Страница:
стiкали на скронi i на високий лоб i зникали у чорному розплетеному
волоссi.
- Мертвые, даже мертвые плачут, - пiдiйшов до нього з автоматом в руцi
Iван Стражнiков. Ясний погляд його затьмарився, мiж бровами лягла глибока
i жорстка складка.
- Товаришу командире, що з ними робити? - пiдвели до Дмитра трьох
карателiв. У одного з обличчя, розрiзаного гострим каменем, збiгала кров,
i вiн раз по раз витирав її рукавом.
- Стукнути на мiсцi, - озвався позаду кремезний Лазорко Iванець. Очi в
нього ще димiлися напругою бою. - Карателi. I слово яке противне - вороном
каркає.
- В камiнний бушлат уложити, - вказав рукою на другу каменоломню Iван
Стражнiков.
Дмитро одвiв тяжкий погляд вiд жiнки.
Примружившись, неначе йому у вiчi заходив цигарковий дим, перекосивши
рота, перед ним стояв огрядний вгодований гiтлерiвець, нарочито бажаючи
показати, що вiн нiчого не боїться. Другий кинувсь до Дмитра, щось
благаючи, а третiй одним i тим же рiвномiрним рухом все витирав кров з
обличчя, ще бiльше забруднюючи праву щоку мокрим рукавом.
Навколо лежали покалiченi трупи людей. У деяких ще не зашерхла кров -
поволi сочилась на камiнь; i там, де потiк чорний струмок, погасали
iскорки слюди. Ще парував на гранiтi мозок, ще не погасли блищики у
мертвих очах.
Тяжкий бiль i ненависть одним корiнням переплелися в душi Дмитра, проте
похилене чоло було спокiйне, i вся його постать на каменi, здавалось, була
висiчена з каменя, тiльки вiтер злегка перебирав русявим чубом.
- Виведiть карателiв на кручу, що за цiєю, - не дивлячись бiльше на
фашистiв, виходить з кар'єру i аж бiля самої рiки надiває картуза.
Свинцева невесела хвиля лащиться до нiг Дмитра. А з очей його не
сходить образ матерi з немовлям, мерехтять тi сльози, що течуть не по
щоках, а по скронях i чолу. I вдалинi вiн бачить свої простори, бачить
свою дружину, матiр, дiтей, своїх односельчан, своїх людей.
Може i в їхньому селi не сьогоднi - завтра поведуть на розстрiл вiрну
кров. Не запiзнюйся ж, чоловiче; сторуким ставай, щоб усюди дiстати
ворога. I яким дрiбним йому тепер здався готований напад на Крамового.
Пригадалась давня казка, що в саду розповiдав Андрiй, i так захотiлося
побачити своїх, що вiн уже не в силi вiдiгнати припливу передчуття.
Вузькою каменистою стежкою, що блискавицею злiтає з гори в рiку, Дмитро
пiдiймається вгору...
Над кручею стоять двi чорних постатi: одна рiвна, з перекошеним
обличчям, друга все крутить рукою бiля щоки. Третiй фашист склав руки
немов на молитву i повзав на колiнах бiля Лазорка, високо витягаючи голову
вверх.
- Як за життя, собака, чiпляється, - з огидою дивиться на нього Дмитро.
Вiн мимохiдь помiчає, що на волохатiй руцi карателя кiлькома вгодованими
павуками здригаються перснi, вони повпивалися в набряклi подушечки
пальцiв; тривожно, як згустки кровi, мерехтять самоцвiти.
Вечорiє.
I знову бачить Дмитро скалiчену матiр, розстрiляних, побитих людей.
Нiмує чорне поле.
Партизани мовчки спускаються до рiки.
- Дмитре Тимофiйовичу, - рiзко окреслюються сухi м'язи на рухливому,
похмурому обличчi Тура, - я думаю - нам зараз треба з'явитися у Веселiй
Дiбровi. Неодмiнно. Хай народ побачить своїх захисникiв у найтяжчий час. А
карателi i полiцаї теж зроблять деякi висновки, коли ми сьогоднi ж
витрусимо кiлька душ з пiдлого тiла, розметаємо новоспечене управлiння.
Хай страх на ворогiв переходить... Я думаю, Дмитре Тимофiйовичу, Весела
Дiброва нашою партизанською базою стане.
- I стане. Що ж - нiчний марш?
- Так, нiчний марш.
- Де будемо проскакувати крiзь пости i застави?
- Пiдемо не лiсом, а плавнями, де найменше чекають нас. Там, наскiльки
вiдомо менi, нема охорони.
- Плавнi уповiльнять рух.
- Ми окрайцями пiдемо. Провiдники є хорошi, виросли в цих мiсцях. А
невдалiк вiд рибальського куреня є прихованi човни.
- В добру путь, в добру путь, - для чогось скинув картуза Дмитро i
потиснув руку Туровi. - У Веселiй Дiбровi люди надiйнi. На них смiливо
можна покластися.
- На це i я надiюся...
Одразу ж безшумними тiнями пiшли вперед розвiдники, вiддiлилася бокова
охорона, i загiн швидко попрямував у глибину вечора.
XXXII
На свiтанку Григорiй з Володимиром Iвановичем пiшли трусити жаки.
Попелясте небо було затягнуте розколеними хмарами, i тiльки на сходi
хтось просипав з мiшка добiрну пшеницю; так i лежала вона, дорога, не
зiбрана, як найкращi спомини в тривожному серцi.
Там, на сходi, лежало його село. В неясному, притихлому свiтанку бачив
обриси знайомих вулиць, чорних будiвель, що зараз здавались такими
недосяжними, як отi зорi в попелястому приску. А до них же тiльки
яких-небудь п'ятдесят верст. П'ятдесят верст до дiтей, до Софiї, а
здавалось, наче тисячi дорiг розрiзали i вiднесли в несходиму даль отой
болючий шматок рiдної землi. Скiльки вiн думав про нього, днями i ночами,
лежачи на сiновалi, iдучи в лiси. I тiльки тепер розпiзнав, наскiльки
дороге йому те привiлля, що ранiше здавалося звичним, простим.
Вiн нiяковiв перед Федоренком, що його потягнуло додому, хотiв
повернути роздуми в iнше рiчище, а вони, обкружлявши, знову повертались на
старе мiсце, немов птиця в гнiздо.
Не виходила з голови розмова з Катериною i менш болiла душа, коли бачив
перед собою затуманенi любов'ю карi очi Софiї, її строге i водночас нiжне
обличчя, i усмiх, то лукавий, задиристий, то чистий, довiрливий, мов у
дитини.
Як життя смiялось над ним! Тепер, в такий час, кидало його на стежку
Дмитрового родинного щастя. Що ж тодi про Дмитра казати? Е, нi, воює
певне, як i працює. Норовистий, з характером, але завзятий, наче вогонь.
I мимоволi випливало то спокiйне, в задумi, горбоносе продовгувате
обличчя, то страшне в гнiвi, коли чорнi очi темним блиском палали на
обвiтреному виду, тремтiли нiздрi i вздовж обох щiк вирiзьблялись рухливi,
немов ласицi, м'язи.
"А колись ми друзями були, - зiтхнулось. - Скiльки то води з того часу
спливло? Та от на крутих перехрестях не витримує дружба. Не витримує, коли
сходяться шляхи на однiй цiлi, яку подiлити не можна порiвну, вiд якої i
вiдступити не сила. Яка ж то справжня дружба? Десь, i її без болю не
буває.
- Чого задумавсь, чоловiче? - Володимир Iванович перекидає весло на
друге плече i допитливо дивиться на Григорiя. З-пiд засмальцьованого
картуза, схожого на гречаний млинець, рiвно, кружечком, спадає обстрижений
чуб, видiляючи вузьку брунатну смугу лоба над покучерявленими широкими
бровами. - Усе про домiвку? В очах стоїть? Вгадав?
Незручно було перед старим. Тому твердо промовив:
- Нi, не вгадали. Про iнше думав.
- Про що? Iнтересно. Що ж воно в тебе тепер може бути на мислi?
- Про друга свого, колишнього... Про давнi дiла...
- А-а-а, про друга. Що, глек розбили?
