Страница:
стiльцi, вигинаючись, лежала пила, в одному мiсцi присипана сталевою
тирсою - Свирид Яковлевич терпугом сточував їй зуби. Санiтарка докiрливо
похитала головою i вибiгла в коридор.
- Оце так хворий, - пiдiйшла до лiжка Докiя. - Пора б уже трохи i
вгомонитися чоловiковi. Не маленький начеб.
- Розумiєш, Докiє, нам треба лiс валяти на будiвництво, а лiсорубiв -
на пальцях полiчиш. Так ми невеличке удосконалення придумали: через два
зубцi - третiй вкорочуємо. Здається, дрiбниця, а така пила вдвоє скорiше
рiже. Як по маслу iде, тирсою не забивається, не стрибає по деревинi...
Тiльки зубцi треба пiдрiзати особливо, отак, - звернувся до лiсоруба i,
перехиляючись з лiжка, провiз терпугом по крицi. - Знайомся, Докiє, з
людьми. Це - молодий художник Павло Данилович Кремець. Приїхав у творчу
командировку на Подiлля. А це - лiсоруб Дем'ян Петрович. Вiн, кажуть люди,
вночi у власнiй хатi може заблудитися, а в лiсах - нiколи.
- Бо в лiсах я родився, зрiс, а хату зовсiм недавно збудував - усе по
чужих тинявся, - грубими, у шрамах пальцями обережно пересовує пилу Дем'ян
Петрович.
- Ой, головний iде! - вiдчинивши дверi, в палату влетiла Марiєчка,
подивилась на всiх зляканими очима i прожогом вискочила в коридор.
Лiсоруб, прикусивши губи, пiд схвальний погляд Мiрошниченка, засунув
пилку пiд лiжко. Художник i Докiя сiли на стiльцi.
- Невеликий переполох. Старий з характерцем, - усмiхнувся Мiрошниченко
i звернувся до художника: - Що у тебе нового?
Павло Данилович заворушився на стiльцi. Темний рум'янець хвилясте побiг
до скронь. Захвилювався хлопець, як тiльки молодiсть хвилюється.
- Стiльки думок охопило мене, Свириде Яковлевичу, коли я попав до вашої
МТС. Це прямо символiчно: на мiсцi тюрми стає тракторна станцiя. Повiв
мене ваш заступник у камеру, де колись Кармелюк сидiв. Вiдкриває залiзнi
дверi - i я бачу: на пiдлозi лежить добiрне пахуче зерно. Зерно там, де
смерть ходила! Це, Свириде Яковлевичу, не просто звичайний факт, а, глибше
подумати, суть нашого нового життя. Ви згоднi зi мною?
- Згоден. От збудуємо нову МТС, тодi сьогоднiшню будiвлю вiддамо пiд
музей.
- Вiрно, Свириде Яковлевичу... Коли я вас малюватиму?
- Ну, це не швидко буде. I хочеться тобi чоловiка мучити i самому
мучитись. От у мене iдея є: поїдь у Кам'янець-Подiльський. Там у музеї є
портрет Кармелюка. Тропiнiн малював.
- Ви думаєте, Тропiнiн? Знавцi не мають таких даних.
- А вони хай краще їх пошукають. Усе говорить за це.
- Цiкаво. Ви якiсь матерiали вивчали?
- Не вивчав, а зустрiчати доводилося.
В цей час вiдкрились дверi, i головний лiкар у супроводi двох сестер
увiйшов у палату. Позаду, витягаючи голову, злякано водила очима Марiєчка,
але, побачивши, що все гаразд, зразу ж повеселiшала, заспокоїлась i знову
заметушилась.
- Все збори i збори! - гримнув лiкар. - Тридцять п'ять рокiв працюю в
лiкарнi, а таких пацiєнтiв, як цiєї зими, не було.
- Iсторична зима, Валер'яне Орестовичу, - обiзвався Свирид Яковлевич.
- Хворий, ви мене не просвiщайте. Сам знаю - iсторична! А хто ж iсторiю
творить? - насупився. - Люди! Живi люди, а не хворi. До мене привозять
хворих, поранених, а вони в халатах тiкають з лiкарнi. Спiшать iсторiю
творити або, або... - Валер'ян Орестович помiтив залiзну тирсу на пiдлозi,
нагнувся i спритно, не по лiтах, витягнув з-пiд лiжка пилку... - Марiє
Iванiвно! - крикнув вiн на всю палату.
Марiєчка зразу ж обм'якла i, червонiючи, як троянда, опустила
переляканi очi в пiдлогу. Вона добре знала, що коли лiкар величає по
батьковi, - добра не жди.
- Марiє Iванiвно! - затряслись довгi сивi пасма на головi лiкаря. - Чи
є у вас найменша рiзниця мiж лiкарнею i дров'яним складом? Ви медичний
злочинець. Непоправний злочинець! Я вас пiд суд, пiд суд вiддам! Ви менi
всi, - затупотiв на сестер, - з лiкарнi конюшню зробили! Хлiв зробили.
- Валер'яне Орестовичу, - крiзь сльози звернулась Марiєчка.
- Мовчать! Або говорiть, говорiть. Почуємо, Марiє Iванiвно, ваше
наукове слово, - з'єхидничав старий.
- Уже й наукове... Хворий так просив, так просив, щоб йому пилу
принесли. Це для удосконалення треба йому. В МТС треба. От ви працюєте над
апаратами...
- Хватить мене просвiщать. Що ви ще видумали? - звернувся до
Мiрошниченка.
- Швидше лiс рiзати. Я дуже просив Марiю Iванiвну помогти менi. Насилу
впрохав.
- Брехня! Не вiрю, не вiрю! Ви їй слово скажете - i вона з вистрибом
побiжить виконувати... Марiєчко! Зараз же винось пилу.
I дiвчина ледве не всмiхнулась: коли назвав її лiкар на iмення -
значить гроза пройшла.
Пiсля лiкарського обходу Свирид Яковлевич продовжував:
- Село Кукавка, де жив у Моркова Тропiнiн, знаходиться недалеко вiд
Головчинцiв i Чорномина - там найбiльше в тi роки орудував Кармелюк. Не
мiг великий художник, що змалював стiльки селянських портретiв, не
зацiкавитися образом вiдомого повстанця. Ви помiтили, наскiльки портрети
старого i молодого українцiв Тропiнiна подiбнi до того портрета Кармелюка,
який iз рук проскурiвських тюремщикiв потрапив у Кам'янець? I характерний
поворот голови даний однаково, i манера письма, i тони...
- Свириде Яковлевичу! - трiумфуючи, вбiгла в палату Марiєчка. -
Трактори iдуть в нашу МТС. Цiла колона! Попереду - мiй брат Михайло.
Сидить на машинi, як полководець! Усi люди збiгаються подивитися на
колону. Навiть головний не витримав: пiдiбрав халат - i бiгцем на вулицю!
В палату увiрвався гуркiт машин, i жовте обличчя Свирида Яковлевича
почало наливатись радiсним рум'янцем.
