Страница:
ногами.
- Чого волочиш ноги, як мертвяк! - часом розiрве зловiсну тишу сердитий
окрик, зiв'ється гума та короткий крик сплесне i зразу ж обiрветься.
"Що воно буде?" - питали очi, стрiчаючись з очима, а знекровленi уста
мовчали.
"Що воно буде?" - болiло серце в кожного. Одна думка наздоганяла iншу,
одна одної не веселiша.
На низькому дощаному помостi бiля самої грушi-дички стояли три
гестапiвця. Буйним цвiтом розквiтла розлога груша, i на її тлi чужi
постатi були страшнi i огиднi, як гадюки в квiтнику.
Iз школи вивели пiд охороною Iвана Бондаря, Уляну Бiльську, Семена
Побережного, Кирила Iванишина, Петра Зубака, Павла Шестопала, Карпа
Iльченка i ще якусь невiдому жiнку. Коли їх довели до грушi, на помiст,
похитуючись, вилiз Сафрон Варчук.
- Панове! Нiмецька справедлива влада нещадно карає тих, що служили
вiрно бiльшовизму. Ще й серед вас є такi сукини сини, що помагають
партизанам. Так не втекти їм вiд петлi, як оцим злочинцям, що стоять перед
вами, - тикнув пальцем вниз на оточених людей. - Кайтеся, кажу вам. Бо не
дiждетесь своїх бiльшовикiв. Не дiждетесь!
- Дiждемося, - глухою хвилею пронеслося над натовпом.
- Що?! - пiдскочив i затупцював на помостi Варчук, впився в людей,
немов випитуючи, хто промовив це слово.
Мертва тиша була йому вiдповiддю. I тiльки сотнi очей так скинулись на
нього, що вiн зразу обм'як, мерзлякувато повiв плечима, махнув рукою i
злiз на землю. I зразу ж гестапiвцi умiло заарканили дерево кiлькома
петлями.
Першого потягнули на помiст пораненого Iльченка. З-за плеча оглянувся
вiн, потiм обернувся до людей. Тихим голосом, немов поздумуючи над кожним
словом, твердо промовив:
- Прощайте, добрi люди... Дiтей моїх не забудьте. - I дрогнули губи,
перекосились.
- Не забудемо, - простогнав майдан.
Зразу ж петля в'їлася в тонку шию чоловiка. А товстий гестапiвець з
засуканими рукавами двома руками крутнув Карпа, i вiн закрутився на
шворцi, неначе веретено. Задоволено засмiявся фашист. I той широко
роззявлений рот з жовтуватим сяйвом запiнених зубiв був страшнiший од
самої смертi.
- Ааа! - сколихнувся майдан i побачив над помостом поблiдле обличчя
Iвана Бондаря.
- Прощавайте, люди! Ви перше пишалися моєю чесною працею. Тепер i
смерть прийму чесно, не згинаючись перед напасником. Тiльки самi не ждiть
такої загибелi. Ворог вiшає нас, бо йому слiпить очi сонце з Москви. Iдiть
назустрiч своєму сонцевi. Знаходьте свою праведну путь.
Хвилею зiтхнув натовп, i Варчуковi здалося, що з сотнi грудей
вирвалось: "Знайдемо". А може то почулось? Пiдвiв голову, але нiхто не
подивився на нього. В сотнях очей горiло горе, бiль i важкий упертий
вогонь.
Удар держаком пiстолета кинув Iвана з помосту. Iще щось хотiв сказати
роздертим ротом, але кров стишила слово - не почули його люди. Так,
пiднiсши на руках, i повiсили Iвана Тимофiйовича не з помосту, а з землi,
на однiй з нижнiх гiлок. I знову гладкий гестапiвець, оголюючи в усмiшцi
жовтi зуби, крутнув повiшеного до себе, i вiн закрутився, пригинаючи гiлку
донизу. На сиву голову розколихане галуззя вронило кiлька бiлих пелюсткiв
i довго тремтiло кожним округлим, як сердечко, листком.
- Ой, людоньки! За що ж нам такi муки! - вирвався зойк з чиїхось
жiночих грудей, i знову моторошна тиша, чорна i страшна, як вода на
глибинi...
Софiю з дiтьми спiймали вже на городах. В селi Созоненко приєднав до
них учителя Василя Хоменка, вказав гестапiвцям на хату Шевчика, а сам
подався до школи.
Куди ж їх ведуть? Усiх до школи, а це?.. Еге ж, до їхньої хати... Там
баба Орина зосталася, опухла, напiвмертва.
Софiя взяла на руки заплакану Любу, схилилась над нею, поцiлувала у лоб
i не помiтила, як своїми сльозами окропила дитяче личко... Ось i подвiр'я
їхнє. Шумлять вишняки попiдвiконню. їх сам Григорiй садив... Григорiй! I
не нажилася з ним, а вже вiдходить життя.
- Ааа!.. - скрикнула, начеб фашист ударив прикладом не у вiкно, а в її
груди...
Вже й хата, її нова хата горить. Вогонь червоними хустинами пiшов низом
попiд вiкнами. Iще тiснiше притулила дитину до себе. I так її крiзь
розтрощене вiкно кидають з Любою в хату залiзнi слизькi руки. Потiм,
кривавлячи долiвку розбитими ногами, до неї пiдповзає Катерина,
насилу-насилу устає з лiжка баба Орина i щось тихо говорить старий
учитель. Навiщо тепер слова? Хiба i так вона не чує, що прийшла смерть?
Їдкий дим i спека забивають хату. Софiя кидається до вiкна, обдирає
руки об шматки скла, виглядає в сад. її зустрiчають холоднi склянi очi.
Лунає пострiл, i кров заливає праве плече молодицi. Але її тiло наче
каменiє - не чує болi.
- Не плач, дитино. Наш тато їх усiх переб'є. Усiх, моя доню, - обливає
сльозами i кров'ю Любу...
Далеко за вогнями Софiя бачить Григорiя: поспiшає вiн з хлопцями в
село. I молодиця, заплющуючи очi, ступає крок уперед, назустрiч своєму
чоловiку...
Потiм вона бачить, як, обнiмаючи Катерину, застигла посеред хати баба
Орина, як, закусивши в ротi пальця, стоїть посеред хати Василь Григорович,
як темнiє в диму обличчя Люби. Вона її пригортає до себе. А спека вже
виїдає очi. От-от спахне сухий, як перець, волос. Вчувається: зараз
витечуть очi, i Софiя лягає обличчям вниз на земляну долiвку, прикриваючи
руками меншеньку, що вже захлинулася димом.
- Доню, ти ще жива? - i не пiзнає свого голосу. Гiрка жарiнь забила
шорстким болем.
Мовчить Люба... Що ж це по головi б'є?.. О, вже стеля валиться.
Григорiю, чи ти знаєш, як твої дiти гинуть? Живцем горять. Григорiю,
радiсть моя, до чого дожилися ми...
А вiн iде за вогнями... Чому ж ти ранiш не прийшов?.. Прощай, мiй
Григорiю! Навiки прощай...
I вже не чує Софiя, як спалахнули її чорнi коси, червоними стали, як до
неї тулиться Катерина, пiдбиваючись пiд руку своєї рiдної, мов пташеня пiд
крило, не бачить, як старий учитель кусає скривавленого пальця, щоб не
кричати...
Надвечiр на попелищi знайшли люди п'ять обгорiлих трупiв. Софiя з
дiтьми лежала бiля груби, мiцно притулившись грудьми до землi. Перса її
обвуглились, але не згорiли. Тiльки по цьому й розпiзнали люди, що то була
молодиця, а не баба Орина...
Марiйка очуняла в тiтки Дарки. Довго не могла прийти до пам'ятi, а
потiм, рiзко скрикнувши, прожогом вискочила з хати. Вона бiжить тихими
широкими вулицями; заплiтаються босi ноги; кiлькома клубками перекочується
всерединi бiль, забиває подих, i знову скривавлюються уста.