- Та розбили, - вiдповiв неохоче.
- I, мабуть, за дiвку?
- Еге ж! - здивувався.
- Буває, що спiдниця, ревнощi довiчну дружбу затемняють. Це коли дружба
дрiбненька. А справжню вiрнiсть нiщо не притьмарить. Тiнь вiдскакує вiд
неї, наче сова вiд сонця.
- Вiрно, дiду! Наче в моїх думках побували, - здивовано i щиро
вирвалось у Григорiя.
- Спихай! - Вмостився Володимир Iванович на кормi. Зашемрiв, захрустiв
вогкий пiсок, i човен легко плюснув у воду, залишаючи позад себе глибоко
витиснутий, неначе коромисло, слiд, що почав пiдпливати водою.
- Тю ти чорт! - вилаявся Володимир Iванович. - Зразу прикмета на
невдачу.
- Хiба що? - запитав Григорiй, сидячи обличчям до рибалки.
- Та нiчого. Каленик з берега рукою махає. Вiн добрячий чолов'яга, а
прикмета на рибу погана. Та чого ти сполохався? Це не з тих кровопивцiв,
що грiхи на душу приймають.
Бiля округлого каменя, обпираючись спиною об вербу, стояв
пристаркуватий рудобородий чолов'яга з глибокими, поставленими навскiс
очима.
- Вiзьмiть i мене з собою, - привiтався вiн.
- Сiдай.
Каленик навпочiпки сiв на нiс, руками тримаючись за борти. Його
кучерява, темної мiдi борода, обпалюючи розстебнутий пiджак, вперлася в
бiлу сорочку; зв'ялений чуб спадав набiк, навскiс розсiкаючи високе чоло,
порiзане дрiбними зморшками. Обличчя мав розумне, тiльки стомлене i
сумовите. Коли ж бiля невеликого острова Володимир Iванович почав витягати
жаки, Каленик пожвавiшав, немов прокинувсь од задуми, i сам засунув руку в
горловину, щоб дiстати рибу.
- Добра риба, карасi - або продаси, або сам поїси, - всмiхнувся,
виймаючи великого, з потемнiлою лускою карася. - О, яка щука вскочила!
По тому, з якою любов'ю вiн витягав жаки, трусив рибу, приказував над
нею, можна було в ньому розпiзнати старого завзятого рибалку. I тiльки вже
на березi запитав Григорiя:
- У дiда живеш?
- Нi, - зам'явся Григорiй.
- В Мотрi Євенчихи, - вiдповiв старий - Живе з товаришем своїм. Куди ж
людям подiтись?
- Звiдки родом?.. Григорiй Шевчик? Не той, що орденом нагороджений?
- Еге ж.
- Чого додому не йдеш? Боїшся? Да, тепер iнший чоловiк своєї тiнi
остерiгається, - i зiтхнув. - Ну, що ж, живи у нас, тiльки на цих два днi
змотайтесь десь подалi - облава буде. Ти б додому навiдався, узнав би, як
дiла. Неважнi - на хуторi будеш, а потiм дiло дорогу покаже... Подивлюсь я
- скiльки зараз людей, та все молодих, красивих, здорових - самий цвiт -
мiж небом i землею бовтаються. А треба ж зрештою до землi опускатись, хоч
яка вона гiрка та тяжка тепер стала. Земля без чоловiка не може бути, та й
чоловiк без неї не проживе. Таке-то.
Пiд'їхали до берега.
- Рибки ж вiзьми, - звернувся Коваль до Каленика.
- Не хочу.
- Як не хочеш, то i їсти не будеш, а своїй дитинi неси, - поклав на
землю рибалка кiлька рибин.
Iдучи додому, говорив старий:
- Журба поїдом їсть чоловiка. То ранiше ретельнiшого колгоспника на
селi не знайдеш. Господаровитий. В Москву на виставку їздив. Трьох синiв i
дочку викохав. Всi на вiйну пiшли. I остався старий, як пень на дорозi, з
одним малям, не знає, де руки i голову притулити.
I Григорiй мало прислухався тепер до його мови: нетерпляче била в
голову кров, ширше роздувались нiздрi, чуючи дорожнiй пил знайомих шляхiв.
Усе бiльше та бiльше находилось виправдувань i перед собою, i перед
Федоренком. I тiльки в холодну безвiсть тепер кидала єдина думка:
"А що коли нiкого вже дома нема?"
Товариша найшов на левадi - косив коровi отаву.
- Хватить, Петре, косити. На зайцiв облаву влаштовують.
- Хто сказав?
- Чоловiк вiрний.
- Тодi треба тiкати. В лiси пiдемо?
- Я... додому думаю. Через три днi повернуся.
- Ну, що ж, iди додому, - пiсля довгої мовчанки пильно подивився на
Григорiя. - Може зовсiм думаєш? По совiстi скажи!
- Що ти, Петре? - злякався Григорiй. - Менi бiля жiнчиного боку не
доведеться воювати. Ти пробач... Одначе вiдчуваю, не заспокоюсь, поки не
взнаю про долю своїх. А останнє, що вже нам випаде, разом будемо
переживати, одним зв'язанi ми. До останнього подиху Батькiвщину
захищатимемо. Одна вона в нас...
- I я так думаю... Звик до тебе, - поглянув довiрливо, з приязню.
Перекинув опалку з травою на плече i пiшли на подвiр'я.
В хатi, на самотi, Григорiй довго i уважно вдивлявся в дзеркало. Чорна
борода, товстi вуса, що двома корiнцями вростали в бороду, постарiле
обличчя - все було дивним i чужим. Глибоко запалi в темних западинах
голубi очi здавалися темними, неспокiй поширив їх, зробив бiльш рухливими.
На високому лобi рiзкiше окреслилися зморшки i в скронi вплелися нитки
павутиння.
"Увалиться в хату дiдуган - дiтей перелякає", - усмiхнувся, розчiсуючи
бороду i переносячись думками до своєї сiм'ї.
Мотря Iванiвна викопала iз землi дiжечку з салом, наладнала торбинки
Григорiю i Петру, вивела їх аж на край города.
- Щасти вам доля, хлопцi. Не забувайте моєї господи. Як нема моїх
синочкiв, хоч на чужих подивлюся. - I, низько нахиливши голову, пiшла до
хати, жмакуючи рукавом пiдiбраний хвартух.
- Зажурилась стара, - спiвчутливо обiзвався Федоренко. - Ще надокучать
їй такi гостi.
У лiсi попрощалися друзi.
- Ждатиму тебе, Григорiю, - не здiймав мiцної руки з плеча Шевчика. -
Тепер маги коло себе друга - велике дiло. Роботи ж нам - гори. I за мене
дiтей приголуб.
- Спасибi, Петре, - розчулено поглянув на мускулясте, сухе, як жерсть,
з рiвним прямим носом обличчя Федоренка. Несподiвану добрiсть побачив у
насмiшкуватих, гострих очах, напiвприкритих припухлими повiками. - Через
три-чотири днi, як часи, прибуду до тебе.
I пiшли - Григорiй, тримаючись узлiсся, а Петро - в глибину притихлого
осiннього лiсу.
XXXIII
З кожним кроком все бiльше оповивала тривога Не вiрилось, що прийде
додому, побачить село, рiдню, бо здавалось, що лежать його рiднi мiсця по
той бiк свiту. А коли ступив на дiльницю свого колгоспу, повiрив: не
втекла у безвiсть земля, не заховала її темна нiч од людського ока.
Зупинився, для чогось скинув картуз i довго не мiг перевести духу.
Нахилився до самої землi. Вона, розбухла вiд дощiв, лежала чорним,
незасiяним безмiром перелогiв. Згадки минулого болем перехопили горло
Григорiєвi. Ще для чогось похапцем широко провiв пальцями по рiллi,
надiючись найти хоч кущик озимини. Щось вогке обпекло руку. Невистрiляний,
зашершавлений негодою набiй холодним жалом пробився з осиротiлої ниви.
Простоволосий, озираючись навколо, Григорiй ще постояв трохи i,
вiдриваючи ноги вiд вологого поля, знову пiшов у лiс, щоб вийти на городи
свого села.