XIII
Крадучись, неначе злодiй, пiзнього вечора Крамовий добирався до хутора
Варчука. Ще й досi, пiсля короткої, але тяжкої розмови з Марковим, пашiли
його пухнастi щоки, а руки самi по собi стискалися у кулаки. Знiтившись,
вiн мусив, як хлопчисько, слухати нотацiї i не захищатись, а визнавати
свої "помилки".
- Робив, старався. Самовiддано працею доведу, покрию огрiхи, - пiтнiв i
згинався перед Марковим, а в душi ладен був на шматки порiзати цього
невисокого чоловiка, од якого нiчого не можна було заховати нi гучним
словом, нi видимiстю активної дiяльностi, нi поспiшним визнанням своїх
помилок...
На хуторi загавкав пес i кинувся до ворiт. Скрипливо заспiвало по
обмерзлому дротi кiльце, i ноги вiрного сторожа, як пострiл, вдарили по
висушенiй морозом хвiртцi.
Незабаром вийшов Варчук i повiв пiзнього гостя в простору свiтлицю, де
сидiли старий Созоненко, Якiв Данько i Карпо.
Потiм з другої кiмнати, мружачись на свiтло, вийшов Омелян Крупяк.
Граючи своїм красномовством, почав говорити про якусь давню пригоду, але
всi, принишклi i напiвзiгнутi, розумiли, що зараз мають упасти важкi
слова, якi зведуть життя кожного iз них диба, як зводить коня невблаганний
машталiр.
Крамовий чув на собi допитливi тяжкi погляди, але мовчав, пропускаючи,
як крiзь воду, розповiдь Крупяка. Нарештi Сафрон не витримав. Притуливши
затиснутий кулак до пiдборiддя, важко вицiдив першi слова:
- Петре, що трапилось? Не тягни!
- Рятував вас, як мiг. А тепер нема моєї сили. Завтра буде стояти
питання про ваше розкуркулення, - поглянув спочатку на Данька, потiм
зупинив погляд на поблiдлому Варчуковi. - Говорив вам, - продайте, спалiть
зрештою, к чортовiй матерi, свiй хутiр, заженiть добро. Не послухались,
сидiли, от i досидiлись.
- А коли тепер, сьогоднi ж спалити? - ще бiльше вкрився тiєю
страхiтливою крейдою, яка часто вкриває мертвi щоки смаглявих людей.
Смолистi хвилястi вуса ще бiльше пiдкреслювали блiдiсть його обличчя.
- Пiзно. Не треба великого розуму, щоб догадатися, що нарочито
пiдпалили. Iще одну статтю добавлять. Розказав усе.
- Ех... з таким життям! Що тепер робити? Скажи, Петре! Ти розумна
голова! - уже наказав старий Варчук, злiсно поринаючи в плани i роздуми,
його чорнi неблискучi очi зовсiм заховалися в пiвколах зморщок,
перекривились прикушенi уста i покривленi складки на чолi придавили донизу
брови.
Карпо з опаскою подивився на батька: "Тепер попадись йому хто в руки -
надвоє роздере".
- Вiдки менi знати, - на всякий випадок огородив себе обережнiстю. Хай,
мовляв, краще Крупяк вкаже їм дорогу. Цей не вдержить язика.
I Крупяк заговорив. Але де зникла театральна поза, безтурботна
iнтонацiя i усмiшка? Кожне слово поважчало, падало мiцно i поволi.
- Невблаганна доля ломиться в нашi дверi. Отож тепер не зашиєшся, як
пацюк в муку, не пересидиш лиху годину. Вибирати нема чого - залишається
або куля, або Сибiр. Значить, треба битись, дертися, боротися! Пiднiмати
повстання! Iнакше попадеш пiд таку косу, що з корiнням нас викосить. Треба
шатнутись по всiх самостiйниках, по всiх певних людях, добувати зброю...
не слухали мене, боялись...
- Поки повстання пiдiймеш, то тебе пiд конвоєм у район поведуть.
- I поведуть. Посидьте iще деньок, погорюйте, сльозами помочiть своє
добро, - їдко вiдрiзав Крупяк. - Хоч i пiзнувато, але треба випередити
подiї. В лiсах перепинити секретаря райпарткому. Вбити, заховати в снiгах.
А Петро пiсля цього, - поки приїде нове начальство, розбереться з дiлами,
- захистить вас, наново почне крутити справами.
- Дiло, - схвально кивнув головою Карпо. I зразу ж замислився, як краще
здiйснити план. В тяжкому роздумi вираз його обличчя, рожевого i
пухнастого, багато в чому нагадував старого Варчука.
- Так i будемо робити. Однаково: чи пан, чи пропав, - стиснув великi,
оброслi мохом кулаки Якiв Данько. I його довгi рухливi брови заворушились,
як вуса таргана, на широких вилицях вiсiмками вирiзьбились пругкi м'язи.
- Тiльки так. Бити, рiзати все, що буде стояти на завадi, - швидко
викинув з себе Сафрон, спираючись двома лiктями на стiл.
- Небезпечне це дiло. Дуже небезпечне, - похитав головою Созоненко. -
Як зiрвемося, то... зi смертю граємось.
- А ти як думаєш? - звернувся Крупяк до Крамового, витираючи пiт з
довгастих заличкiв, що двома клинцями вбились в обстрижений пiд польку
чуб.
- Не знаю, що й сказати. Ти в цих дiлах неперевершений авторитет,
бiльше розбираєшся, - похвалив падкого до слави товариша, обережно
одводячи вiд себе органiзаторську участь в повстаннi.
Крупяк нiчого не промовив, але так насмiшкувато i злiсно блиснув очима,
що Крамовий зрозумiв: його похвала не приспала допитливого
авантюристичного розуму. Тому Крамовий натягнув на обличчя маску втоми i з
перебiльшеною увагою почав слухати план засiдки, яку просто й добре
придумав Крупяк.
- Ну, менi треба поспiшати, бо, чого доброго, прибiжить виконавець, а
потiм почнуть розшукувати по всьому селу, - роблено позiхнув i швидко
попрощався з усiма. В сiнях його наздогнав Крупяк. Нервуючись, Крамовий
почув на собi гаряче дихання. Обоє мовчки вийшли на скрипливий заснiжений
ганок. I не промовив, а прошипiв Крупяк:
- Щось не пiзнаю тебе, Петре. Трясешся за свою шкуру? Знай, коли будеш
вести подвiйну iтальянську бухгалтерiю, - моя рука не здригнеться пустити
в твiй рот свинцеву галушку. Я чоловiк не гордий. Хто, хто, а ти це знаєш.
- Пiшов ти к чортовiй матерi! Тепер подвiйна бухгалтерiя, тiльки не
така, як ти думаєш, цiннiша в нашiй роботi, анiж твої одвертi терористичнi
акти. I ти на мiй шлях станеш, - злiсно, давлячись словами, кинув у
обличчя Крупяковi. Розлючено, з тяжкими передчуттями увiйшов у метелицю.