Беззоряний теплий вечiр напував мертвi вулицi пахощами яблуневого
цвiту, а їй здається, що то не яблунi стоять, а бiлi вiнки, приготовленi
на могилки.
"Повiсили", - це вона чула, наче з того свiту. Невже не побачить його
бiльше, не почує рiдного насмiшкуватого голосу?
I з острахом пригадує ту лiтню нiч, коли, вболiваючи за щастя дочки,
бачила Iвана зi складеними на грудях руками.
Майдан бiля школи.
Тиша.
Груша в цвiту.
- Iване! Iваночку мiй! - широко розкриваючи руки, кидається вона до
чоловiка, i божевiльна радiсть, перемежована з горем, на мить охоплює все
її стражденне тiло.
Iван стоїть бiля грушi. Ось вiн похитнувся, наче почув слова дружини.
Вона з розпростертими руками кидається до нього, її обпiкають
холоднi-холоднi руки з застиглими вузелками сплетених жил.
З жахом Марiйка подається назад i застигає на мiсцi. Важке тiло Iвана
Тимофiйовича так пiдiгнуло гнучку гiлку, що вiн уже ногами вперся в землю.
А повiє вiтер, то й подається чоловiк чи уперед, чи назад. Подивишся
оддалiк - наче й справдi живий. Сивий чуб його обсипаний бiлим цвiтом.
Кiлька вогких зарошених пелюсткiв упало на чорну сорочку.
I тiльки тепер Марiйка, млiючи коло мертвого чоловiка, побачила, що
бiля незнайомої повiшеної жiнки стояло двоє дiтей, притуляючись личками до
босих нiг матерi.
XIII
Опiвднi Горицвiта i Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.
Доручивши командування загоном Созiнову, який, трохи накульгуючи, саме
увiйшов у штабну землянку, Дмитро осiдлав ко'ня, старанно пiдтягнув
попруги i прислонився спиною до дуба, чекаючи комiсара, що пiшов у штабний
взвод.
Шумiв лiс прозоро-жовтими крильми. Трава уже застелила всю землю, i
торiшнiй лист, здиблений молодим проростом, попелясте просвiчувався
дивовижно крихiтними сiтчатками.
Iз голови нiяк не виходила страта людей в його селi, зникнення сiм'ї.
Посилав одного партизана в Майдани, але й там нiкого не було з його
рiдних. Примруженим, натомленим оком бачив продовгуватi смуги непротряхлої
землi, вкритої бiлими i лiловими квiтами, почорнiлу i димчасту до
вiльгостi кору дерев, молодi пагiнцi, оповитi сизим оксамитом, i знову,
затемняючи все, виринала його сiм'я.
Невже бiльше не побачить її? - кидало в холод. Тривожнi i заспокiйливi
думки переважували одна одну, як шальки на висячих терезах. А на серцi
було так, начеб хто його iзнизу стискував вузькими довгастими пальцями:
стисне i вiдпустить, стисне i вiдпустить. I дивно: чим до'вше вiн думав
про своїх, пригадуючи все минуле, таке дороге й далеке, тим бiльше
вкорiнювалась надiя, що таки вони живi, що не могло бути життя таким
несправедливим до нього.
"А чим ти кращий за iнших?" - строго допитувалась невгомонна думка.
"Нiчим, - зразу ж погоджувався. - Та в тому й сила людини, що надiя
живить її i в найтяжчi хвилини, як братня кров згасаюче життя".
- Вирушаємо? - пiд'їхав Тур. Трохи далi за ним притримували коней
охоронцi. Дула їхнiх карабiнiв спиралися на пiдрiзанi гриви, охороняючи
лiсову дорогу з двох бокiв.
- Поїхали, - одiрвався од напливу думок. Легко, одним помахом скочив на
свого точеного красуня.
Грацiйно вигинаючи шию, заграв пiд ним Орел i м'яко опустив копита на
тлусту чорносиню дорогу. Погладив коня бiля вух, i вiн, округляючи шию i
косуючи розумним синiм оком, потягнувся, як довiрлива дитина, до свого
господаря.
Дмитро вийняв з кишенi шматок хлiба, i Орел пiдхопив його м'якими
губами, замахав головою.
Орел i Вiтер iшли поруч по вузькiй лiсовiй дорiжцi так, що раз од разу
нога Дмитра торкалася Турової.
- Як ти думаєш, Дмитре Тимофiйовичу, чого нас у штаб викликають?
- Чого? - замислився, одганяючи тi самi думи. - Весна iде.
- Орати пора? - насмiшкувато примружив око.
- Нi, жати, косити настав час, - зрозумiв натяк Тура. - Життя тепер
iнакше пiшло у нас: спочатку жнива, а потiм оранка.
- Це правда, - погодився Тур. - Великi дiла наспiвають.
- Знаєш, - раптом прояснiв Дмитро, i добра жмурка заграла в його чорних
очах: - колись я читав розмову товариша Сталiна з одним чи то журналiстом,
чи то письменником. I там товариш Сталiн сказав, що великому кораблю -
велике плавання... От це неначе про нас тепер сказано. Пливли ми спочатку,
як рибалки на душогубцi. По одному фашисту вбивали, дiяли розрiзнено, а
тепер - яка сила! Так i сказав товариш Сталiн: великому кораблю - велике
плавання. Ти неодмiнно цi слова усiм партизанам розтолкуй. - I замовк,
сповнений тими згадками, що так тiсно єднали його i з Великою землею, i з
тим свiтом, що принесе щастя усiй землi. Нiкого ж iз рiднi не було в
Дмитра на тому великому привiллi, тiльки був у нього там єдиний порадник,
друг, батько i полководець - великий вождь. Хоч би краєчком ока побачити
його.
Вбрiд перебрались через яругу, яка заросла лiщиною. Орел, розбиваючи
грудьми хмари, iшов легко i обережно, неначе плив по зеленавiй водi. На
тому березi хтось невидимий суворо запитав:
- Пароль?
- Радянське Подiлля! - вiдповiв Тур, оглядаючись навколо, але так i не
побачив дозорця.
Доки доїхали до штабу, пролунало iще кiлька окликiв, неначе сама
весняна земля, пробуджена першим громом, обзивалась до своїх синiв.
Iван Васильович Кошовий, комiсар штабу партизанського з'єднання майор
Кузнецов i секретар партбюро Гiрник радо зустрiли Горицвiта i Тура. В
напiвтемнiй вогкiй землянцi на столi зеленiла пошпилена тоненькими
прутиками карта. Дмитро зразу ж побачив примхливо вигнуту смугу рiдної
рiки.
- Як живеш-можеш, командире? - дужо стиснув руку Кошовий.
- Погано, товаришу начальник.
- А я думав, що ти нас порадуєш.
- Мало радостi. Фашисти впень вирiзають нашi родини i села. Партизани
дiла просять.
- Дуже просять? - виключив радiо, що саме передавало маршi.
- Дуже.
- От за це й спасибi... А ти кажеш: нерадiснi вiстi привiз.
Iван Васильович усмiхнувся, а Дмитро ще дужче нахмурився.
Сонячний промiнь iз крихiтного вiконця якраз упав хитким промiнням на
злам Бугу, до якого притулився районний центр, обведений червоними
стрiлами.
Тiльки Дмитро з цiкавiстю нахилився над картою, як тихо заговорив
Кошовий:
- На велике дiло викликано вас, товаришi. Наша розвiдка доповiла, що в
районному центрi зараз скупчилось до восьмисот фашистiв. Крiм того, в
будинку вiдпочинку зiбралося нагулювати жир шiстдесят офiцерiв. Є
вiдомостi, що ця чорна сила iз полiцiєю буде кинута на придушення
партизанського руху. Штаб нашого з'єднання вирiшив першим напасти на
ворогiв.
- Це дiло, - схвально кивнув головою Дмитро i вже не зводив очей з
Iвана Васильовича, ловлячи кожне слово i зразу ж розмiрковуючи, як
перетворити його в життя.