Як тоскно шелестить сухим листом висока кукурудза. Пiд ногою часом
трiсне огiрок-насiнник, i Григорiєвi здається, що той пострiл можуть
почути в селi. Обережно, стримуючи подих, вiн входить на своє подвiр'я.
Тихий стогiн пришиває його до високого плота. Перебiг подвiр'ям вiтер,
зашумiли попiдвiконню вишняки, i знову довге зiтхання обiзвалося з
повiтки.
"Та це ж корова" - зрештою догадується Григорiй i, пригинаючись,
починає оглядати подвiр'я: чи нема нiмецького слiду.
Десь на шляху пролунав пострiл, загалакали голоси. I коли розколихана
вiтром нiч притишила вулицi, Григорiй, не чуючи власного тiла, добрався до
хати i припав до вiкна.
Довго вдивлявся в непроглядну темiнь, потiм обережно стукнув пальцем по
шибцi. Напружено вслухається, та нiмує кiмната, причаївшись у темрявi. Ще
раз постукав, сильнiше. Щось скрипнуло в хатi, i тiнь метнулась,
наблизилась до вiкна,
- Хто там? - дрижить переляканий голос Софiї.
- Нiмцiв немає? - чує, як одерев'янiлий голос витискає з себе
хриплуватi слова.
- Нема.
- Пусти до хати, молодице.
- Хто ж ви будете? - чути, як цокають зуби в Софiї.
- Свої. Вiд облави тiкаю.
- Горе та й годi, - з зiтханням вiдривається Софiя од вiкна. У сiнях
довго не може вiдкрити засув, нарештi вiдчиняє дверi, i Григорiй входить у
хату.
- Добрий вечiр, молодице, - усмiхаючись сам собi, говорить хрипким
простудженим голосом. I здається, що стiни напливають, тиснуться до нього,
вiтають свого господаря.
- Доброго здоров'я, - Софiя починає похапцем закривати вiкна. Вiн
бачить у темрявi тiльки рухливу бiлу сорочку, поверх якої, очевидно,
надiта спiдниця. Дружина коцюбою з печi вигрiбає присок i довго дмухає,
поки вiд жаринки не спалахнула смолиста лучина. Невеличкий пiдслiпуватий
каганчик затремтiв у руках, i цятка вiдблиску, як сльозинка, заворушилась
на омертвiлiй квiтцi електричної лампочки. Волохатий вогник каганця
шершнем ужалив Григорiя.
- Оце така тепер культура настала, - наче вiдгадала його думки Софiя. -
Ви, певне, їсти хочете? Здорожились.
- Коли є що - не вiдмовлюсь, - ледве стримуючи любовний осмiх, оглядає
заклопотане i зажурене обличчя Софiї.
"Невже не пiзнає?"
Хотiлося пiдiйти до неї, несподiвано пригорнути, поцiлувати. "Як би
вона перелякалась тодi?" - уявив на мить перелякане обличчя дружини.
На тапчанi лежала, пiдклавши ручку пiд себе, Катерина, на лiжку чулося
рiвне дихання Люби.
- Вашi дiти? - пiдiйшов до лiжка i тапчана, не можучи вiдiрвати очей
вiд своїх дочок.
- Мої, - тяжко зiтхнула.
- А чоловiк де? - не обертає голови до Софiї.
- Де всi тепер, - поставила на стiл тарiлку з кашею. - Сiдайте,
попоїжте трохи, хоч i холодне.
На тапчанi ворухнулась Катерина, пiдвела голову.
- Спасибi. Немає в селi нiмцiв?
- Виїхали днiв зо три вже. А так щодня наїжджають.
Катерина скочила на пiдлогу i витягнулась, пильно дивлячись на нього.
Обличчя її заворушилось i стало напруженим.
- Не зачiпали вас нiмцi?
- Чому нi...
I не встигла Софiя доказати, як раптом на всю хату, не рухаючись з
мiсця, скрикнула Катерина:
- Мамо! Це ж наш тато! Це ж тато наш!
- Що ти!? - i собi скрикнула i скаменiла бiля печi Софiя, широко
дивлячись на Григорiя. Катерина ж кинулась до батька, ловлячи i
перебираючи своїми руками руки Григорiя, а головою притискуючись до його
грудей. Схопив Григорiй на руки свою дитину, пiднiс її високо над головою,
опустив нижче i припав довгим поцiлунком до рожевого личка.
- Ой, не лоскочи, татку! - щасливо смiялась дiвчина, вiдгортаючи рукою
бороду.
- Григорiю! Грицю! - i повнi слiз очi наближаються до його очей,
усмiхнених i теж вогких. - Як же я тебе не впiзнала... Ой! - вона цiлує
його, осипаючи бороду сльозами, потiм схоплюється руками за серце так, що
лiктi її, немов невеликi крила, вiддiляються вiд стану. I знову цiлує
свого Григорiя, схиляє голову йому на плече, притуляє невеличкi пальцi до
його зарослих щiк, то прихиляє ними до себе чоловiка.
- Не думала, не сподiвалась?
- Де там сподiватись було... Ой, Грицю, я не можу. Чи це ти, чи нi?
- Тату, це твоя борода чи прилiплена? - смикає батька за м'який волос
Катерина.
- Сама ти прилiплена, - ще мiцнiше притуляє дочку до себе. - Бач, як
прилiпилась.
- Ой, Грицю! - не може знайти собi мiсця Софiя. I її обличчя горить
такою любов'ю, що Григорiй, посмiхаючись, спускає на землю Катерину, а сам
мiцно обiймає дружину. Потiм садовить коло себе її i дочку, не в силi
надивитись на них.
* * *
Другого вечора попрощався Григорiй зi своєю сiм'єю, несучи у серцi
тривожну радiсть i невсипучий бiль. Тремтiли на його шиї руки Софiї, зi
стогоном одiрвалась вiд нього дружина, припадаючи грудьми до перелазу. На
устах i щоках Григорiя (Софiя настояла, щоб збрив бороду) ще й досi пашiли
поцiлунки i сльози.
Теплий осiннiй вечiр небавом заховав од нього темний обрис хати,
просторого подвiр'я. Григорiй зупинився посеред городу: довго прислухався
до неясних звукiв, потiм попрямував не до лiсу, а до хати Дмитра
Горицвiта. Ще дома, коли дружина мимохiдь обмовилась про Дмитра, твердо
вирiшив провiдати Югину, попрощатися з нею. Що ж у тому є осудливого?
Проте Софiї нiчого не сказав про свiй намiр - чи ж зрозумiє вона його.
I коли Югина кинулась од вiкна вiдчиняти дверi, вiн почув болючий повiв
давнини. З темної глибини минувшини випливали молодi роки, i Григорiй
побачив себе парубком на достиглому полi, коли вперше зустрiвся з юною
соромливою жницею. I спогади з такою яснiстю рiзьбили, карбували минуле,
наче воно стояло перед ним, як цей глухий осiннiй вечiр...
Забряжчали дверi, i вiн, охоплений спогадами давнини, знаходить в
пiтьмi руки Югини i, наче п'яний, переступає порiг. Рука його так
торкається руки молодицi, неначе перед ним була та сама Югина, яку вiн
зустрiв у полi.
- Григорiю, ти про Дмитра звiстку принiс? - задихаючись вiд хвилювання,
з мукою i пристрасним сподiванням питає його, слiдкуючи за найменшим
виразом обличчя, тьмяно освiтленого блiдим свiтлом каганця.
Йому так стає жаль молодицi, що в душi почуває себе винним перед нею.
I все далi i далi, затьмарюючись i пригасаючи, вiдпливають вдалину
розколиханi спогади молодих рокiв.
- Нi, Югино, нiчого не чув про Дмитра.
- Нiчого? - задумується молодиця i дивиться вже поверх нього.
Заскрипiли дверi, з другої хати виходить Докiя.
- Добрий вечiр, Грицю, - пiдходить до нього, i її очi теж горять
пожадливим вогнем сподiвання.
- Доброго здоров'я, тiтко Докiє, - цiлує її в зiбранi зморшками сухi,
зашерхлi уста.
- Додому прибув?
- На день добрався, а це знову в дорогу.