Задзвенiло обледенiле дерево, i Крамовий злякано метнувся вбiк,
загрузаючи по пояс в сухi снiги. А плечi його била нестихаюча дрож: знав,
що Крупяк може спокiйно вистрiлити в спину. Правда, це зараз було не дуже
ймовiрним. Але Крамовий раптово обм'як, розчулився, чогось вважаючи себе
мучеником, якого не оцiнили i не зрозумiли...
XIV
Марта iз уст тiтки Дарки довiдалась про нещастя Дмитра. Зразу ж
пожовкла молодиця, важко задихала, схопилась рукою за груди.
- Ти що? Що з тобою?! - злякано скрикнула Дарка.
- Нiчого, - хотiла посмiхнутися побляклими устами, але усмiшка вийшла
такою жалiсною, начеб мала обiрватися плачем.
- Ой ти, горе моє. Подивись на себе - кровинки нема на лицi. В
домовину, мовляли люди, краснiших кладуть. Десь то ти до цього часу
побиваєшся за ним.
- Побиваюсь, тiтко Дарко, - з зiтханням призналась i одвернулась од
удовицi.
- I яка то польза з тої любовi. Одна болiсть та й годi, - розважливо
похитала старечою головою. Та вже не чула її слiв молодиця. Присiла край
вiкна, задумалась, вболiваючи над чужою долею бiльше, нiж над своєю.
Невже може трапитись, що вона бiльше нiколи не побачить свого Дмитра?
Нi... Не свого... Невже так насмiється з неї недоля? Не може бути такого.
Набiгали сльози на очi, i механiчно, неначе завченим рухом, витирала їх
вказiвним пальцем лiвої руки.
Рум'яна, у бiлiй пухнастiй хустцi, в хату вбiгла Нiна, простерши до
матерi, червонi заграблi руки.
- Мамо, розкутай мене. Ти чого плачеш?
- Цить, - пошепки промовила i злякано поглянула на тiтку Дарку. Але та
поралась бiля банякiв i не бачила слiз молодицi.
Спускався негустий, блакитний вечiр, i навiть через вiкна було видно,
як пухнастi снiги одсвiчувались рожевими i мали новими бризками зорi.
Куточки шибок проростали розкiшним весняним квiтом, а в сусiдському саду
постукував у обважнiлi лапатi вiти прозорий молодик i осипав на землю
зеленавоголубу порошу.
"Хоч би на хвильку побачити його, слово сказати", - такий ниючий щем
роз'їдав очi i стискував серце, що, якби не тiтка Дарка, захлинулася б
своїм горем i сльозами. Не можучи бiльше стримувати бiль, швидко
одягнулась в червоний кожушок, накинула на плечi велику клiтчасту хустку i
вийшла надвiр.
Попiдвiконню було чути голоси виконавцiв:
- Агей! На колгоспнi збори!
- I сьогоднi збори? - чийсь голос iз вулицi.
- Не журiться, i завтра будуть, - двi чорнi постатi, як у картинi,
вимальовуються на заснiженiй вулицi.
- А матерiю видаватимуть? Бо так щодня попосидиш i штани протреш!
- А ви їх скидайте, як той куркуль, що каганця при гостях не свiтив.
I смiх, голосний, розгонистий, перестрибує снiгами i стихає в морознiм
повiтрi, як дзвiн.
Так само розмiрене, без всякого дiла до її горя, йшло життя. I ще тяжче
стало на серцi молодицi. Поволi пiшла до сельбуду, що уже привiтно зазивав
людей своїми вогнями. Вiд сельбуду попрямувала на Великий шлях,
намагаючись менше зустрiчатися iз людьми.
- А це правда, що трактори в район прийшли? - задзвенiло на другiй
вулицi.
- Чиста правда. Сам товариш Сталiн, кажуть, з Москви надсилає колони по
усiх усюдах.
- Кажуть, на Красну площу iдуть i iдуть машини, аж земля гуде, а
товариш Сталiн їм усi дороги розкриває.
- Ясне життя пiшло.
Аж усмiхнулась молодиця.
Полохливо йокав i поскрипував снiг пiд ногами, попiд тинами голубiли
високi замети i курiли нiжними, прозорими димками. Вiд швидкої ходи пiт
почав пощипувати її плечi.
I раптом бiля сiльради почула голос Дмитра. Чи здалось? I, забуваючи
сором, що її можуть побачити люди, майже бiгом кинулась вперед.
В темрявi неясно окреслилися конi, двi чоловiчi постатi. Ось одна пiшла
до сiльради, а друга прямує до саней.
Лише по одному обрисовi, по уповiльнених рухах вона пiзнає його.
- Дмитре! - смiючись i зiтхаючи, наближається до нього.
- Марто! - зупиняється, здивований i радiсний.
- Ой, Дмитре! Як же ти? Нiчого з тобою? - з тривогою дивиться у вiчi.
- Ти про що?
- Ну, про що ж? Про твоє... горе.
- Все добре, Марто.
- Яка я щаслива, Дмитре, - затискає теплими руками його велику й
холодну. - Ти й не знаєш, яка я рада. Що б я й робила без тебе? Уже вiд
того, що ти на свiтi живеш, радiснiше менi. Скiльки перемучилась за
сьогоднi. Правда, дурна я?
- Спасибi, Марто. Яка ж ти хороша... Сiдай на сани - завезу тебе
додому.
- Що ти? Що ти? - злякано вiдступає назад молодиця i тiльки тепер
сторожко оглядається навколо себе.
- Боїшся?
- Чудний ти, Дмитре, ой, чудний. З тобою я на край свiту поїхала б i не
охнула. А зайвих слiв не хочу нi сама чути, нi щоб твоя жiнка нарiкала на
мене... Та хiба ти розумiєш що-небудь... Пожив би ти хоч день моїм життям.
Прощавай, Дмитре, - ще раз оглянулась навколо, рвучко притиснулась щокою
до його руки i пiшла у мовчазну вулицю. I не тiльки на небi, а й на душi
визорiло в чоловiка. Ходою пустив конi, а сам подобрiлим поглядом оглядав
своє рiдне село, свою рiдну заснiжену землю.
- Дорогi мої, любi, - не знати до кого промовив: чи до своєї родини, чи
до Марти, чи до зоряного привiлля, що мерехтiло, переливалось чистим
сяйвом.
Наскiльки йому тепер, пiсля пережитого, усе стало дорожчим i милiшим.
Оте щоденне, буденне життя, затiнене, сповнене всякими турботами, бiльшими
i дрiб'язковими, тепер повiнню заливала нова хвиля прозорої i дужої
любовi; тi трепетнi чуття i думи, що з роками, вiддаляючись од порога
молодостi, все рiдше приходять до нас, оповили його, як оповиває чисте
надвечiрнє свiтло розквiтлий сад.
"Працюватиму ж як. Для себе, для людей", - i солодко щемiли його великi
дужi руки, начеб вже стискували чепiги у весняному полi.
