на пар, - заявив Степановi
Кушнiру.
- Що його робити? - в нерiшучостi завагався той. - Треба посiв вчасно
закiнчити, за графiком. За графiком.
- Ви все з тим графiком носитесь, як деякi уповноваженi з району, -
натякнув на Петра Крамового.
- Чого ти менi цим уповноваженим печеш очi? - i собi розсердився
Кушнiр. - Тиснуть на нього i на мене, щоб скорiше засiвали.
- I вiрно роблять. Але коли кинемо гречку в холодну землю...
- Словом, роби, що хочеш... Я нiчого не знаю. Я знаю: ти сiєш гречку, i
сьогоднi дзвоню в район, що твоя бригада засiяла дев'ять гектарiв.
- Про мене, хоч i в область дзвонiть, - невдоволений вийшов надвiр. -
Хлопцi, берiть плуги - i поїхали орати на пар, - звернувся до своєї
бригади.
- Аз гречкою як? - поцiкавився Карпо Варчук.
- Тебе i гречка кортить? - з серцем нагадав минуле.
- Що ви, Дмитре Тимофiйовичу, про таке згадуєте. - Нахмурився Карпо,
вже знаючи, що його передали до суду. - Вам привiт од мого батька.
Нiчого не вiдповiв Дмитро, заклопотаний сiв на воза i поїхав у поле.
Надвечiр до його бригади примчав на машинi Петро Крамовий. Не вилiз, а
вискочив з кабiни, радiсний i злий.
- Ти що робиш, свавiльнику! - зразу ж насiвся на Дмитра. - Зриваєш
посiвну кампанiю? Пiдривом колгоспу занiмаешся!?
- Я дiло роблю, - понуро вiдповiв, не дивлячись на Крамового.
- Яке дiло? - злорадно заiскрилися очi. - Чорне дiло? Хто тобi наказав
орати на пар, коли масиви лежать незасiянi?
- Зараз сiяти не буду. Коли грунт прогрiється до п'ятнадцяти градусiв,
тодi сiятиму.
- Не будеш? Зриваєш роботу всього колгоспу? Ще й на науку свою провину
звалюєш? З градусниками хочеш на поле ходити? До Миколи не сiй гречки -