- Куди ж? Вiд нiмця подалi?
- Еге ж. Щастя шукатиму свого.
- I Дмитро поїхав за ним. Нiчого не чув про сина мого?
- Нi.
- Розлетiлись соколи. По яких вони свiтах лiтають? - сiла Докiя бiля
Григорiя, схрестила руки на колiнах. - А от круки недобитi повиринали та й
клюють нас, очi живцем видирають.
Щось стукнуло бiля хати, i Докiя безшумно вийшла в сiни, а потiм,
очевидно, знову пiшла у другу хату.
XXXIV
Дмитро передав командування загоном Туровi, а сам, непомiтно для iнших
партизанiв, пiшов у село. Мав побачитись з Iваном Тимофiйовичем.
Нетерплячка гнала його, як вiтер хмару. Розумiв: недаремно в такий час
кликав його Бондар, значить, важливi є дiла. Якi ж? Надiявся i тривожився.
Розступились лiси, i дорога яснiше замерехтiла зерном пiску. Горбатою
птицею засiрiв придорожнiй камiнь, i знову згадались каменоломнi. Нiяк не
йшла з пам'ятi i очей молодиця з дитиною, яка лежала в кар'єрi на каменi.
Отi сльози, що сочилися з мертвого тiла, котилися на високий лоб, так
пекли його, наче хто приторкався розпеченим залiзом.
- Їм, фашистам, смертi мало, - кипiв, розповiдаючи Туровi про те, що
бачив. - Жалiю, що трьох так легко скарали... Рiзати б по шматках.
- Для чого? Хватить з них i кулi.
- То легка смерть. А ворогам, запроданцям нi в чому не повиннi давати
полегкостi, нi в чому! Хай бiльше бояться нас...
Перед тим, як зайти до Iвана Тимофiйовича, городами наблизився до своєї
садиби. Ось вiн, з автоматом у руках, пiстолем за поясом, пiдходить до
хати.
Тихо шелестить його сад i сумовито шумлять тополi.
Припав до вiкна i вiдсахнувся.
"Що це? Чи то так здалося?"
Знову прихиляється до вогкого перехрестя рами i ясно чує голос Григорiя
Шевчика.
"Так ось де ти воюєш! З армiї втiк. В найтяжчий час заховався вiд
боротьби - i до жiнок!" - вiдхиляється вiд вiкна.
Вiд сплетення, вибуху рiзнобiйних почуттiв не знає, що йому робити.
Тiльки кров кидається в голову, а в руках сама пiдскакує зброя.
"Невже Григорiй боягуз, той мерзотник, який лише умiв округлими
слiвцями маскувати гниле дупло своєї душi? Невже такий Григорiй? - вiрить
i не вiрить. - I як Югина могла пустити його до хати?"
Глибоке обурення, злiсть, ображена честь б'ють водночас у груди i
голову Дмитра, i вiн аж перехитується. В умовному мiсцi, бiля призьби,
похапцем шукає дерев'яний ключ. Вiдчинив засувку, тихо увiйшов у сiни i з
силою рвонув до себе дверi.
Свiтло вдарило в очi, i Дмитро, як привид, застиг на порозi, наводячи
автомат на Григорiя.
- Ну, здоров у моїй хатi! Не ждав гостя? - пронизує примруженими очима
Григорiя. Але, дивно, той не розгублюється, рiвно пiдводиться з лави i
якось чудно всмiхається.
- Таки не ждав. Радий, що зустрiвся.
- Не дуже радiй.
- Дмитре! Рiдний!
- Почекай! - краєчком ока бачить Югину. Ось вона кидається до нього,
руками тягнеться до його шиї. - Почекай, сказав. Що тут робиться?..
- Дмитре! Чого ж ти такий? - Югина прикладає руку до грудей i з мукою
дивиться на чоловiка.
- Яким був, таким i зостався. Не взнала iще який за пiвжиття!
- Дмитре, чоловiк попрощатися прийшов.
- А ти й рада по ночах прощатись... Ну, чого прийшов? - звертається до
Григорiя. - Це так ти воюєш? - не опускає зброї.
- Нi, не так, як ти думаєш, - спокiйно i насмiшкувато вiдповiдає
Григорiй. - Погаси зараз своє полум'я: не в той бiк воно метнулося.
- А це ми побачимо.
В цей час на порозi виросла Докiя.
- Дмитре! Чи ти сказився? Ти що це робиш? Ти що, з своїми воювати
прийшов? Опусти менi зараз же свою пукалку, чуєш? - пiдходить до нього
мати. - Чоловiк до нас, як до людей, попрощатися прийшов. Що ж, вiн iз
Варчуком прощатися пiде? З Созоненком? А ви ж товаришi були. В тяжкi
години всi досади прощаються своїм. Чого ти на матiр так дивишся? Не
пiзнаєш може?.. Ну, втихомирся, Дмитре... Григорiй поранений був... - i
вона припадає до його великих чорних рук, якi ще мiцно стискають зброю.
- Поранений. Тодi так...
I Дмитро протвереженими очима подивився навкруг, хмурячись i
нiяковiючи. Прокинулась i заплакала Ольга. Довго пiзнавала чужого
бородатого чоловiка, а потiм кинулась до нього.
- Татку! Таточку! Ну, чого ж ви мене на руки не берете?
- Бач, усiх переполохав. А за що? Дивись, як Югина труситься, ох, i
вдача ж у тебе.
- Вдачу ж ви менi вдiлили, - ще хотiв чимсь вiдговоритись, але зразу
подобрiшав, зрозумiв, що дарма вiн так розходився, i вже спокiйнiше додав:
- Риба не без костi, а чоловiк не без злостi. Хай пробачить Григорiй. Де
Андрiй?
- У тiй хатi спить. - Докiя прихилила бородату голову сина до себе.
Поцiлував Дмитро матiр i дочку, тiльки Югину обминув, почуваючи перед нею
незручнiсть, збiльшену до того присутнiстю Шевчика.
- Перекипiло, виходить? - усмiхнувся Шевчик.
- Як бачиш... I найбiльша досада вчепилась, бо така думка налетiла:
обманув ти нас всiх, воювати кинув.
- Ну, менi пора в дорогу. Всього доброго вам, - пiдiйшов Григорiй до
Докiї.
- Будь здоров, Грицю. Нехай тебе доля береже, - поцiлувала його в чоло.
- Попрощайся ж, Дмитре, з чоловiком. Не на прогулянку йде.
Жмурячись, косуючи оком, подивився на Григорiя i знову одвiв погляд вiд
нього.
- В партизани iдеш? Чи на схiд пробиратимешся? - незручно стало за все.
- В партизани.
- В партизани? - строге обличчя Дмитра пом'якшало. Тепер вiн iншими
очима дивився на Григорiя. Рештки гнiву розвiювалися, мов останнi клаптi
туману при сонцi. Затремтiли i стiни задавненої неприязнi. - Григорiю, ти
вже в якомусь загонi? Чи може?.. - завагався на мить i вже, рвучи
натягненi в душi та голосi нитки, зовсiм тихо промовив: - Тодi приймемо
тебе до себе... Спiльна робота, дiла нашi вище наших... Ну, сам розумiєш.
Ти ж кандидат партiї. Ти завжди далi бачив, нiж я.
Пiсля цих слiв гора звалилась iз плечей, тiльки дихати стало важче -
серце поширшало.
Григорiй здивовано поглянув на Дмитра, бiля очей затремтiли тоненькi
пучки зморщок.
- Ну, спасибi, Дмитре, за справжнє слово. Обнадiяв ти мене - яснiше
тебе побачив... Iду в загiн. Чекають там мене.
- Де?
- Далеченько звiдси.
- А зв'язок нам треба мати. Чи на помiч доведеться один одному прийти,
чи разом ворочати справами. Життя таке...
- I за це радий, Дмитре. Зв'язок установимо.
- Повечеряємо разом?
- Нi, менi треба поспiшати. Далека дорога.
- Берестом не йди. Там, коло ярiв, замiноване поле лежить. Дуже хитро
замiноване.
- Звiдки знаєш?
- Думали мiни в своє господарство перетягнути, однак на якусь технiчну
новину напоролись.