Iван Васильович коротко розказав план операцiї, а потiм поставив
завдання перед загоном Горицвiта:
- Тобi, командире, прийдеться взяти пiд контроль дороги, що ведуть до
мiста. I не пускати туди нiкого. Затримувати всiх пiдозрiлих, знищувати
ворогiв народу. Коли ж почнеться наступ - твоє мiсце отут, - показав на
картi. - Завтрашньої ночi твiй загiн повинен осiдлати правобережнi дороги.
- Єсть, осiдлати правобережнi дороги, - пiдвiвся з-за столу.
Посидiли бiля карти, обмiрковуючи план нападу.
- До операцiї в тебе нiяких зауважень не буде? - запитав Iван
Васильович Дмитра.
- Зауважень? - перепитав по звичцi, виграючи час для сформування думки.
Поволi пiдбирались першi слова, а очi охоплювали знайому побузьку
мiсцевiсть.
- Будуть. Коли ми перерiжемо шляхи, то села, що лежать далеко вiд
мiста, цiлком перейдуть у нашi руки. Неодмiнно треба зразу ж повести
агiтацiю, щоб всi селяни, хто має зброю, пiшли бити фашистiв. Немало таких
знайдеться. Вогнем дише народ на ворога. Ми ж матимемо двi вигоди: швидше
з поганню розправимося i людей навчимо боротися за своє право. Зброєю
навчимо.
- Вiрно, командире, - пiдтримав Дмитра секретар партбюро i звернувся до
Тура. - Вам керувати цiєю важливою агiтмасовою роботою. Вiд штабу сьогоднi
ж пришлю на допомогу партiйних працiвникiв. Зводьте на ноги людей. Крiпко
зводьте, щоб цей перший великий бiй ми виграли малою кров'ю.
- Будемо працювати, - коротко вiдповiв Тур.
- Ну, нi пуху нi пера, - попрощався Iван Васильович. - Чогось сумовитий
ти, Дмитре Тимофiйовичу.
- Така вже вдача, - стримано вiдповiв, не бажаючи розповiдати про своє
горе.
- Да, кров у тебе не дуже весела, - погодився. - Бувай здоровий, друже.
I вiд цього вперше сказаного "друже" стало теплiше на душi у Дмитра, а
в уявi водночас поволi окреслювався план нападу на район, i вiн уже бачив
початок бою бiля самого Бугу.
- Бувайте здоровi, Iване Васильовичу, - i, пригинаючись, швидко вийшов
iз землянки.
- О, ледве не забувся! Почекай, командире! - гукнув навздогiн Iван
Васильович i поквапно пiдiйшов до Дмитра. - Скажи, що тепер твiй Андрiй
робить?
- Навiть не знаю, Iване Васильовичу, де вiн.
- Як не знаєш?
- Просто, - i розповiв усе про сiм'ю.
- Чого ж ти навiть не обмовився?
- Для чого?
- Як для чого? Думаєш, нам нема дiла до твоєї родини?
Уже може б розшукали досi. Ти, певне, не знаєш, що твiй син помагає
партизанам?
- Нi, не знаю, - здивовано подивився на Iвана Васильовича. - Що ж вiн
робить?
- Та... - махнув рукою, очевидно, не бажаючи говорити, а потiм
передумав i додав: - Дорогу їм вказував.
- Ну, це не велика допомога.
- А ти хотiв, щоб вiн дороги мiнував, машини пiдривав? - усмiхнувся,
збираючи бiля очей пучки променистих зморщок.
Надвечiрнє сонце розсипало по лiсу золоте колосся, тремтiло на
стовбурах; по яругах спiвали струмки, а лiворуч, на грубо обтесаному
столi, два бiйцi розбирали ручний кулемет, що вперся в дерево куцими
сталевими нiжками, i притишеними голосами добре виводили пiсню:
За братами за хоробрими
Iз побузьких берегiв
Поставали партизани
Та й пiшли на ворогiв.
XIV
Партизани перетинали дороги в найзручнiших мiсцях i для нападу, i для
оборони: в лiсах, понад ярами, в заболочених низинах, що заросли
вiльховими чагарниками, срiблястою осичиною, верболозом. Кiннотники iз
штабного взводу пiдтримували зв'язок помiж окремими партизанськими
групами; пiдривники замiнували головнi проїзди, а решта партизанiв всюди
перерiзала телефонний зв'язок. Громили полiцiйнi участки та кущi,
пiднiмали населення на збройну боротьбу.
Погожого темного вечора Дмитро приїхав у село Супрунiвку. Здалека
помлiв на майданi вогонь i на вiдблиск багаття направив коня. Освiтлений
хистким промiнням, на колодах стояв дiд Хмара з агiтатором, присланим iз
штабу з'єднання. Мiцний голос дiда розлягався над натовпом гудiнням
великого дзвону:
- А в кого нема рушницi, знаходь дробовик! А нема дробовика, точи ножа.
I нiж пригодиться. Бо що то може бути за чоловiк, що нi одного свого
ворога не вбив! Доля в бою завойовується. Хочеш жити - фашиста убий!
Хочеш, щоб дiти твої жили, - фашиста убий! Хочеш, щоб у тебе добро, щастя
було, - знову ж таки його, гадюку, тричi убий! I скiльки житимеш, стiльки
дякуватимуть тобi люди.
- Товаришу командире! - молодцювате пiдскочив Пантелiй Жолудь,
витягаючись в струнку, по-вiйськовому. - Партизани вашого загону проводять
мирну бесiду з громадянами села Супрунiвка. Фашисти тут розгромленi ще двi
години назад, - i, лунко вдаривши закаблуками, вiдступив на крок. Хай,
мовляв, усi бачать, який порядок у загонi.
- Дмитре Тимофiйовичу, скажiть людям слово, - вiтаючись, пiдiйшов дiд
Хмара.
Зiскочив з коня, розминаючи ноги i мружачись на ясне сяйво.
- Кращого, нiж ви сказали, нiчого не вигадаєш, - осмiхнувся Хмарi.
- Хай люди на командира подивляться. Це перед боєм важливо, - притишено
промовив, обдаючи Дмитра м'якою сивиною бороди. I Дмитро пiдiйшов ближче
до людей та багаття.
- Добрий вечiр, люди добрi! - стримано поздоровкався, почуваючи знайоме
хвилювання, що водночас холодило i розiгрiвало все його напружене тiло.
- Добрий вечiр, - багатьма голосами вiдповiла темрява, i пошепки пiшло
гуляти: "Командир приїхав... Нiби iз наших країв... Та це ж Горицвiт
Дмитро... Бригадир!"
Повiтря пахло розквiтлими садами, молодими прiснуватими травами,
зiгрiтою землею; бiля них сумовито повiвала гiркуватим настоєм пiдiпрiла
кора недавно зрубаного дерева. Якийсь час вдивляючись в незнайомi обличчя,
освiтленi мiнливим сяйвом, вiн до болю вiдчув усе горе i лихолiття, що
нависло над кожним хлiборобом, над його дiтьми, над усiєю землею. I
захотiлося знайти таке слово, щоб кожному дiйшло до душi, упало важким
живим зерном.
Так, iнакшої думки нi в кого не могло бути, хто був чесним громадянином
свого краю: убий ворога, задуши його, втопи, що хочеш зроби, а зведи iз
землi. Тiльки ту саму думку iнакше можна було донести до кожного серця. I
Дмитро, не маючи хисту красномовства, одначе тепер завжди вiдчував настрiй
людей i знаходив для них потрiбне вiрне слово, не пiдвищуючи голосу, не
розмахуючи руками. Вiн соромився, що у нього щось може вiдрiзнитися вiд
звичного, тому й розмова його була така, наче вiн працював, - зосереджена,
строга i пiдсвiдоме лiрична. Ви, певне, помiчали, що у нас, буває, i
танцюють - наче дiло роблять: серйозно, стримано, але одночасно невидима
усмiшка таїться на устах парубка чи дiвчини, i досить якогось незначного
поштовху, щоб вона освiтила обличчя новою привабною i стриманою красою. От
така i мова була в Дмитра: не з чуття краси виходила вона, а з чуття
суворої пережитої необхiдностi, а тому й краса її приходила пiзнiше, як
задума пiсля прослуханої пiснi.