Прояснений увiйшов у хату, i зразу ж повеселiшала його сiм'я, радiсно
затрiщав огонь у печi, засмiявся Андрiй i простягнув до батька крихiтнi
рученята.
Уже в темрявi Дмитро почув сльози на очах дружини.
- Ти плачеш, Югино?
- Нi, то вiд радостi, любий. Як поїхав ти, мене наче хто наскрiзь ножем
проткнув, - мiцнiше притулилась до чоловiка. - Ну, що я тобi можу бiльше
сказати? Хiба про таке розкажеш? - Пiдбилась головою пiд його руку... Не
раз так i засинала, мов дитина.
- Югино, я сьогоднi Марту бачив, - хвилюючись, сказав пiсля довгого
роздуму i потiм розповiв про зустрiч, лише утаїв слова молодицi, що вона з
ним i на край свiту поїхала б. З прихованою тривогою ждав жiнчиного слова.
Вiн по одному голосу пiзнає, що вона ховає в найпотаємнiших схованках i чи
зрозумiє його чесну дружбу i приязнь до першої любовi, чи не прийме це за
власну образу.
- Славна вона жiнка, Дмитре. Дуже славна. Можна було тобi приїхати з
нею до нас.
- Теж таке вигадаєш, - здивувався Дмитро, але не пожалкував, що не
запросив Марту до себе - все село тодi чортзна про що заговорило б. Та й
хтозна, чи так би думала Югина, як тепер, коли б приїхав з Мартою.
- Язикiв нема чого боятися. Коли їх боятися, то прийдеться вовком
трубити. Ти ж знаєш, що поганець i найкраще болотом обкидає. А нам нема
чого на дурнiв зважати. Я вiрю тобi, Дмитре.
- Он яка ти... А я думав: прокинуться десь ревнощi, зобижу тебе.
- Коли б ти ховався од мене, тодi б зобижалась.
- Дуже?
- Взнала б, що обманюєш, - нi одного дня не жила б, хоч як люблю тебе.
Вигнала б з-перед очей i з серця, як Григорiя викинула. Усю свою любов
тодi дитинi вiддала б, - так промовила цi слова, що аж у жар кинула Дмитра
i неприємно вразила згадка про Григорiя.
- Ну, що ти, Югино. I думати не посмiй такого. Я хочу прожити, а не
спаскудити свiй вiк.
XV
В холодному небi невидиме сонце бiлило розстеленi полотна. На сходi,
прямо з лiсiв, поволi пiдiймалась, розросталась важка темносиза хмара з
свiтлiшими, брудножовтими окрайцями.
- Снiг пiде. Це добре! - задоволене примружився Крупяк i мiцно плечем
пiдштовхнув Карпа. Той заточився на непритоптаний снiг i собi напав на
Крупяка. Зчепились, мов пiвнi. Ось Карпо з розгону пригинаючись, налетiв
на мiцного тонконосого Крупяка, але той в останнiй момент удару вiдскочив
назад. Карпо, не зустрiчаючи опору, вже падаючи, звiрячо-спритним рухом
зметнувся, проплив над самою землею i пiдвiвся, радiсний i злий, на льоту
спiймав куций австрiйський втинок, що вислизнув з-пiд кожушка.
- Проворний хоч куди! - похвалив Крупяк. - Котячi маєш ноги.
- З нiг мене трудно збити. Я вже у шiстнадцять рокiв з парубками
боровся. Як мене не метлюють, через голову перекинуть, а я на ногах, мов
на пружинках, тримаюсь, - сказав не без гордощiв.
Вiд шляху пiдiйшов Данько, постукуючи цупкими з кожушанки рукавицями.
Його великi каштановi брови покучерявила паморозь; мороз вкрив вилицювате
обличчя округлими бiлими плямами, якi бувають у замерзлих людей, коли їх
заносять у теплу хату.
- Нiякого дiдька нема на шляху. Десь передумав - не поїде сьогоднi.
- Поїде. Робота жде його, не одне село має - цiлий район, - запевнив
Крупяк.
За чорними, вкритими бiлими стрiчками снiгу стовбурами дерев, у
молодому рудолистому дубняку форкнув кiнь i м'яко вдарив копитом у землю.
Данько пiшов до коней, а молодий Варчук iз Крупяком - ближче до шляху.
Лягли на снiгу, закурили. По той бiк дороги темними плямами окреслились
постатi Прокопа Денисенка i Лiфера Созоненка. Перша снiжинка вiйнула перед
очима i впала на скручений дубовий листок, на диво схожий на дитячу руку.
- Подобаєшся ти менi, Карпе, - затягнувшись, Крупяк повернув обличчя до
молодого Варчука. - Ти справжнiй мужчина. А мужчина повинен бути мiцний,
злий, без милосердя i жалощiв. Нiхто тебе, будь ти самим святим апостолом,
не пожалiє, коли сам собi лiктями, пазурами, зубами не проб'єш дорогу. То
наша гнила iнтелiгенцiя проповiдує всякi доброзичливi байочки про любов до
ближнього. А де та любов у бiса? Є таке не без iнтересу дослiдження: коли
ми зближуємо атоми, то на певнiй вiддалi дiють сили притягнення. Якщо ж
вiддаль зменшується - починає збiльшуватися сила вiдштовхнення. Так i з
людьми: вони нам бiльше подобаються на вiддалi, коли менше заважають. Не
любов, а сила - основа рослинного, тваринного i людського життя. Виживає в
боротьбi мiцнiший. От i треба бути в життi сильнiшим, щоб не любили тебе,
а боялись. Ми раз живемо у свiтi, i треба все брати од життя. А просто
тобi не дадуть - виривати треба, i це дiло сильнiших... Я - птах
перелiтний, але про себе тобi даватиму знак. Ми в життi зможемо один
одному стати в пригодi. Гора з горою не сходиться...
- Спасибi, - стримано вiдповiв Карпо. Навiть зайву балакучiсть тепер
простив Крупяку.
Снiг сипнув сильнiше, i вони, обтрушуючись, повставали з землi.
- Замете нашi слiди. Природа з нами, - радiв Крупяк. Метелиця i
надвечiр'я майже водночас спустилися на лiс, i сухе шарудiння та зiтхання
дубового листу переростало в тривожне лопотiння. Так лопотять по
фарбованiй жерстi, пробиваючись з-пiд даху, злостивi крильця вогню.
- Ну й погода. Собаку я не випустив би в таку пору надвiр, - пiдiйшов
Данько. - Коли вже ми мучитись перестанемо?
- На тому свiтi - у пеклi чи в раю, - посмiхнувся Крупяк i раптово
насторожився, приклав руку до вуха: - їдуть!
- Їдуть! - ствердив Карпо, подаючись вперед.
- Хоч би не помилитись, - чомусь злякано розширились очi в Данька.
* * *
Мали виїхати зранку, але до секретаря райпарткому почали приходити з
усякими справами селяни i затримали його до пiзнього обiду.
- Пора нам, Дмитре Тимофiйовичу, в дорогу? - вийшов з сiльради Марков,
оточений людьми.
- Пiзно вже, краще переночувати.