волоссi.
- Мертвые, даже мертвые плачут, - пiдiйшов до нього з автоматом в руцi
Iван Стражнiков. Ясний погляд його затьмарився, мiж бровами лягла глибока
i жорстка складка.
- Товаришу командире, що з ними робити? - пiдвели до Дмитра трьох
карателiв. У одного з обличчя, розрiзаного гострим каменем, збiгала кров,
i вiн раз по раз витирав її рукавом.
- Стукнути на мiсцi, - озвався позаду кремезний Лазорко Iванець. Очi в
нього ще димiлися напругою бою. - Карателi. I слово яке противне - вороном
каркає.
- В камiнний бушлат уложити, - вказав рукою на другу каменоломню Iван
Стражнiков.
Дмитро одвiв тяжкий погляд вiд жiнки.
Примружившись, неначе йому у вiчi заходив цигарковий дим, перекосивши
рота, перед ним стояв огрядний вгодований гiтлерiвець, нарочито бажаючи
показати, що вiн нiчого не боїться. Другий кинувсь до Дмитра, щось
благаючи, а третiй одним i тим же рiвномiрним рухом все витирав кров з
обличчя, ще бiльше забруднюючи праву щоку мокрим рукавом.
Навколо лежали покалiченi трупи людей. У деяких ще не зашерхла кров -
поволi сочилась на камiнь; i там, де потiк чорний струмок, погасали
iскорки слюди. Ще парував на гранiтi мозок, ще не погасли блищики у
мертвих очах.
Тяжкий бiль i ненависть одним корiнням переплелися в душi Дмитра, проте
похилене чоло було спокiйне, i вся його постать на каменi, здавалось, була
висiчена з каменя, тiльки вiтер злегка перебирав русявим чубом.
- Виведiть карателiв на кручу, що за цiєю, - не дивлячись бiльше на
фашистiв, виходить з кар'єру i аж бiля самої рiки надiває картуза.
Свинцева невесела хвиля лащиться до нiг Дмитра. А з очей його не
сходить образ матерi з немовлям, мерехтять тi сльози, що течуть не по
щоках, а по скронях i чолу. I вдалинi вiн бачить свої простори, бачить
свою дружину, матiр, дiтей, своїх односельчан, своїх людей.
Може i в їхньому селi не сьогоднi - завтра поведуть на розстрiл вiрну
кров. Не запiзнюйся ж, чоловiче; сторуким ставай, щоб усюди дiстати
ворога. I яким дрiбним йому тепер здався готований напад на Крамового.
Пригадалась давня казка, що в саду розповiдав Андрiй, i так захотiлося
побачити своїх, що вiн уже не в силi вiдiгнати припливу передчуття.
Вузькою каменистою стежкою, що блискавицею злiтає з гори в рiку, Дмитро
пiдiймається вгору...
Над кручею стоять двi чорних постатi: одна рiвна, з перекошеним
обличчям, друга все крутить рукою бiля щоки. Третiй фашист склав руки
немов на молитву i повзав на колiнах бiля Лазорка, високо витягаючи голову
вверх.
- Як за життя, собака, чiпляється, - з огидою дивиться на нього Дмитро.
Вiн мимохiдь помiчає, що на волохатiй руцi карателя кiлькома вгодованими
павуками здригаються перснi, вони повпивалися в набряклi подушечки
пальцiв; тривожно, як згустки кровi, мерехтять самоцвiти.
Вечорiє.
I знову бачить Дмитро скалiчену матiр, розстрiляних, побитих людей.
Нiмує чорне поле.
Партизани мовчки спускаються до рiки.
- Дмитре Тимофiйовичу, - рiзко окреслюються сухi м'язи на рухливому,
похмурому обличчi Тура, - я думаю - нам зараз треба з'явитися у Веселiй
Дiбровi. Неодмiнно. Хай народ побачить своїх захисникiв у найтяжчий час. А
карателi i полiцаї теж зроблять деякi висновки, коли ми сьогоднi ж
витрусимо кiлька душ з пiдлого тiла, розметаємо новоспечене управлiння.
Хай страх на ворогiв переходить... Я думаю, Дмитре Тимофiйовичу, Весела
Дiброва нашою партизанською базою стане.
- I стане. Що ж - нiчний марш?
- Так, нiчний марш.
- Де будемо проскакувати крiзь пости i застави?
- Пiдемо не лiсом, а плавнями, де найменше чекають нас. Там, наскiльки
вiдомо менi, нема охорони.
- Плавнi уповiльнять рух.
- Ми окрайцями пiдемо. Провiдники є хорошi, виросли в цих мiсцях. А
невдалiк вiд рибальського куреня є прихованi човни.
- В добру путь, в добру путь, - для чогось скинув картуза Дмитро i
потиснув руку Туровi. - У Веселiй Дiбровi люди надiйнi. На них смiливо
можна покластися.
- На це i я надiюся...
Одразу ж безшумними тiнями пiшли вперед розвiдники, вiддiлилася бокова
охорона, i загiн швидко попрямував у глибину вечора.
XXXII
На свiтанку Григорiй з Володимиром Iвановичем пiшли трусити жаки.
Попелясте небо було затягнуте розколеними хмарами, i тiльки на сходi
хтось просипав з мiшка добiрну пшеницю; так i лежала вона, дорога, не
зiбрана, як найкращi спомини в тривожному серцi.
Там, на сходi, лежало його село. В неясному, притихлому свiтанку бачив
обриси знайомих вулиць, чорних будiвель, що зараз здавались такими
недосяжними, як отi зорi в попелястому приску. А до них же тiльки
яких-небудь п'ятдесят верст. П'ятдесят верст до дiтей, до Софiї, а
здавалось, наче тисячi дорiг розрiзали i вiднесли в несходиму даль отой
болючий шматок рiдної землi. Скiльки вiн думав про нього, днями i ночами,
лежачи на сiновалi, iдучи в лiси. I тiльки тепер розпiзнав, наскiльки
дороге йому те привiлля, що ранiше здавалося звичним, простим.
Вiн нiяковiв перед Федоренком, що його потягнуло додому, хотiв
повернути роздуми в iнше рiчище, а вони, обкружлявши, знову повертались на
старе мiсце, немов птиця в гнiздо.
Не виходила з голови розмова з Катериною i менш болiла душа, коли бачив
перед собою затуманенi любов'ю карi очi Софiї, її строге i водночас нiжне
обличчя, i усмiх, то лукавий, задиристий, то чистий, довiрливий, мов у
дитини.
Як життя смiялось над ним! Тепер, в такий час, кидало його на стежку
Дмитрового родинного щастя. Що ж тодi про Дмитра казати? Е, нi, воює
певне, як i працює. Норовистий, з характером, але завзятий, наче вогонь.
I мимоволi випливало то спокiйне, в задумi, горбоносе продовгувате
обличчя, то страшне в гнiвi, коли чорнi очi темним блиском палали на
обвiтреному виду, тремтiли нiздрi i вздовж обох щiк вирiзьблялись рухливi,
немов ласицi, м'язи.
"А колись ми друзями були, - зiтхнулось. - Скiльки то води з того часу
спливло? Та от на крутих перехрестях не витримує дружба. Не витримує, коли
сходяться шляхи на однiй цiлi, яку подiлити не можна порiвну, вiд якої i
вiдступити не сила. Яка ж то справжня дружба? Десь, i її без болю не
буває.
- Чого задумавсь, чоловiче? - Володимир Iванович перекидає весло на
друге плече i допитливо дивиться на Григорiя. З-пiд засмальцьованого
картуза, схожого на гречаний млинець, рiвно, кружечком, спадає обстрижений
чуб, видiляючи вузьку брунатну смугу лоба над покучерявленими широкими
бровами. - Усе про домiвку? В очах стоїть? Вгадав?
Незручно було перед старим. Тому твердо промовив:
- Нi, не вгадали. Про iнше думав.
- Про що? Iнтересно. Що ж воно в тебе тепер може бути на мислi?
- Про друга свого, колишнього... Про давнi дiла...
- А-а-а, про друга. Що, глек розбили?
- Та розбили, - вiдповiв неохоче.