- ...А тепер iдiть вiдкопуйте зброю. А на ранок сходьтеся сюди. Нехай
матерi виряджають своїх синiв, жiнки - чоловiкiв, сестри - братiв. I хай
кожному буде добра вдача та слава невмируща! - закiнчив своє слово.
Iще трохи погомонiв iз людьми i, скочивши на коня, поїхав перевiряти
роботу взводiв.
- Прибуде народу, товаришу командире, як води у повiдь, - пiд'їхав
Микола Остапець.
- Ти думаєш?
- I думати нема чого! - обiзвався позаду Євген Свириденко. - Дай тiльки
допомогу людям - битимуть фашиста... До кого не кинься: як не дочку на
каторгу забрав, так домiвку спалив, убив когось, добро позабирав. За своєю
владою зiскучився народ, за синами своїми. Нащо краще, вiзьму свого дiда.
Вредний такий, гудзкуватий, нiби корiнь. Всi ми в колгоспi, все село, а
вiн один вперся: "Жив по-старосвiтськи i помру по-старосвiтськи. Мене вашi
колгоспи не скоро дочекаються"... Заскакую це якось напровеснi додому. Ну,
звiсно, мати обнiмає, плаче, баба теж реве. Аж тут i дiд iз печi
обзивається:
- Євгене, це правильно, що нашi фашиста пiд Сталiнградом упень
знистожили?
- Правильно, дiду, - кажу.
- I до нас дiйдуть?
- Безпремiнно дiйдуть.
- Коли б уже скорiше, а то я думаю-передумаю собi: як не буде їх довше
- сам пiду шукати своїх. Дiйду чи не дiйду, а шукати пiду.
- А в колгосп, як прийдуть нашi, пiдете?
- Перший побiжу, аби тiльки своїх побачити... Та ти не смiйся, чортiв
вилупку, напався на мене, коли я пирхнув: нiхто тобi такого права не дав з
людської болiстi смiятися. I так вiн це "людської болiстi" сказав, що мене
аж дрож пройняв... Багато у людей на душi запеклося. Кров'ю обкипiла
теперiшня проклята житуха.
* * *
Партизанський патруль зупинив їх при в'їздi в сусiднє село.
- Як справи, Федоре? - запитав Черевика.
- Хорошi, товаришу командире, - наблизилась чорна, збiльшена темiнню
постать. - Народ виловлює зброю по ставках, копанках, викопує з землi.
Перед свiтанком, сповнений утомою i тим радiсно пiднесеним настроєм, що
охопив усiх партизанiв, i тривожними думами про сiм'ю, i мiркуваннями, як
найкраще провести удар на мiсто, вiн вирiшив дати короткий перепочинок
людям i коням. Постукали в дверi просторої хати, i незабаром з сiней
обiзвався дитячий голос:
- Хто там?
- Партизани; Переночувати пустiть. Хлопчик вiдчинив дверi i радiсним,
схвильованим голосом промовив:
- Заходьте, заходьте, тiльки у нас постелитись нема чим.
- А де ж батько, мати? - запитав Дмитро, торкаючись рукою дитячої
голiвки.
- Убили їх, - обiзвався з хати голос дiвчинки. - Iвасю, бiжи в клуню по
сiно!
- Я зараз, - метнувся хлопець на двiр.
Поклали сiдла пiд голови i лягли на широкому полу, що йшов од пiчки до
причiлкової стiни. Дмитро умостив бiля себе хлопчика i пiд його спiвуче
жеботiння заснув чутким партизанським сном. Прокидаючись, чув на вулицi
голоси, брязкiт зброї, форкання коней i знову засинав, торкаючись рукою
худого тiльця сиротини.
Уранцi, коли сонце променем постукалось у шибки, вiн почув притишенi
голоси i шамотiння. Розплющив очi. Побачив, як босонога дiвчинка рокiв
дванадцяти, зводячись навшпиньки, виймала iз печi онишником чималий
горщик.
- Ганю, збiгай до тiтки Марiї за молоком. Скажеш - для партизанiв.
- Зараз, тiльки вiдцiджу картоплю, - метнула чорними косками.
- Це ж у нас i хлiба нема. Як ми будемо гостей вiтати? - задумався
хлопець, i його чорняве обличчя нiби постарiло.
Зворушений Дмитро пiдвiвся з полу i довго дивився на дiтей ласкавими i
сумовитими очима.
- Як вам спалося? - пiдбiг до нього Iвась. - Не замерзли? - i головою
прихилився до Дмитрового плеча. Дмитро збудив своїх бiйцiв i зразу ж
наказав:
- Де хочете, а дiстаньте для сирiт харчiв. Зараз же. А потiм
роздобудьте корову, чи з громадського господарства, чи в старости.
- Дiстанемо! - швидко пiдперезався Євген Свириденко i через хвилину
вискочив з Остапцем у двiр до коней.
Ганя швидко схопила глиняний кухлик i почала зливати Дмитровi на руки.
- Ой, горе моє! Куди ж вашi поїхали не поснiдавши? - сказала таким
жалiсливим голосом, як говорять лiтнi жiнки, i кинулась до вiкна.
- Вони скоро повернуться, - заспокоїв Дмитро.
XV
Було очевидно, що ворог про пiдготовку до нападу нiчого не знав. Коли й
дiйшли якiсь чутки - не повiрив їм, бо ж у мiстi зiбралась така велика
сила. Фашисти, напевне, гадали, що якийсь партизанський загiн напав на
полiцiйний участок, а тому вдень iз мiста виїхала каральна група - щось iз
шiстдесят пiхотинцiв.
Дмитро наказав партизанам пропустити цю групу в лiс, а потiм
несподiвано вдарити i ззаду, i з бокiв. Зв'язкiвцi на всякий випадок
метнулись обабiч од шосе за допомогою. Коли автомашини увiйшли в глибину
лiсу, партизани всiєю силою обрушились на карателiв, що, зiскакуючи на
землю, лягали прямо на болотистiй дорозi i уперто вiдстрелювались, аж поки
їх не знаходила вiрна партизанська куля або не розносила в клоччя граната.
Кiлька забруднених фрицiв здалося в полон, їх хотiли розстрiляти у
вiдплату за одного вбитого i одного тяжко пораненого партизана, одначе
одвели до командування загону.
Бiля Супрунiвки Дмитра наздогнав зв'язкiвець-мотоциклiст, озброєний
танковим кулеметом Дегтярьова, i передав наказ штабу партизанського
з'єднання вiдправити обидвi гармати з обслугою в розпорядження штабу. Хоча
i жаль було, одначе зразу ж направив Остапця iз запискою до командира
вогневого взводу Пiдвисоцького.
По селах представники штабу з'єднання поповнювали партизанськi загони
озброєним населенням, перемiшували його з обстрiляними лiсовими вояками.
Окремо видiлили двi групи досвiдчених рибалок, щоб без затримки можна було
переправлятись на другий берег Бугу. Жiнки зносили перкаль i полотно для
перев'язок - бинтiв не було. Всюди по хатах топилися печi - готувались до
партизанського свята. I в кожному дворi вiдчувався той щасливий i
святковий настрiй, що охоплює людську душу в хвилини найбiльших
переживань, коли зовсiм не думається про своє особисте, бо воно так добре
розiйшлося в навколишньому, як сiль в окропi. Вiрилося, що зовсiм недалеко
ходить щастя, i тому особливим вогником свiтилися проясненi очi, вiльнiше
дихалося i легше ходилося по землi.
Не доїжджаючи до галяви, обсадженої вишняками i поритої давнiми
щiлинами, Дмитро почув сердитий бас, що раз у раз зривався спересердя i
переходив у гортанний клекiт:
- Я тобi сказав - не пущу! Значить, не пущу!