- Авжеж краще заночувати. Неспокiйний час. Вовки в лiсах завелися. Та й
двоногi вовки всюди пантрують тепер, - загомонiли люди.
- В Майданах голову сiльради вбили.
- А в Погорiлiй двох колюспникiв на шматки порiзали i в снiгах
порозкидали... куркульня!
- Нi, нема часу бiльше залишатися, - скочив у сани Марков. -
Прощавайте, люди.
Зразу ж бiля нього вмостився Iван Тимофiйович, якого вчора обрали на
голову колгоспу.
- Всього доброго вам, - сердечно прощалися селяни. - Товариша Говорова
пришлiть знову до нас. То людина. Двадцятип'ятитисячник!
- Цими днями прибуде до вас, - пообiцяв Марков. Дмитро з копита пустив
конi розмашистою риссю.
- Якi красивi липи! - показав Марков рукою на дерева, що аж гiлля
посхиляли пiд вагою снiгу, бiжачи до самого обрiю. - Добре цвiтуть вони?
- Рясно. Улiтку весь степ чаєм пахне.
- А бджоли привозите сюди?
- Нi, - вiдповiв Дмитро i з повагою подивився на Маркова. - Люди у нас
мало бджiльництвом займаються.
- Колгоспам про це треба подбати. Мед у вас пiд рукою тече. Як на душi,
Дмитре Тимофiйовичу?
- Так, наче знову на свiт народився, - радiсно поглянув на Маркова.
Наближався вечiр. Над лiсом розросталася хмара, вкривала небо, i
незабаром пустився лапатий снiг. Далечiнь курiлась i темнiла. Бiля лiсу
Дмитро звiрив рушницю, поклав її напохватi бiля себе i вже не поганяв конi
голосом, тiльки вiжками збивав iз них снiг.
Каламутна рухлива заметiль слiпила очi. Навiть столiтнi дуби обабiч
дороги тiльки окреслювались неясними контурами.
Неначе щось майнуло помiж деревами?
Цьвохнув батогом, i в цей час од лiсу спалахнув зорею невеликий вогник,
прогримiв пострiл. Конi рвонулись вбiк, але Дмитро вчасно стримав їх,
осадив i направив на дорогу. Знову пролунав пострiл, i зразу ж Марков
двiчi вистрiлив з пiстолета в тривожний лiс.
Дмитро в один момент передав вiжки Iвановi Тимофiйовичу, а сам схопив
рушницю. Мiцно, до болю втиснув приклад у плече i дублетом ударив на
вогник, що саме, випереджуючи вибух, розцвiв у дубняку.
Страшним криком обiзвалася рухлива пелена, i щось таке знайоме було в
тому криковi, що мимоволi болiсно забилась думка: хто це? Швидко
перезарядив рушницю i знову ударив у темiнь, що засвiтилась двома
рухливими вогниками.
- Ой, - раптом застогнав Iван Тимофiйович i похилився назад, не
випускаючи з рук намотаних вiжок. Конi, розстеляючись в шаленому кар'єрi,
ще мiцнiше рвонулись вперед, як ляльку пiдкинули знесиленого Бондаря i,
коли б не Дмитро, викинули б його на дорогу, пiдiм'яли б саньми.
- Тату, що з вами? - охопив тестя обома руками.
Той тiльки глянув на нього побiлiлими очима. В грудях щось невидиме
заворушилось, заклекотiло, i кров цiвкою бризнула iз рота, покотилась по
пiдборiддю i почала швидко входити в нiздряне сукно домотканої свитки
Кiлька снiжинок упало на уста i зразу ж, гублячи свою форму, розтопились у
кровi.
З болем i жахом опустив Дмитро тестя на дно саней, не прислухаючись
бiльше нi до стогону лiсу, нi до вiддалених пострiлiв.
Бондар, блiднучи i холонучи, з мукою ширше вiдкрив зовсiм бiлi очi,
намагаючись щось промовити, але кров сильнiше заклекотiла i кипучим
шумовинням почала переливатися на заснiжену солому.
- Дмитре Тимофiйовичу, приклади грудочку снiгу до уст, - наказав
секретар райпарткому, зриваючи з себе гiмнастьорку.
Механiчно, без роздуму, Дмитро послухався Маркова, i снiжка, рудiючи,
жадiбно почала вбирати у себе кров, що парувала ледве помiтним рожевим
димком.
А Марков тимчасом швидко шматував i зв'язував пасма своєї нижньої
сорочки.
- Почекай, Дмитре Тимофiйовичу, - почав сам поратись бiля пораненого. -
Ех, бинта нема! - Похитав головою, коли побачив наскрiзну рану.
тирсою - Свирид Яковлевич терпугом сточував їй зуби. Санiтарка докiрливо
похитала головою i вибiгла в коридор.
- Оце так хворий, - пiдiйшла до лiжка Докiя. - Пора б уже трохи i
вгомонитися чоловiковi. Не маленький начеб.
- Розумiєш, Докiє, нам треба лiс валяти на будiвництво, а лiсорубiв -
на пальцях полiчиш. Так ми невеличке удосконалення придумали: через два
зубцi - третiй вкорочуємо. Здається, дрiбниця, а така пила вдвоє скорiше
рiже. Як по маслу iде, тирсою не забивається, не стрибає по деревинi...
Тiльки зубцi треба пiдрiзати особливо, отак, - звернувся до лiсоруба i,
перехиляючись з лiжка, провiз терпугом по крицi. - Знайомся, Докiє, з
людьми. Це - молодий художник Павло Данилович Кремець. Приїхав у творчу
командировку на Подiлля. А це - лiсоруб Дем'ян Петрович. Вiн, кажуть люди,
вночi у власнiй хатi може заблудитися, а в лiсах - нiколи.
- Бо в лiсах я родився, зрiс, а хату зовсiм недавно збудував - усе по
чужих тинявся, - грубими, у шрамах пальцями обережно пересовує пилу Дем'ян
Петрович.
- Ой, головний iде! - вiдчинивши дверi, в палату влетiла Марiєчка,
подивилась на всiх зляканими очима i прожогом вискочила в коридор.
Лiсоруб, прикусивши губи, пiд схвальний погляд Мiрошниченка, засунув
пилку пiд лiжко. Художник i Докiя сiли на стiльцi.
- Невеликий переполох. Старий з характерцем, - усмiхнувся Мiрошниченко
i звернувся до художника: - Що у тебе нового?
Павло Данилович заворушився на стiльцi. Темний рум'янець хвилясте побiг
до скронь. Захвилювався хлопець, як тiльки молодiсть хвилюється.
- Стiльки думок охопило мене, Свириде Яковлевичу, коли я попав до вашої
МТС. Це прямо символiчно: на мiсцi тюрми стає тракторна станцiя. Повiв
мене ваш заступник у камеру, де колись Кармелюк сидiв. Вiдкриває залiзнi
дверi - i я бачу: на пiдлозi лежить добiрне пахуче зерно. Зерно там, де
смерть ходила! Це, Свириде Яковлевичу, не просто звичайний факт, а, глибше
подумати, суть нашого нового життя. Ви згоднi зi мною?