- I, мабуть, за дiвку?
- Еге ж! - здивувався.
- Буває, що спiдниця, ревнощi довiчну дружбу затемняють. Це коли дружба
дрiбненька. А справжню вiрнiсть нiщо не притьмарить. Тiнь вiдскакує вiд
неї, наче сова вiд сонця.
- Вiрно, дiду! Наче в моїх думках побували, - здивовано i щиро
вирвалось у Григорiя.
- Спихай! - Вмостився Володимир Iванович на кормi. Зашемрiв, захрустiв
вогкий пiсок, i човен легко плюснув у воду, залишаючи позад себе глибоко
витиснутий, неначе коромисло, слiд, що почав пiдпливати водою.
- Тю ти чорт! - вилаявся Володимир Iванович. - Зразу прикмета на
невдачу.
- Хiба що? - запитав Григорiй, сидячи обличчям до рибалки.
- Та нiчого. Каленик з берега рукою махає. Вiн добрячий чолов'яга, а
прикмета на рибу погана. Та чого ти сполохався? Це не з тих кровопивцiв,
що грiхи на душу приймають.
Бiля округлого каменя, обпираючись спиною об вербу, стояв
пристаркуватий рудобородий чолов'яга з глибокими, поставленими навскiс
очима.
- Вiзьмiть i мене з собою, - привiтався вiн.
- Сiдай.
Каленик навпочiпки сiв на нiс, руками тримаючись за борти. Його
кучерява, темної мiдi борода, обпалюючи розстебнутий пiджак, вперлася в
бiлу сорочку; зв'ялений чуб спадав набiк, навскiс розсiкаючи високе чоло,
порiзане дрiбними зморшками. Обличчя мав розумне, тiльки стомлене i
сумовите. Коли ж бiля невеликого острова Володимир Iванович почав витягати
жаки, Каленик пожвавiшав, немов прокинувсь од задуми, i сам засунув руку в
горловину, щоб дiстати рибу.
- Добра риба, карасi - або продаси, або сам поїси, - всмiхнувся,
виймаючи великого, з потемнiлою лускою карася. - О, яка щука вскочила!
По тому, з якою любов'ю вiн витягав жаки, трусив рибу, приказував над
нею, можна було в ньому розпiзнати старого завзятого рибалку. I тiльки вже
на березi запитав Григорiя:
- У дiда живеш?
- Нi, - зам'явся Григорiй.
- В Мотрi Євенчихи, - вiдповiв старий - Живе з товаришем своїм. Куди ж
людям подiтись?
- Звiдки родом?.. Григорiй Шевчик? Не той, що орденом нагороджений?
- Еге ж.
- Чого додому не йдеш? Боїшся? Да, тепер iнший чоловiк своєї тiнi
остерiгається, - i зiтхнув. - Ну, що ж, живи у нас, тiльки на цих два днi
змотайтесь десь подалi - облава буде. Ти б додому навiдався, узнав би, як
дiла. Неважнi - на хуторi будеш, а потiм дiло дорогу покаже... Подивлюсь я
- скiльки зараз людей, та все молодих, красивих, здорових - самий цвiт -
мiж небом i землею бовтаються. А треба ж зрештою до землi опускатись, хоч
яка вона гiрка та тяжка тепер стала. Земля без чоловiка не може бути, та й
чоловiк без неї не проживе. Таке-то.
Пiд'їхали до берега.
- Рибки ж вiзьми, - звернувся Коваль до Каленика.
- Не хочу.
- Як не хочеш, то i їсти не будеш, а своїй дитинi неси, - поклав на
землю рибалка кiлька рибин.
Iдучи додому, говорив старий:
- Журба поїдом їсть чоловiка. То ранiше ретельнiшого колгоспника на
селi не знайдеш. Господаровитий. В Москву на виставку їздив. Трьох синiв i
дочку викохав. Всi на вiйну пiшли. I остався старий, як пень на дорозi, з
одним малям, не знає, де руки i голову притулити.
I Григорiй мало прислухався тепер до його мови: нетерпляче била в
голову кров, ширше роздувались нiздрi, чуючи дорожнiй пил знайомих шляхiв.
Усе бiльше та бiльше находилось виправдувань i перед собою, i перед
Федоренком. I тiльки в холодну безвiсть тепер кидала єдина думка:
"А що коли нiкого вже дома нема?"
Товариша найшов на левадi - косив коровi отаву.
- Хватить, Петре, косити. На зайцiв облаву влаштовують.
- Хто сказав?
- Чоловiк вiрний.
- Тодi треба тiкати. В лiси пiдемо?
- Я... додому думаю. Через три днi повернуся.
- Ну, що ж, iди додому, - пiсля довгої мовчанки пильно подивився на
Григорiя. - Може зовсiм думаєш? По совiстi скажи!
- Що ти, Петре? - злякався Григорiй. - Менi бiля жiнчиного боку не
доведеться воювати. Ти пробач... Одначе вiдчуваю, не заспокоюсь, поки не
взнаю про долю своїх. А останнє, що вже нам випаде, разом будемо
переживати, одним зв'язанi ми. До останнього подиху Батькiвщину
захищатимемо. Одна вона в нас...
- I я так думаю... Звик до тебе, - поглянув довiрливо, з приязню.
Перекинув опалку з травою на плече i пiшли на подвiр'я.
В хатi, на самотi, Григорiй довго i уважно вдивлявся в дзеркало. Чорна
борода, товстi вуса, що двома корiнцями вростали в бороду, постарiле
обличчя - все було дивним i чужим. Глибоко запалi в темних западинах
голубi очi здавалися темними, неспокiй поширив їх, зробив бiльш рухливими.
На високому лобi рiзкiше окреслилися зморшки i в скронi вплелися нитки
павутиння.
"Увалиться в хату дiдуган - дiтей перелякає", - усмiхнувся, розчiсуючи
бороду i переносячись думками до своєї сiм'ї.
Мотря Iванiвна викопала iз землi дiжечку з салом, наладнала торбинки
Григорiю i Петру, вивела їх аж на край города.
- Щасти вам доля, хлопцi. Не забувайте моєї господи. Як нема моїх
синочкiв, хоч на чужих подивлюся. - I, низько нахиливши голову, пiшла до
хати, жмакуючи рукавом пiдiбраний хвартух.
- Зажурилась стара, - спiвчутливо обiзвався Федоренко. - Ще надокучать
їй такi гостi.
У лiсi попрощалися друзi.
- Ждатиму тебе, Григорiю, - не здiймав мiцної руки з плеча Шевчика. -
Тепер маги коло себе друга - велике дiло. Роботи ж нам - гори. I за мене
дiтей приголуб.
- Спасибi, Петре, - розчулено поглянув на мускулясте, сухе, як жерсть,
з рiвним прямим носом обличчя Федоренка. Несподiвану добрiсть побачив у
насмiшкуватих, гострих очах, напiвприкритих припухлими повiками. - Через
три-чотири днi, як часи, прибуду до тебе.
I пiшли - Григорiй, тримаючись узлiсся, а Петро - в глибину притихлого
осiннього лiсу.
XXXIII
З кожним кроком все бiльше оповивала тривога Не вiрилось, що прийде
додому, побачить село, рiдню, бо здавалось, що лежать його рiднi мiсця по
той бiк свiту. А коли ступив на дiльницю свого колгоспу, повiрив: не
втекла у безвiсть земля, не заховала її темна нiч од людського ока.
Зупинився, для чогось скинув картуз i довго не мiг перевести духу.
Нахилився до самої землi. Вона, розбухла вiд дощiв, лежала чорним,
незасiяним безмiром перелогiв. Згадки минулого болем перехопили горло
Григорiєвi. Ще для чогось похапцем широко провiв пальцями по рiллi,
надiючись найти хоч кущик озимини. Щось вогке обпекло руку. Невистрiляний,
зашершавлений негодою набiй холодним жалом пробився з осиротiлої ниви.
Простоволосий, озираючись навколо, Григорiй ще постояв трохи i,
вiдриваючи ноги вiд вологого поля, знову пiшов у лiс, щоб вийти на городи
свого села.