- Чого волочиш ноги, як мертвяк! - часом розiрве зловiсну тишу сердитий
окрик, зiв'ється гума та короткий крик сплесне i зразу ж обiрветься.
"Що воно буде?" - питали очi, стрiчаючись з очима, а знекровленi уста
мовчали.
"Що воно буде?" - болiло серце в кожного. Одна думка наздоганяла iншу,
одна одної не веселiша.
На низькому дощаному помостi бiля самої грушi-дички стояли три
гестапiвця. Буйним цвiтом розквiтла розлога груша, i на її тлi чужi
постатi були страшнi i огиднi, як гадюки в квiтнику.
Iз школи вивели пiд охороною Iвана Бондаря, Уляну Бiльську, Семена
Побережного, Кирила Iванишина, Петра Зубака, Павла Шестопала, Карпа
Iльченка i ще якусь невiдому жiнку. Коли їх довели до грушi, на помiст,
похитуючись, вилiз Сафрон Варчук.
- Панове! Нiмецька справедлива влада нещадно карає тих, що служили
вiрно бiльшовизму. Ще й серед вас є такi сукини сини, що помагають
партизанам. Так не втекти їм вiд петлi, як оцим злочинцям, що стоять перед
вами, - тикнув пальцем вниз на оточених людей. - Кайтеся, кажу вам. Бо не
дiждетесь своїх бiльшовикiв. Не дiждетесь!
- Дiждемося, - глухою хвилею пронеслося над натовпом.
- Що?! - пiдскочив i затупцював на помостi Варчук, впився в людей,
немов випитуючи, хто промовив це слово.
Мертва тиша була йому вiдповiддю. I тiльки сотнi очей так скинулись на
нього, що вiн зразу обм'як, мерзлякувато повiв плечима, махнув рукою i
злiз на землю. I зразу ж гестапiвцi умiло заарканили дерево кiлькома
петлями.
Першого потягнули на помiст пораненого Iльченка. З-за плеча оглянувся
вiн, потiм обернувся до людей. Тихим голосом, немов поздумуючи над кожним
словом, твердо промовив:
- Прощайте, добрi люди... Дiтей моїх не забудьте. - I дрогнули губи,
перекосились.
- Не забудемо, - простогнав майдан.
Зразу ж петля в'їлася в тонку шию чоловiка. А товстий гестапiвець з
засуканими рукавами двома руками крутнув Карпа, i вiн закрутився на
шворцi, неначе веретено. Задоволено засмiявся фашист. I той широко
роззявлений рот з жовтуватим сяйвом запiнених зубiв був страшнiший од
самої смертi.
- Ааа! - сколихнувся майдан i побачив над помостом поблiдле обличчя
Iвана Бондаря.
- Прощавайте, люди! Ви перше пишалися моєю чесною працею. Тепер i
смерть прийму чесно, не згинаючись перед напасником. Тiльки самi не ждiть
такої загибелi. Ворог вiшає нас, бо йому слiпить очi сонце з Москви. Iдiть
назустрiч своєму сонцевi. Знаходьте свою праведну путь.
Хвилею зiтхнув натовп, i Варчуковi здалося, що з сотнi грудей
вирвалось: "Знайдемо". А може то почулось? Пiдвiв голову, але нiхто не
подивився на нього. В сотнях очей горiло горе, бiль i важкий упертий
вогонь.
Удар держаком пiстолета кинув Iвана з помосту. Iще щось хотiв сказати
роздертим ротом, але кров стишила слово - не почули його люди. Так,
пiднiсши на руках, i повiсили Iвана Тимофiйовича не з помосту, а з землi,
на однiй з нижнiх гiлок. I знову гладкий гестапiвець, оголюючи в усмiшцi
жовтi зуби, крутнув повiшеного до себе, i вiн закрутився, пригинаючи гiлку
донизу. На сиву голову розколихане галуззя вронило кiлька бiлих пелюсткiв
i довго тремтiло кожним округлим, як сердечко, листком.
- Ой, людоньки! За що ж нам такi муки! - вирвався зойк з чиїхось
жiночих грудей, i знову моторошна тиша, чорна i страшна, як вода на
глибинi...
Софiю з дiтьми спiймали вже на городах. В селi Созоненко приєднав до
них учителя Василя Хоменка, вказав гестапiвцям на хату Шевчика, а сам
подався до школи.
Куди ж їх ведуть? Усiх до школи, а це?.. Еге ж, до їхньої хати... Там
баба Орина зосталася, опухла, напiвмертва.
Софiя взяла на руки заплакану Любу, схилилась над нею, поцiлувала у лоб
i не помiтила, як своїми сльозами окропила дитяче личко... Ось i подвiр'я
їхнє. Шумлять вишняки попiдвiконню. їх сам Григорiй садив... Григорiй! I
не нажилася з ним, а вже вiдходить життя.
- Ааа!.. - скрикнула, начеб фашист ударив прикладом не у вiкно, а в її
груди...
Вже й хата, її нова хата горить. Вогонь червоними хустинами пiшов низом
попiд вiкнами. Iще тiснiше притулила дитину до себе. I так її крiзь
розтрощене вiкно кидають з Любою в хату залiзнi слизькi руки. Потiм,
кривавлячи долiвку розбитими ногами, до неї пiдповзає Катерина,
насилу-насилу устає з лiжка баба Орина i щось тихо говорить старий
учитель. Навiщо тепер слова? Хiба i так вона не чує, що прийшла смерть?
Їдкий дим i спека забивають хату. Софiя кидається до вiкна, обдирає
руки об шматки скла, виглядає в сад. її зустрiчають холоднi склянi очi.
Лунає пострiл, i кров заливає праве плече молодицi. Але її тiло наче
каменiє - не чує болi.
- Не плач, дитино. Наш тато їх усiх переб'є. Усiх, моя доню, - обливає
сльозами i кров'ю Любу...
Далеко за вогнями Софiя бачить Григорiя: поспiшає вiн з хлопцями в
село. I молодиця, заплющуючи очi, ступає крок уперед, назустрiч своєму
чоловiку...
Потiм вона бачить, як, обнiмаючи Катерину, застигла посеред хати баба
Орина, як, закусивши в ротi пальця, стоїть посеред хати Василь Григорович,
як темнiє в диму обличчя Люби. Вона її пригортає до себе. А спека вже
виїдає очi. От-от спахне сухий, як перець, волос. Вчувається: зараз
витечуть очi, i Софiя лягає обличчям вниз на земляну долiвку, прикриваючи
руками меншеньку, що вже захлинулася димом.
- Доню, ти ще жива? - i не пiзнає свого голосу. Гiрка жарiнь забила
шорстким болем.
Мовчить Люба... Що ж це по головi б'є?.. О, вже стеля валиться.
Григорiю, чи ти знаєш, як твої дiти гинуть? Живцем горять. Григорiю,
радiсть моя, до чого дожилися ми...
А вiн iде за вогнями... Чому ж ти ранiш не прийшов?.. Прощай, мiй
Григорiю! Навiки прощай...
I вже не чує Софiя, як спалахнули її чорнi коси, червоними стали, як до
неї тулиться Катерина, пiдбиваючись пiд руку своєї рiдної, мов пташеня пiд
крило, не бачить, як старий учитель кусає скривавленого пальця, щоб не
кричати...
Надвечiр на попелищi знайшли люди п'ять обгорiлих трупiв. Софiя з
дiтьми лежала бiля груби, мiцно притулившись грудьми до землi. Перса її
обвуглились, але не згорiли. Тiльки по цьому й розпiзнали люди, що то була
молодиця, а не баба Орина...
Марiйка очуняла в тiтки Дарки. Довго не могла прийти до пам'ятi, а
потiм, рiзко скрикнувши, прожогом вискочила з хати. Вона бiжить тихими
широкими вулицями; заплiтаються босi ноги; кiлькома клубками перекочується
всерединi бiль, забиває подих, i знову скривавлюються уста.