- Згоден. От збудуємо нову МТС, тодi сьогоднiшню будiвлю вiддамо пiд
музей.
- Вiрно, Свириде Яковлевичу... Коли я вас малюватиму?
- Ну, це не швидко буде. I хочеться тобi чоловiка мучити i самому
мучитись. От у мене iдея є: поїдь у Кам'янець-Подiльський. Там у музеї є
портрет Кармелюка. Тропiнiн малював.
- Ви думаєте, Тропiнiн? Знавцi не мають таких даних.
- А вони хай краще їх пошукають. Усе говорить за це.
- Цiкаво. Ви якiсь матерiали вивчали?
- Не вивчав, а зустрiчати доводилося.
В цей час вiдкрились дверi, i головний лiкар у супроводi двох сестер
увiйшов у палату. Позаду, витягаючи голову, злякано водила очима Марiєчка,
але, побачивши, що все гаразд, зразу ж повеселiшала, заспокоїлась i знову
заметушилась.
- Все збори i збори! - гримнув лiкар. - Тридцять п'ять рокiв працюю в
лiкарнi, а таких пацiєнтiв, як цiєї зими, не було.
- Iсторична зима, Валер'яне Орестовичу, - обiзвався Свирид Яковлевич.
- Хворий, ви мене не просвiщайте. Сам знаю - iсторична! А хто ж iсторiю
творить? - насупився. - Люди! Живi люди, а не хворi. До мене привозять
хворих, поранених, а вони в халатах тiкають з лiкарнi. Спiшать iсторiю
творити або, або... - Валер'ян Орестович помiтив залiзну тирсу на пiдлозi,
нагнувся i спритно, не по лiтах, витягнув з-пiд лiжка пилку... - Марiє
Iванiвно! - крикнув вiн на всю палату.
Марiєчка зразу ж обм'якла i, червонiючи, як троянда, опустила
переляканi очi в пiдлогу. Вона добре знала, що коли лiкар величає по
батьковi, - добра не жди.
- Марiє Iванiвно! - затряслись довгi сивi пасма на головi лiкаря. - Чи
є у вас найменша рiзниця мiж лiкарнею i дров'яним складом? Ви медичний
злочинець. Непоправний злочинець! Я вас пiд суд, пiд суд вiддам! Ви менi
всi, - затупотiв на сестер, - з лiкарнi конюшню зробили! Хлiв зробили.
- Валер'яне Орестовичу, - крiзь сльози звернулась Марiєчка.
- Мовчать! Або говорiть, говорiть. Почуємо, Марiє Iванiвно, ваше
наукове слово, - з'єхидничав старий.
- Уже й наукове... Хворий так просив, так просив, щоб йому пилу
принесли. Це для удосконалення треба йому. В МТС треба. От ви працюєте над
апаратами...
- Хватить мене просвiщать. Що ви ще видумали? - звернувся до
Мiрошниченка.
- Швидше лiс рiзати. Я дуже просив Марiю Iванiвну помогти менi. Насилу
впрохав.
- Брехня! Не вiрю, не вiрю! Ви їй слово скажете - i вона з вистрибом
побiжить виконувати... Марiєчко! Зараз же винось пилу.
I дiвчина ледве не всмiхнулась: коли назвав її лiкар на iмення -
значить гроза пройшла.
Пiсля лiкарського обходу Свирид Яковлевич продовжував:
- Село Кукавка, де жив у Моркова Тропiнiн, знаходиться недалеко вiд
Головчинцiв i Чорномина - там найбiльше в тi роки орудував Кармелюк. Не
мiг великий художник, що змалював стiльки селянських портретiв, не
зацiкавитися образом вiдомого повстанця. Ви помiтили, наскiльки портрети
старого i молодого українцiв Тропiнiна подiбнi до того портрета Кармелюка,
який iз рук проскурiвських тюремщикiв потрапив у Кам'янець? I характерний
поворот голови даний однаково, i манера письма, i тони...
- Свириде Яковлевичу! - трiумфуючи, вбiгла в палату Марiєчка. -
Трактори iдуть в нашу МТС. Цiла колона! Попереду - мiй брат Михайло.
Сидить на машинi, як полководець! Усi люди збiгаються подивитися на
колону. Навiть головний не витримав: пiдiбрав халат - i бiгцем на вулицю!
В палату увiрвався гуркiт машин, i жовте обличчя Свирида Яковлевича
почало наливатись радiсним рум'янцем.
XIII
Крадучись, неначе злодiй, пiзнього вечора Крамовий добирався до хутора
Варчука. Ще й досi, пiсля короткої, але тяжкої розмови з Марковим, пашiли
його пухнастi щоки, а руки самi по собi стискалися у кулаки. Знiтившись,
вiн мусив, як хлопчисько, слухати нотацiї i не захищатись, а визнавати
свої "помилки".
- Робив, старався. Самовiддано працею доведу, покрию огрiхи, - пiтнiв i
згинався перед Марковим, а в душi ладен був на шматки порiзати цього
невисокого чоловiка, од якого нiчого не можна було заховати нi гучним
словом, нi видимiстю активної дiяльностi, нi поспiшним визнанням своїх
помилок...
На хуторi загавкав пес i кинувся до ворiт. Скрипливо заспiвало по
обмерзлому дротi кiльце, i ноги вiрного сторожа, як пострiл, вдарили по
висушенiй морозом хвiртцi.
Незабаром вийшов Варчук i повiв пiзнього гостя в простору свiтлицю, де
сидiли старий Созоненко, Якiв Данько i Карпо.
Потiм з другої кiмнати, мружачись на свiтло, вийшов Омелян Крупяк.
Граючи своїм красномовством, почав говорити про якусь давню пригоду, але
всi, принишклi i напiвзiгнутi, розумiли, що зараз мають упасти важкi
слова, якi зведуть життя кожного iз них диба, як зводить коня невблаганний
машталiр.
Крамовий чув на собi допитливi тяжкi погляди, але мовчав, пропускаючи,
як крiзь воду, розповiдь Крупяка. Нарештi Сафрон не витримав. Притуливши
затиснутий кулак до пiдборiддя, важко вицiдив першi слова:
- Петре, що трапилось? Не тягни!
- Рятував вас, як мiг. А тепер нема моєї сили. Завтра буде стояти
питання про ваше розкуркулення, - поглянув спочатку на Данька, потiм
зупинив погляд на поблiдлому Варчуковi. - Говорив вам, - продайте, спалiть
зрештою, к чортовiй матерi, свiй хутiр, заженiть добро. Не послухались,
сидiли, от i досидiлись.
- А коли тепер, сьогоднi ж спалити? - ще бiльше вкрився тiєю
страхiтливою крейдою, яка часто вкриває мертвi щоки смаглявих людей.
Смолистi хвилястi вуса ще бiльше пiдкреслювали блiдiсть його обличчя.