Як тоскно шелестить сухим листом висока кукурудза. Пiд ногою часом
трiсне огiрок-насiнник, i Григорiєвi здається, що той пострiл можуть
почути в селi. Обережно, стримуючи подих, вiн входить на своє подвiр'я.
Тихий стогiн пришиває його до високого плота. Перебiг подвiр'ям вiтер,
зашумiли попiдвiконню вишняки, i знову довге зiтхання обiзвалося з
повiтки.
"Та це ж корова" - зрештою догадується Григорiй i, пригинаючись,
починає оглядати подвiр'я: чи нема нiмецького слiду.
Десь на шляху пролунав пострiл, загалакали голоси. I коли розколихана
вiтром нiч притишила вулицi, Григорiй, не чуючи власного тiла, добрався до
хати i припав до вiкна.
Довго вдивлявся в непроглядну темiнь, потiм обережно стукнув пальцем по
шибцi. Напружено вслухається, та нiмує кiмната, причаївшись у темрявi. Ще
раз постукав, сильнiше. Щось скрипнуло в хатi, i тiнь метнулась,
наблизилась до вiкна,
- Хто там? - дрижить переляканий голос Софiї.
- Нiмцiв немає? - чує, як одерев'янiлий голос витискає з себе
хриплуватi слова.
- Нема.
- Пусти до хати, молодице.
- Хто ж ви будете? - чути, як цокають зуби в Софiї.
- Свої. Вiд облави тiкаю.
- Горе та й годi, - з зiтханням вiдривається Софiя од вiкна. У сiнях
довго не може вiдкрити засув, нарештi вiдчиняє дверi, i Григорiй входить у
хату.
- Добрий вечiр, молодице, - усмiхаючись сам собi, говорить хрипким
простудженим голосом. I здається, що стiни напливають, тиснуться до нього,
вiтають свого господаря.
- Доброго здоров'я, - Софiя починає похапцем закривати вiкна. Вiн
бачить у темрявi тiльки рухливу бiлу сорочку, поверх якої, очевидно,
надiта спiдниця. Дружина коцюбою з печi вигрiбає присок i довго дмухає,
поки вiд жаринки не спалахнула смолиста лучина. Невеличкий пiдслiпуватий
каганчик затремтiв у руках, i цятка вiдблиску, як сльозинка, заворушилась
на омертвiлiй квiтцi електричної лампочки. Волохатий вогник каганця
шершнем ужалив Григорiя.
- Оце така тепер культура настала, - наче вiдгадала його думки Софiя. -
Ви, певне, їсти хочете? Здорожились.
- Коли є що - не вiдмовлюсь, - ледве стримуючи любовний осмiх, оглядає
заклопотане i зажурене обличчя Софiї.
"Невже не пiзнає?"
Хотiлося пiдiйти до неї, несподiвано пригорнути, поцiлувати. "Як би
вона перелякалась тодi?" - уявив на мить перелякане обличчя дружини.
На тапчанi лежала, пiдклавши ручку пiд себе, Катерина, на лiжку чулося
рiвне дихання Люби.
- Вашi дiти? - пiдiйшов до лiжка i тапчана, не можучи вiдiрвати очей
вiд своїх дочок.
- Мої, - тяжко зiтхнула.
- А чоловiк де? - не обертає голови до Софiї.
- Де всi тепер, - поставила на стiл тарiлку з кашею. - Сiдайте,
попоїжте трохи, хоч i холодне.
На тапчанi ворухнулась Катерина, пiдвела голову.
- Спасибi. Немає в селi нiмцiв?
- Виїхали днiв зо три вже. А так щодня наїжджають.
Катерина скочила на пiдлогу i витягнулась, пильно дивлячись на нього.
Обличчя її заворушилось i стало напруженим.
- Не зачiпали вас нiмцi?
- Чому нi...
I не встигла Софiя доказати, як раптом на всю хату, не рухаючись з
мiсця, скрикнула Катерина:
- Мамо! Це ж наш тато! Це ж тато наш!
- Що ти!? - i собi скрикнула i скаменiла бiля печi Софiя, широко
дивлячись на Григорiя. Катерина ж кинулась до батька, ловлячи i
перебираючи своїми руками руки Григорiя, а головою притискуючись до його
грудей. Схопив Григорiй на руки свою дитину, пiднiс її високо над головою,
опустив нижче i припав довгим поцiлунком до рожевого личка.
- Ой, не лоскочи, татку! - щасливо смiялась дiвчина, вiдгортаючи рукою
бороду.
- Григорiю! Грицю! - i повнi слiз очi наближаються до його очей,
усмiхнених i теж вогких. - Як же я тебе не впiзнала... Ой! - вона цiлує
його, осипаючи бороду сльозами, потiм схоплюється руками за серце так, що
лiктi її, немов невеликi крила, вiддiляються вiд стану. I знову цiлує
свого Григорiя, схиляє голову йому на плече, притуляє невеличкi пальцi до
його зарослих щiк, то прихиляє ними до себе чоловiка.
- Не думала, не сподiвалась?
- Де там сподiватись було... Ой, Грицю, я не можу. Чи це ти, чи нi?
- Тату, це твоя борода чи прилiплена? - смикає батька за м'який волос
Катерина.
- Сама ти прилiплена, - ще мiцнiше притуляє дочку до себе. - Бач, як
прилiпилась.
- Ой, Грицю! - не може знайти собi мiсця Софiя. I її обличчя горить
такою любов'ю, що Григорiй, посмiхаючись, спускає на землю Катерину, а сам
мiцно обiймає дружину. Потiм садовить коло себе її i дочку, не в силi
надивитись на них.
* * *
Другого вечора попрощався Григорiй зi своєю сiм'єю, несучи у серцi
тривожну радiсть i невсипучий бiль. Тремтiли на його шиї руки Софiї, зi
стогоном одiрвалась вiд нього дружина, припадаючи грудьми до перелазу. На
устах i щоках Григорiя (Софiя настояла, щоб збрив бороду) ще й досi пашiли
поцiлунки i сльози.
Теплий осiннiй вечiр небавом заховав од нього темний обрис хати,
просторого подвiр'я. Григорiй зупинився посеред городу: довго прислухався
до неясних звукiв, потiм попрямував не до лiсу, а до хати Дмитра
Горицвiта. Ще дома, коли дружина мимохiдь обмовилась про Дмитра, твердо
вирiшив провiдати Югину, попрощатися з нею. Що ж у тому є осудливого?
Проте Софiї нiчого не сказав про свiй намiр - чи ж зрозумiє вона його.
I коли Югина кинулась од вiкна вiдчиняти дверi, вiн почув болючий повiв
давнини. З темної глибини минувшини випливали молодi роки, i Григорiй
побачив себе парубком на достиглому полi, коли вперше зустрiвся з юною
соромливою жницею. I спогади з такою яснiстю рiзьбили, карбували минуле,
наче воно стояло перед ним, як цей глухий осiннiй вечiр...
Забряжчали дверi, i вiн, охоплений спогадами давнини, знаходить в
пiтьмi руки Югини i, наче п'яний, переступає порiг. Рука його так
торкається руки молодицi, неначе перед ним була та сама Югина, яку вiн
зустрiв у полi.
- Григорiю, ти про Дмитра звiстку принiс? - задихаючись вiд хвилювання,
з мукою i пристрасним сподiванням питає його, слiдкуючи за найменшим
виразом обличчя, тьмяно освiтленого блiдим свiтлом каганця.
Йому так стає жаль молодицi, що в душi почуває себе винним перед нею.
I все далi i далi, затьмарюючись i пригасаючи, вiдпливають вдалину
розколиханi спогади молодих рокiв.
- Нi, Югино, нiчого не чув про Дмитра.
- Нiчого? - задумується молодиця i дивиться вже поверх нього.
Заскрипiли дверi, з другої хати виходить Докiя.
- Добрий вечiр, Грицю, - пiдходить до нього, i її очi теж горять
пожадливим вогнем сподiвання.
- Доброго здоров'я, тiтко Докiє, - цiлує її в зiбранi зморшками сухi,
зашерхлi уста.
- Додому прибув?
- На день добрався, а це знову в дорогу.