Беззоряний теплий вечiр напував мертвi вулицi пахощами яблуневого
цвiту, а їй здається, що то не яблунi стоять, а бiлi вiнки, приготовленi
на могилки.
"Повiсили", - це вона чула, наче з того свiту. Невже не побачить його
бiльше, не почує рiдного насмiшкуватого голосу?
I з острахом пригадує ту лiтню нiч, коли, вболiваючи за щастя дочки,
бачила Iвана зi складеними на грудях руками.
Майдан бiля школи.
Тиша.
Груша в цвiту.
- Iване! Iваночку мiй! - широко розкриваючи руки, кидається вона до
чоловiка, i божевiльна радiсть, перемежована з горем, на мить охоплює все
її стражденне тiло.
Iван стоїть бiля грушi. Ось вiн похитнувся, наче почув слова дружини.
Вона з розпростертими руками кидається до нього, її обпiкають
холоднi-холоднi руки з застиглими вузелками сплетених жил.
З жахом Марiйка подається назад i застигає на мiсцi. Важке тiло Iвана
Тимофiйовича так пiдiгнуло гнучку гiлку, що вiн уже ногами вперся в землю.
А повiє вiтер, то й подається чоловiк чи уперед, чи назад. Подивишся
оддалiк - наче й справдi живий. Сивий чуб його обсипаний бiлим цвiтом.
Кiлька вогких зарошених пелюсткiв упало на чорну сорочку.
I тiльки тепер Марiйка, млiючи коло мертвого чоловiка, побачила, що
бiля незнайомої повiшеної жiнки стояло двоє дiтей, притуляючись личками до
босих нiг матерi.
XIII
Опiвднi Горицвiта i Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.
Доручивши командування загоном Созiнову, який, трохи накульгуючи, саме
увiйшов у штабну землянку, Дмитро осiдлав ко'ня, старанно пiдтягнув
попруги i прислонився спиною до дуба, чекаючи комiсара, що пiшов у штабний
взвод.
Шумiв лiс прозоро-жовтими крильми. Трава уже застелила всю землю, i
торiшнiй лист, здиблений молодим проростом, попелясте просвiчувався
дивовижно крихiтними сiтчатками.
Iз голови нiяк не виходила страта людей в його селi, зникнення сiм'ї.
Посилав одного партизана в Майдани, але й там нiкого не було з його
рiдних. Примруженим, натомленим оком бачив продовгуватi смуги непротряхлої
землi, вкритої бiлими i лiловими квiтами, почорнiлу i димчасту до
вiльгостi кору дерев, молодi пагiнцi, оповитi сизим оксамитом, i знову,
затемняючи все, виринала його сiм'я.
Невже бiльше не побачить її? - кидало в холод. Тривожнi i заспокiйливi
думки переважували одна одну, як шальки на висячих терезах. А на серцi
було так, начеб хто його iзнизу стискував вузькими довгастими пальцями:
стисне i вiдпустить, стисне i вiдпустить. I дивно: чим до'вше вiн думав
про своїх, пригадуючи все минуле, таке дороге й далеке, тим бiльше
вкорiнювалась надiя, що таки вони живi, що не могло бути життя таким
несправедливим до нього.
"А чим ти кращий за iнших?" - строго допитувалась невгомонна думка.
"Нiчим, - зразу ж погоджувався. - Та в тому й сила людини, що надiя
живить її i в найтяжчi хвилини, як братня кров згасаюче життя".
- Вирушаємо? - пiд'їхав Тур. Трохи далi за ним притримували коней
охоронцi. Дула їхнiх карабiнiв спиралися на пiдрiзанi гриви, охороняючи
лiсову дорогу з двох бокiв.
- Поїхали, - одiрвався од напливу думок. Легко, одним помахом скочив на
свого точеного красуня.
Грацiйно вигинаючи шию, заграв пiд ним Орел i м'яко опустив копита на
тлусту чорносиню дорогу. Погладив коня бiля вух, i вiн, округляючи шию i
косуючи розумним синiм оком, потягнувся, як довiрлива дитина, до свого
господаря.
Дмитро вийняв з кишенi шматок хлiба, i Орел пiдхопив його м'якими
губами, замахав головою.
Орел i Вiтер iшли поруч по вузькiй лiсовiй дорiжцi так, що раз од разу
нога Дмитра торкалася Турової.
- Як ти думаєш, Дмитре Тимофiйовичу, чого нас у штаб викликають?
- Чого? - замислився, одганяючи тi самi думи. - Весна iде.
- Орати пора? - насмiшкувато примружив око.
- Нi, жати, косити настав час, - зрозумiв натяк Тура. - Життя тепер
iнакше пiшло у нас: спочатку жнива, а потiм оранка.
- Це правда, - погодився Тур. - Великi дiла наспiвають.
- Знаєш, - раптом прояснiв Дмитро, i добра жмурка заграла в його чорних
очах: - колись я читав розмову товариша Сталiна з одним чи то журналiстом,
чи то письменником. I там товариш Сталiн сказав, що великому кораблю -
велике плавання... От це неначе про нас тепер сказано. Пливли ми спочатку,
як рибалки на душогубцi. По одному фашисту вбивали, дiяли розрiзнено, а
тепер - яка сила! Так i сказав товариш Сталiн: великому кораблю - велике
плавання. Ти неодмiнно цi слова усiм партизанам розтолкуй. - I замовк,
сповнений тими згадками, що так тiсно єднали його i з Великою землею, i з
тим свiтом, що принесе щастя усiй землi. Нiкого ж iз рiднi не було в
Дмитра на тому великому привiллi, тiльки був у нього там єдиний порадник,
друг, батько i полководець - великий вождь. Хоч би краєчком ока побачити
його.
Вбрiд перебрались через яругу, яка заросла лiщиною. Орел, розбиваючи
грудьми хмари, iшов легко i обережно, неначе плив по зеленавiй водi. На
тому березi хтось невидимий суворо запитав:
- Пароль?
- Радянське Подiлля! - вiдповiв Тур, оглядаючись навколо, але так i не
побачив дозорця.
Доки доїхали до штабу, пролунало iще кiлька окликiв, неначе сама
весняна земля, пробуджена першим громом, обзивалась до своїх синiв.
Iван Васильович Кошовий, комiсар штабу партизанського з'єднання майор
Кузнецов i секретар партбюро Гiрник радо зустрiли Горицвiта i Тура. В
напiвтемнiй вогкiй землянцi на столi зеленiла пошпилена тоненькими
прутиками карта. Дмитро зразу ж побачив примхливо вигнуту смугу рiдної
рiки.
- Як живеш-можеш, командире? - дужо стиснув руку Кошовий.
- Погано, товаришу начальник.
- А я думав, що ти нас порадуєш.
- Мало радостi. Фашисти впень вирiзають нашi родини i села. Партизани
дiла просять.
- Дуже просять? - виключив радiо, що саме передавало маршi.
- Дуже.
- От за це й спасибi... А ти кажеш: нерадiснi вiстi привiз.
Iван Васильович усмiхнувся, а Дмитро ще дужче нахмурився.
Сонячний промiнь iз крихiтного вiконця якраз упав хитким промiнням на
злам Бугу, до якого притулився районний центр, обведений червоними
стрiлами.
Тiльки Дмитро з цiкавiстю нахилився над картою, як тихо заговорив
Кошовий:
- На велике дiло викликано вас, товаришi. Наша розвiдка доповiла, що в
районному центрi зараз скупчилось до восьмисот фашистiв. Крiм того, в
будинку вiдпочинку зiбралося нагулювати жир шiстдесят офiцерiв. Є
вiдомостi, що ця чорна сила iз полiцiєю буде кинута на придушення
партизанського руху. Штаб нашого з'єднання вирiшив першим напасти на
ворогiв.
- Це дiло, - схвально кивнув головою Дмитро i вже не зводив очей з
Iвана Васильовича, ловлячи кожне слово i зразу ж розмiрковуючи, як
перетворити його в життя.