- Пiзно. Не треба великого розуму, щоб догадатися, що нарочито
пiдпалили. Iще одну статтю добавлять. Розказав усе.
- Ех... з таким життям! Що тепер робити? Скажи, Петре! Ти розумна
голова! - уже наказав старий Варчук, злiсно поринаючи в плани i роздуми,
його чорнi неблискучi очi зовсiм заховалися в пiвколах зморщок,
перекривились прикушенi уста i покривленi складки на чолi придавили донизу
брови.
Карпо з опаскою подивився на батька: "Тепер попадись йому хто в руки -
надвоє роздере".
- Вiдки менi знати, - на всякий випадок огородив себе обережнiстю. Хай,
мовляв, краще Крупяк вкаже їм дорогу. Цей не вдержить язика.
I Крупяк заговорив. Але де зникла театральна поза, безтурботна
iнтонацiя i усмiшка? Кожне слово поважчало, падало мiцно i поволi.
- Невблаганна доля ломиться в нашi дверi. Отож тепер не зашиєшся, як
пацюк в муку, не пересидиш лиху годину. Вибирати нема чого - залишається
або куля, або Сибiр. Значить, треба битись, дертися, боротися! Пiднiмати
повстання! Iнакше попадеш пiд таку косу, що з корiнням нас викосить. Треба
шатнутись по всiх самостiйниках, по всiх певних людях, добувати зброю...
не слухали мене, боялись...
- Поки повстання пiдiймеш, то тебе пiд конвоєм у район поведуть.
- I поведуть. Посидьте iще деньок, погорюйте, сльозами помочiть своє
добро, - їдко вiдрiзав Крупяк. - Хоч i пiзнувато, але треба випередити
подiї. В лiсах перепинити секретаря райпарткому. Вбити, заховати в снiгах.
А Петро пiсля цього, - поки приїде нове начальство, розбереться з дiлами,
- захистить вас, наново почне крутити справами.
- Дiло, - схвально кивнув головою Карпо. I зразу ж замислився, як краще
здiйснити план. В тяжкому роздумi вираз його обличчя, рожевого i
пухнастого, багато в чому нагадував старого Варчука.
- Так i будемо робити. Однаково: чи пан, чи пропав, - стиснув великi,
оброслi мохом кулаки Якiв Данько. I його довгi рухливi брови заворушились,
як вуса таргана, на широких вилицях вiсiмками вирiзьбились пругкi м'язи.
- Тiльки так. Бити, рiзати все, що буде стояти на завадi, - швидко
викинув з себе Сафрон, спираючись двома лiктями на стiл.
- Небезпечне це дiло. Дуже небезпечне, - похитав головою Созоненко. -
Як зiрвемося, то... зi смертю граємось.
- А ти як думаєш? - звернувся Крупяк до Крамового, витираючи пiт з
довгастих заличкiв, що двома клинцями вбились в обстрижений пiд польку
чуб.
- Не знаю, що й сказати. Ти в цих дiлах неперевершений авторитет,
бiльше розбираєшся, - похвалив падкого до слави товариша, обережно
одводячи вiд себе органiзаторську участь в повстаннi.
Крупяк нiчого не промовив, але так насмiшкувато i злiсно блиснув очима,
що Крамовий зрозумiв: його похвала не приспала допитливого
авантюристичного розуму. Тому Крамовий натягнув на обличчя маску втоми i з
перебiльшеною увагою почав слухати план засiдки, яку просто й добре
придумав Крупяк.
- Ну, менi треба поспiшати, бо, чого доброго, прибiжить виконавець, а
потiм почнуть розшукувати по всьому селу, - роблено позiхнув i швидко
попрощався з усiма. В сiнях його наздогнав Крупяк. Нервуючись, Крамовий
почув на собi гаряче дихання. Обоє мовчки вийшли на скрипливий заснiжений
ганок. I не промовив, а прошипiв Крупяк:
- Щось не пiзнаю тебе, Петре. Трясешся за свою шкуру? Знай, коли будеш
вести подвiйну iтальянську бухгалтерiю, - моя рука не здригнеться пустити
в твiй рот свинцеву галушку. Я чоловiк не гордий. Хто, хто, а ти це знаєш.
- Пiшов ти к чортовiй матерi! Тепер подвiйна бухгалтерiя, тiльки не
така, як ти думаєш, цiннiша в нашiй роботi, анiж твої одвертi терористичнi
акти. I ти на мiй шлях станеш, - злiсно, давлячись словами, кинув у
обличчя Крупяковi. Розлючено, з тяжкими передчуттями увiйшов у метелицю.
Задзвенiло обледенiле дерево, i Крамовий злякано метнувся вбiк,
загрузаючи по пояс в сухi снiги. А плечi його била нестихаюча дрож: знав,
що Крупяк може спокiйно вистрiлити в спину. Правда, це зараз було не дуже
ймовiрним. Але Крамовий раптово обм'як, розчулився, чогось вважаючи себе
мучеником, якого не оцiнили i не зрозумiли...
XIV
Марта iз уст тiтки Дарки довiдалась про нещастя Дмитра. Зразу ж
пожовкла молодиця, важко задихала, схопилась рукою за груди.
- Ти що? Що з тобою?! - злякано скрикнула Дарка.
- Нiчого, - хотiла посмiхнутися побляклими устами, але усмiшка вийшла
такою жалiсною, начеб мала обiрватися плачем.
- Ой ти, горе моє. Подивись на себе - кровинки нема на лицi. В
домовину, мовляли люди, краснiших кладуть. Десь то ти до цього часу
побиваєшся за ним.
- Побиваюсь, тiтко Дарко, - з зiтханням призналась i одвернулась од
удовицi.
- I яка то польза з тої любовi. Одна болiсть та й годi, - розважливо
похитала старечою головою. Та вже не чула її слiв молодиця. Присiла край
вiкна, задумалась, вболiваючи над чужою долею бiльше, нiж над своєю.
Невже може трапитись, що вона бiльше нiколи не побачить свого Дмитра?
Нi... Не свого... Невже так насмiється з неї недоля? Не може бути такого.
Набiгали сльози на очi, i механiчно, неначе завченим рухом, витирала їх
вказiвним пальцем лiвої руки.
Рум'яна, у бiлiй пухнастiй хустцi, в хату вбiгла Нiна, простерши до
матерi, червонi заграблi руки.
- Мамо, розкутай мене. Ти чого плачеш?
- Цить, - пошепки промовила i злякано поглянула на тiтку Дарку. Але та
поралась бiля банякiв i не бачила слiз молодицi.
Спускався негустий, блакитний вечiр, i навiть через вiкна було видно,
як пухнастi снiги одсвiчувались рожевими i мали новими бризками зорi.
Куточки шибок проростали розкiшним весняним квiтом, а в сусiдському саду
постукував у обважнiлi лапатi вiти прозорий молодик i осипав на землю
зеленавоголубу порошу.
"Хоч би на хвильку побачити його, слово сказати", - такий ниючий щем
роз'їдав очi i стискував серце, що, якби не тiтка Дарка, захлинулася б
своїм горем i сльозами. Не можучи бiльше стримувати бiль, швидко
одягнулась в червоний кожушок, накинула на плечi велику клiтчасту хустку i
вийшла надвiр.