- Куди ж? Вiд нiмця подалi?
- Еге ж. Щастя шукатиму свого.
- I Дмитро поїхав за ним. Нiчого не чув про сина мого?
- Нi.
- Розлетiлись соколи. По яких вони свiтах лiтають? - сiла Докiя бiля
Григорiя, схрестила руки на колiнах. - А от круки недобитi повиринали та й
клюють нас, очi живцем видирають.
Щось стукнуло бiля хати, i Докiя безшумно вийшла в сiни, а потiм,
очевидно, знову пiшла у другу хату.
XXXIV
Дмитро передав командування загоном Туровi, а сам, непомiтно для iнших
партизанiв, пiшов у село. Мав побачитись з Iваном Тимофiйовичем.
Нетерплячка гнала його, як вiтер хмару. Розумiв: недаремно в такий час
кликав його Бондар, значить, важливi є дiла. Якi ж? Надiявся i тривожився.
Розступились лiси, i дорога яснiше замерехтiла зерном пiску. Горбатою
птицею засiрiв придорожнiй камiнь, i знову згадались каменоломнi. Нiяк не
йшла з пам'ятi i очей молодиця з дитиною, яка лежала в кар'єрi на каменi.
Отi сльози, що сочилися з мертвого тiла, котилися на високий лоб, так
пекли його, наче хто приторкався розпеченим залiзом.
- Їм, фашистам, смертi мало, - кипiв, розповiдаючи Туровi про те, що
бачив. - Жалiю, що трьох так легко скарали... Рiзати б по шматках.
- Для чого? Хватить з них i кулi.
- То легка смерть. А ворогам, запроданцям нi в чому не повиннi давати
полегкостi, нi в чому! Хай бiльше бояться нас...
Перед тим, як зайти до Iвана Тимофiйовича, городами наблизився до своєї
садиби. Ось вiн, з автоматом у руках, пiстолем за поясом, пiдходить до
хати.
Тихо шелестить його сад i сумовито шумлять тополi.
Припав до вiкна i вiдсахнувся.
"Що це? Чи то так здалося?"
Знову прихиляється до вогкого перехрестя рами i ясно чує голос Григорiя
Шевчика.
"Так ось де ти воюєш! З армiї втiк. В найтяжчий час заховався вiд
боротьби - i до жiнок!" - вiдхиляється вiд вiкна.
Вiд сплетення, вибуху рiзнобiйних почуттiв не знає, що йому робити.
Тiльки кров кидається в голову, а в руках сама пiдскакує зброя.
"Невже Григорiй боягуз, той мерзотник, який лише умiв округлими
слiвцями маскувати гниле дупло своєї душi? Невже такий Григорiй? - вiрить
i не вiрить. - I як Югина могла пустити його до хати?"
Глибоке обурення, злiсть, ображена честь б'ють водночас у груди i
голову Дмитра, i вiн аж перехитується. В умовному мiсцi, бiля призьби,
похапцем шукає дерев'яний ключ. Вiдчинив засувку, тихо увiйшов у сiни i з
силою рвонув до себе дверi.
Свiтло вдарило в очi, i Дмитро, як привид, застиг на порозi, наводячи
автомат на Григорiя.
- Ну, здоров у моїй хатi! Не ждав гостя? - пронизує примруженими очима
Григорiя. Але, дивно, той не розгублюється, рiвно пiдводиться з лави i
якось чудно всмiхається.
- Таки не ждав. Радий, що зустрiвся.
- Не дуже радiй.
- Дмитре! Рiдний!
- Почекай! - краєчком ока бачить Югину. Ось вона кидається до нього,
руками тягнеться до його шиї. - Почекай, сказав. Що тут робиться?..
- Дмитре! Чого ж ти такий? - Югина прикладає руку до грудей i з мукою
дивиться на чоловiка.
- Яким був, таким i зостався. Не взнала iще який за пiвжиття!
- Дмитре, чоловiк попрощатися прийшов.
- А ти й рада по ночах прощатись... Ну, чого прийшов? - звертається до
Григорiя. - Це так ти воюєш? - не опускає зброї.
- Нi, не так, як ти думаєш, - спокiйно i насмiшкувато вiдповiдає
Григорiй. - Погаси зараз своє полум'я: не в той бiк воно метнулося.
- А це ми побачимо.
В цей час на порозi виросла Докiя.
- Дмитре! Чи ти сказився? Ти що це робиш? Ти що, з своїми воювати
прийшов? Опусти менi зараз же свою пукалку, чуєш? - пiдходить до нього
мати. - Чоловiк до нас, як до людей, попрощатися прийшов. Що ж, вiн iз
Варчуком прощатися пiде? З Созоненком? А ви ж товаришi були. В тяжкi
години всi досади прощаються своїм. Чого ти на матiр так дивишся? Не
пiзнаєш може?.. Ну, втихомирся, Дмитре... Григорiй поранений був... - i
вона припадає до його великих чорних рук, якi ще мiцно стискають зброю.
- Поранений. Тодi так...
I Дмитро протвереженими очима подивився навкруг, хмурячись i
нiяковiючи. Прокинулась i заплакала Ольга. Довго пiзнавала чужого
бородатого чоловiка, а потiм кинулась до нього.
- Татку! Таточку! Ну, чого ж ви мене на руки не берете?
- Бач, усiх переполохав. А за що? Дивись, як Югина труситься, ох, i
вдача ж у тебе.
- Вдачу ж ви менi вдiлили, - ще хотiв чимсь вiдговоритись, але зразу
подобрiшав, зрозумiв, що дарма вiн так розходився, i вже спокiйнiше додав:
- Риба не без костi, а чоловiк не без злостi. Хай пробачить Григорiй. Де
Андрiй?
- У тiй хатi спить. - Докiя прихилила бородату голову сина до себе.
Поцiлував Дмитро матiр i дочку, тiльки Югину обминув, почуваючи перед нею
незручнiсть, збiльшену до того присутнiстю Шевчика.
- Перекипiло, виходить? - усмiхнувся Шевчик.
- Як бачиш... I найбiльша досада вчепилась, бо така думка налетiла:
обманув ти нас всiх, воювати кинув.
- Ну, менi пора в дорогу. Всього доброго вам, - пiдiйшов Григорiй до
Докiї.
- Будь здоров, Грицю. Нехай тебе доля береже, - поцiлувала його в чоло.
- Попрощайся ж, Дмитре, з чоловiком. Не на прогулянку йде.
Жмурячись, косуючи оком, подивився на Григорiя i знову одвiв погляд вiд
нього.
- В партизани iдеш? Чи на схiд пробиратимешся? - незручно стало за все.
- В партизани.
- В партизани? - строге обличчя Дмитра пом'якшало. Тепер вiн iншими
очима дивився на Григорiя. Рештки гнiву розвiювалися, мов останнi клаптi
туману при сонцi. Затремтiли i стiни задавненої неприязнi. - Григорiю, ти
вже в якомусь загонi? Чи може?.. - завагався на мить i вже, рвучи
натягненi в душi та голосi нитки, зовсiм тихо промовив: - Тодi приймемо
тебе до себе... Спiльна робота, дiла нашi вище наших... Ну, сам розумiєш.
Ти ж кандидат партiї. Ти завжди далi бачив, нiж я.
Пiсля цих слiв гора звалилась iз плечей, тiльки дихати стало важче -
серце поширшало.
Григорiй здивовано поглянув на Дмитра, бiля очей затремтiли тоненькi
пучки зморщок.
- Ну, спасибi, Дмитре, за справжнє слово. Обнадiяв ти мене - яснiше
тебе побачив... Iду в загiн. Чекають там мене.
- Де?
- Далеченько звiдси.
- А зв'язок нам треба мати. Чи на помiч доведеться один одному прийти,
чи разом ворочати справами. Життя таке...
- I за це радий, Дмитре. Зв'язок установимо.
- Повечеряємо разом?
- Нi, менi треба поспiшати. Далека дорога.
- Берестом не йди. Там, коло ярiв, замiноване поле лежить. Дуже хитро
замiноване.
- Звiдки знаєш?
- Думали мiни в своє господарство перетягнути, однак на якусь технiчну
новину напоролись.