Iван Васильович коротко розказав план операцiї, а потiм поставив
завдання перед загоном Горицвiта:
- Тобi, командире, прийдеться взяти пiд контроль дороги, що ведуть до
мiста. I не пускати туди нiкого. Затримувати всiх пiдозрiлих, знищувати
ворогiв народу. Коли ж почнеться наступ - твоє мiсце отут, - показав на
картi. - Завтрашньої ночi твiй загiн повинен осiдлати правобережнi дороги.
- Єсть, осiдлати правобережнi дороги, - пiдвiвся з-за столу.
Посидiли бiля карти, обмiрковуючи план нападу.
- До операцiї в тебе нiяких зауважень не буде? - запитав Iван
Васильович Дмитра.
- Зауважень? - перепитав по звичцi, виграючи час для сформування думки.
Поволi пiдбирались першi слова, а очi охоплювали знайому побузьку
мiсцевiсть.
- Будуть. Коли ми перерiжемо шляхи, то села, що лежать далеко вiд
мiста, цiлком перейдуть у нашi руки. Неодмiнно треба зразу ж повести
агiтацiю, щоб всi селяни, хто має зброю, пiшли бити фашистiв. Немало таких
знайдеться. Вогнем дише народ на ворога. Ми ж матимемо двi вигоди: швидше
з поганню розправимося i людей навчимо боротися за своє право. Зброєю
навчимо.
- Вiрно, командире, - пiдтримав Дмитра секретар партбюро i звернувся до
Тура. - Вам керувати цiєю важливою агiтмасовою роботою. Вiд штабу сьогоднi
ж пришлю на допомогу партiйних працiвникiв. Зводьте на ноги людей. Крiпко
зводьте, щоб цей перший великий бiй ми виграли малою кров'ю.
- Будемо працювати, - коротко вiдповiв Тур.
- Ну, нi пуху нi пера, - попрощався Iван Васильович. - Чогось сумовитий
ти, Дмитре Тимофiйовичу.
- Така вже вдача, - стримано вiдповiв, не бажаючи розповiдати про своє
горе.
- Да, кров у тебе не дуже весела, - погодився. - Бувай здоровий, друже.
I вiд цього вперше сказаного "друже" стало теплiше на душi у Дмитра, а
в уявi водночас поволi окреслювався план нападу на район, i вiн уже бачив
початок бою бiля самого Бугу.
- Бувайте здоровi, Iване Васильовичу, - i, пригинаючись, швидко вийшов
iз землянки.
- О, ледве не забувся! Почекай, командире! - гукнув навздогiн Iван
Васильович i поквапно пiдiйшов до Дмитра. - Скажи, що тепер твiй Андрiй
робить?
- Навiть не знаю, Iване Васильовичу, де вiн.
- Як не знаєш?
- Просто, - i розповiв усе про сiм'ю.
- Чого ж ти навiть не обмовився?
- Для чого?
- Як для чого? Думаєш, нам нема дiла до твоєї родини?
Уже може б розшукали досi. Ти, певне, не знаєш, що твiй син помагає
партизанам?
- Нi, не знаю, - здивовано подивився на Iвана Васильовича. - Що ж вiн
робить?
- Та... - махнув рукою, очевидно, не бажаючи говорити, а потiм
передумав i додав: - Дорогу їм вказував.
- Ну, це не велика допомога.
- А ти хотiв, щоб вiн дороги мiнував, машини пiдривав? - усмiхнувся,
збираючи бiля очей пучки променистих зморщок.
Надвечiрнє сонце розсипало по лiсу золоте колосся, тремтiло на
стовбурах; по яругах спiвали струмки, а лiворуч, на грубо обтесаному
столi, два бiйцi розбирали ручний кулемет, що вперся в дерево куцими
сталевими нiжками, i притишеними голосами добре виводили пiсню:
За братами за хоробрими
Iз побузьких берегiв
Поставали партизани
Та й пiшли на ворогiв.
XIV
Партизани перетинали дороги в найзручнiших мiсцях i для нападу, i для
оборони: в лiсах, понад ярами, в заболочених низинах, що заросли
вiльховими чагарниками, срiблястою осичиною, верболозом. Кiннотники iз
штабного взводу пiдтримували зв'язок помiж окремими партизанськими
групами; пiдривники замiнували головнi проїзди, а решта партизанiв всюди
перерiзала телефонний зв'язок. Громили полiцiйнi участки та кущi,
пiднiмали населення на збройну боротьбу.
Погожого темного вечора Дмитро приїхав у село Супрунiвку. Здалека
помлiв на майданi вогонь i на вiдблиск багаття направив коня. Освiтлений
хистким промiнням, на колодах стояв дiд Хмара з агiтатором, присланим iз
штабу з'єднання. Мiцний голос дiда розлягався над натовпом гудiнням
великого дзвону:
- А в кого нема рушницi, знаходь дробовик! А нема дробовика, точи ножа.
I нiж пригодиться. Бо що то може бути за чоловiк, що нi одного свого
ворога не вбив! Доля в бою завойовується. Хочеш жити - фашиста убий!
Хочеш, щоб дiти твої жили, - фашиста убий! Хочеш, щоб у тебе добро, щастя
було, - знову ж таки його, гадюку, тричi убий! I скiльки житимеш, стiльки
дякуватимуть тобi люди.
- Товаришу командире! - молодцювате пiдскочив Пантелiй Жолудь,
витягаючись в струнку, по-вiйськовому. - Партизани вашого загону проводять
мирну бесiду з громадянами села Супрунiвка. Фашисти тут розгромленi ще двi
години назад, - i, лунко вдаривши закаблуками, вiдступив на крок. Хай,
мовляв, усi бачать, який порядок у загонi.
- Дмитре Тимофiйовичу, скажiть людям слово, - вiтаючись, пiдiйшов дiд
Хмара.
Зiскочив з коня, розминаючи ноги i мружачись на ясне сяйво.
- Кращого, нiж ви сказали, нiчого не вигадаєш, - осмiхнувся Хмарi.
- Хай люди на командира подивляться. Це перед боєм важливо, - притишено
промовив, обдаючи Дмитра м'якою сивиною бороди. I Дмитро пiдiйшов ближче
до людей та багаття.
- Добрий вечiр, люди добрi! - стримано поздоровкався, почуваючи знайоме
хвилювання, що водночас холодило i розiгрiвало все його напружене тiло.
- Добрий вечiр, - багатьма голосами вiдповiла темрява, i пошепки пiшло
гуляти: "Командир приїхав... Нiби iз наших країв... Та це ж Горицвiт
Дмитро... Бригадир!"
Повiтря пахло розквiтлими садами, молодими прiснуватими травами,
зiгрiтою землею; бiля них сумовито повiвала гiркуватим настоєм пiдiпрiла
кора недавно зрубаного дерева. Якийсь час вдивляючись в незнайомi обличчя,
освiтленi мiнливим сяйвом, вiн до болю вiдчув усе горе i лихолiття, що
нависло над кожним хлiборобом, над його дiтьми, над усiєю землею. I
захотiлося знайти таке слово, щоб кожному дiйшло до душi, упало важким
живим зерном.
Так, iнакшої думки нi в кого не могло бути, хто був чесним громадянином
свого краю: убий ворога, задуши його, втопи, що хочеш зроби, а зведи iз
землi. Тiльки ту саму думку iнакше можна було донести до кожного серця. I
Дмитро, не маючи хисту красномовства, одначе тепер завжди вiдчував настрiй
людей i знаходив для них потрiбне вiрне слово, не пiдвищуючи голосу, не
розмахуючи руками. Вiн соромився, що у нього щось може вiдрiзнитися вiд
звичного, тому й розмова його була така, наче вiн працював, - зосереджена,
строга i пiдсвiдоме лiрична. Ви, певне, помiчали, що у нас, буває, i
танцюють - наче дiло роблять: серйозно, стримано, але одночасно невидима
усмiшка таїться на устах парубка чи дiвчини, i досить якогось незначного
поштовху, щоб вона освiтила обличчя новою привабною i стриманою красою. От
така i мова була в Дмитра: не з чуття краси виходила вона, а з чуття
суворої пережитої необхiдностi, а тому й краса її приходила пiзнiше, як
задума пiсля прослуханої пiснi.
- ...А тепер iдiть вiдкопуйте зброю. А на ранок сходьтеся сюди. Нехай
матерi виряджають своїх синiв, жiнки - чоловiкiв, сестри - братiв. I хай
кожному буде добра вдача та слава невмируща! - закiнчив своє слово.
Iще трохи погомонiв iз людьми i, скочивши на коня, поїхав перевiряти
роботу взводiв.
- Прибуде народу, товаришу командире, як води у повiдь, - пiд'їхав
Микола Остапець.
- Ти думаєш?
- I думати нема чого! - обiзвався позаду Євген Свириденко. - Дай тiльки
допомогу людям - битимуть фашиста... До кого не кинься: як не дочку на
каторгу забрав, так домiвку спалив, убив когось, добро позабирав. За своєю
владою зiскучився народ, за синами своїми. Нащо краще, вiзьму свого дiда.
Вредний такий, гудзкуватий, нiби корiнь. Всi ми в колгоспi, все село, а
вiн один вперся: "Жив по-старосвiтськи i помру по-старосвiтськи. Мене вашi
колгоспи не скоро дочекаються"... Заскакую це якось напровеснi додому. Ну,
звiсно, мати обнiмає, плаче, баба теж реве. Аж тут i дiд iз печi
обзивається:
- Євгене, це правильно, що нашi фашиста пiд Сталiнградом упень
знистожили?
- Правильно, дiду, - кажу.
- I до нас дiйдуть?
- Безпремiнно дiйдуть.
- Коли б уже скорiше, а то я думаю-передумаю собi: як не буде їх довше
- сам пiду шукати своїх. Дiйду чи не дiйду, а шукати пiду.
- А в колгосп, як прийдуть нашi, пiдете?
- Перший побiжу, аби тiльки своїх побачити... Та ти не смiйся, чортiв
вилупку, напався на мене, коли я пирхнув: нiхто тобi такого права не дав з
людської болiстi смiятися. I так вiн це "людської болiстi" сказав, що мене
аж дрож пройняв... Багато у людей на душi запеклося. Кров'ю обкипiла
теперiшня проклята житуха.
* * *
Партизанський патруль зупинив їх при в'їздi в сусiднє село.
- Як справи, Федоре? - запитав Черевика.
- Хорошi, товаришу командире, - наблизилась чорна, збiльшена темiнню
постать. - Народ виловлює зброю по ставках, копанках, викопує з землi.
Перед свiтанком, сповнений утомою i тим радiсно пiднесеним настроєм, що
охопив усiх партизанiв, i тривожними думами про сiм'ю, i мiркуваннями, як
найкраще провести удар на мiсто, вiн вирiшив дати короткий перепочинок
людям i коням. Постукали в дверi просторої хати, i незабаром з сiней
обiзвався дитячий голос:
- Хто там?
- Партизани; Переночувати пустiть. Хлопчик вiдчинив дверi i радiсним,
схвильованим голосом промовив:
- Заходьте, заходьте, тiльки у нас постелитись нема чим.
- А де ж батько, мати? - запитав Дмитро, торкаючись рукою дитячої
голiвки.
- Убили їх, - обiзвався з хати голос дiвчинки. - Iвасю, бiжи в клуню по
сiно!
- Я зараз, - метнувся хлопець на двiр.
Поклали сiдла пiд голови i лягли на широкому полу, що йшов од пiчки до
причiлкової стiни. Дмитро умостив бiля себе хлопчика i пiд його спiвуче
жеботiння заснув чутким партизанським сном. Прокидаючись, чув на вулицi
голоси, брязкiт зброї, форкання коней i знову засинав, торкаючись рукою
худого тiльця сиротини.
Уранцi, коли сонце променем постукалось у шибки, вiн почув притишенi
голоси i шамотiння. Розплющив очi. Побачив, як босонога дiвчинка рокiв
дванадцяти, зводячись навшпиньки, виймала iз печi онишником чималий
горщик.
- Ганю, збiгай до тiтки Марiї за молоком. Скажеш - для партизанiв.
- Зараз, тiльки вiдцiджу картоплю, - метнула чорними косками.
- Це ж у нас i хлiба нема. Як ми будемо гостей вiтати? - задумався
хлопець, i його чорняве обличчя нiби постарiло.
Зворушений Дмитро пiдвiвся з полу i довго дивився на дiтей ласкавими i
сумовитими очима.
- Як вам спалося? - пiдбiг до нього Iвась. - Не замерзли? - i головою
прихилився до Дмитрового плеча. Дмитро збудив своїх бiйцiв i зразу ж
наказав:
- Де хочете, а дiстаньте для сирiт харчiв. Зараз же. А потiм
роздобудьте корову, чи з громадського господарства, чи в старости.
- Дiстанемо! - швидко пiдперезався Євген Свириденко i через хвилину
вискочив з Остапцем у двiр до коней.
Ганя швидко схопила глиняний кухлик i почала зливати Дмитровi на руки.
- Ой, горе моє! Куди ж вашi поїхали не поснiдавши? - сказала таким
жалiсливим голосом, як говорять лiтнi жiнки, i кинулась до вiкна.
- Вони скоро повернуться, - заспокоїв Дмитро.
XV
Було очевидно, що ворог про пiдготовку до нападу нiчого не знав. Коли й
дiйшли якiсь чутки - не повiрив їм, бо ж у мiстi зiбралась така велика
сила. Фашисти, напевне, гадали, що якийсь партизанський загiн напав на
полiцiйний участок, а тому вдень iз мiста виїхала каральна група - щось iз
шiстдесят пiхотинцiв.
Дмитро наказав партизанам пропустити цю групу в лiс, а потiм
несподiвано вдарити i ззаду, i з бокiв. Зв'язкiвцi на всякий випадок
метнулись обабiч од шосе за допомогою. Коли автомашини увiйшли в глибину
лiсу, партизани всiєю силою обрушились на карателiв, що, зiскакуючи на
землю, лягали прямо на болотистiй дорозi i уперто вiдстрелювались, аж поки
їх не знаходила вiрна партизанська куля або не розносила в клоччя граната.
Кiлька забруднених фрицiв здалося в полон, їх хотiли розстрiляти у
вiдплату за одного вбитого i одного тяжко пораненого партизана, одначе
одвели до командування загону.
Бiля Супрунiвки Дмитра наздогнав зв'язкiвець-мотоциклiст, озброєний
танковим кулеметом Дегтярьова, i передав наказ штабу партизанського
з'єднання вiдправити обидвi гармати з обслугою в розпорядження штабу. Хоча
i жаль було, одначе зразу ж направив Остапця iз запискою до командира
вогневого взводу Пiдвисоцького.
По селах представники штабу з'єднання поповнювали партизанськi загони
озброєним населенням, перемiшували його з обстрiляними лiсовими вояками.
Окремо видiлили двi групи досвiдчених рибалок, щоб без затримки можна було
переправлятись на другий берег Бугу. Жiнки зносили перкаль i полотно для
перев'язок - бинтiв не було. Всюди по хатах топилися печi - готувались до
партизанського свята. I в кожному дворi вiдчувався той щасливий i
святковий настрiй, що охоплює людську душу в хвилини найбiльших
переживань, коли зовсiм не думається про своє особисте, бо воно так добре
розiйшлося в навколишньому, як сiль в окропi. Вiрилося, що зовсiм недалеко
ходить щастя, i тому особливим вогником свiтилися проясненi очi, вiльнiше
дихалося i легше ходилося по землi.
Не доїжджаючи до галяви, обсадженої вишняками i поритої давнiми
щiлинами, Дмитро почув сердитий бас, що раз у раз зривався спересердя i
переходив у гортанний клекiт:
- Я тобi сказав - не пущу! Значить, не пущу!