Попiдвiконню було чути голоси виконавцiв:
- Агей! На колгоспнi збори!
- I сьогоднi збори? - чийсь голос iз вулицi.
- Не журiться, i завтра будуть, - двi чорнi постатi, як у картинi,
вимальовуються на заснiженiй вулицi.
- А матерiю видаватимуть? Бо так щодня попосидиш i штани протреш!
- А ви їх скидайте, як той куркуль, що каганця при гостях не свiтив.
I смiх, голосний, розгонистий, перестрибує снiгами i стихає в морознiм
повiтрi, як дзвiн.
Так само розмiрене, без всякого дiла до її горя, йшло життя. I ще тяжче
стало на серцi молодицi. Поволi пiшла до сельбуду, що уже привiтно зазивав
людей своїми вогнями. Вiд сельбуду попрямувала на Великий шлях,
намагаючись менше зустрiчатися iз людьми.
- А це правда, що трактори в район прийшли? - задзвенiло на другiй
вулицi.
- Чиста правда. Сам товариш Сталiн, кажуть, з Москви надсилає колони по
усiх усюдах.
- Кажуть, на Красну площу iдуть i iдуть машини, аж земля гуде, а
товариш Сталiн їм усi дороги розкриває.
- Ясне життя пiшло.
Аж усмiхнулась молодиця.
Полохливо йокав i поскрипував снiг пiд ногами, попiд тинами голубiли
високi замети i курiли нiжними, прозорими димками. Вiд швидкої ходи пiт
почав пощипувати її плечi.
I раптом бiля сiльради почула голос Дмитра. Чи здалось? I, забуваючи
сором, що її можуть побачити люди, майже бiгом кинулась вперед.
В темрявi неясно окреслилися конi, двi чоловiчi постатi. Ось одна пiшла
до сiльради, а друга прямує до саней.
Лише по одному обрисовi, по уповiльнених рухах вона пiзнає його.
- Дмитре! - смiючись i зiтхаючи, наближається до нього.
- Марто! - зупиняється, здивований i радiсний.
- Ой, Дмитре! Як же ти? Нiчого з тобою? - з тривогою дивиться у вiчi.
- Ти про що?
- Ну, про що ж? Про твоє... горе.
- Все добре, Марто.
- Яка я щаслива, Дмитре, - затискає теплими руками його велику й
холодну. - Ти й не знаєш, яка я рада. Що б я й робила без тебе? Уже вiд
того, що ти на свiтi живеш, радiснiше менi. Скiльки перемучилась за
сьогоднi. Правда, дурна я?
- Спасибi, Марто. Яка ж ти хороша... Сiдай на сани - завезу тебе
додому.
- Що ти? Що ти? - злякано вiдступає назад молодиця i тiльки тепер
сторожко оглядається навколо себе.
- Боїшся?
- Чудний ти, Дмитре, ой, чудний. З тобою я на край свiту поїхала б i не
охнула. А зайвих слiв не хочу нi сама чути, нi щоб твоя жiнка нарiкала на
мене... Та хiба ти розумiєш що-небудь... Пожив би ти хоч день моїм життям.
Прощавай, Дмитре, - ще раз оглянулась навколо, рвучко притиснулась щокою
до його руки i пiшла у мовчазну вулицю. I не тiльки на небi, а й на душi
визорiло в чоловiка. Ходою пустив конi, а сам подобрiлим поглядом оглядав
своє рiдне село, свою рiдну заснiжену землю.
- Дорогi мої, любi, - не знати до кого промовив: чи до своєї родини, чи
до Марти, чи до зоряного привiлля, що мерехтiло, переливалось чистим
сяйвом.
Наскiльки йому тепер, пiсля пережитого, усе стало дорожчим i милiшим.
Оте щоденне, буденне життя, затiнене, сповнене всякими турботами, бiльшими
i дрiб'язковими, тепер повiнню заливала нова хвиля прозорої i дужої
любовi; тi трепетнi чуття i думи, що з роками, вiддаляючись од порога
молодостi, все рiдше приходять до нас, оповили його, як оповиває чисте
надвечiрнє свiтло розквiтлий сад.
"Працюватиму ж як. Для себе, для людей", - i солодко щемiли його великi
дужi руки, начеб вже стискували чепiги у весняному полi.
Прояснений увiйшов у хату, i зразу ж повеселiшала його сiм'я, радiсно
затрiщав огонь у печi, засмiявся Андрiй i простягнув до батька крихiтнi
рученята.
Уже в темрявi Дмитро почув сльози на очах дружини.
- Ти плачеш, Югино?
- Нi, то вiд радостi, любий. Як поїхав ти, мене наче хто наскрiзь ножем
проткнув, - мiцнiше притулилась до чоловiка. - Ну, що я тобi можу бiльше
сказати? Хiба про таке розкажеш? - Пiдбилась головою пiд його руку... Не
раз так i засинала, мов дитина.
- Югино, я сьогоднi Марту бачив, - хвилюючись, сказав пiсля довгого
роздуму i потiм розповiв про зустрiч, лише утаїв слова молодицi, що вона з
ним i на край свiту поїхала б. З прихованою тривогою ждав жiнчиного слова.
Вiн по одному голосу пiзнає, що вона ховає в найпотаємнiших схованках i чи
зрозумiє його чесну дружбу i приязнь до першої любовi, чи не прийме це за
власну образу.
- Славна вона жiнка, Дмитре. Дуже славна. Можна було тобi приїхати з
нею до нас.
- Теж таке вигадаєш, - здивувався Дмитро, але не пожалкував, що не
запросив Марту до себе - все село тодi чортзна про що заговорило б. Та й
хтозна, чи так би думала Югина, як тепер, коли б приїхав з Мартою.
- Язикiв нема чого боятися. Коли їх боятися, то прийдеться вовком
трубити. Ти ж знаєш, що поганець i найкраще болотом обкидає. А нам нема
чого на дурнiв зважати. Я вiрю тобi, Дмитре.
- Он яка ти... А я думав: прокинуться десь ревнощi, зобижу тебе.
- Коли б ти ховався од мене, тодi б зобижалась.
- Дуже?
- Взнала б, що обманюєш, - нi одного дня не жила б, хоч як люблю тебе.
Вигнала б з-перед очей i з серця, як Григорiя викинула. Усю свою любов
тодi дитинi вiддала б, - так промовила цi слова, що аж у жар кинула Дмитра
i неприємно вразила згадка про Григорiя.
- Ну, що ти, Югино. I думати не посмiй такого. Я хочу прожити, а не
спаскудити свiй вiк.
XV
В холодному небi невидиме сонце бiлило розстеленi полотна. На сходi,
прямо з лiсiв, поволi пiдiймалась, розросталась важка темносиза хмара з
свiтлiшими, брудножовтими окрайцями.
- Снiг пiде. Це добре! - задоволене примружився Крупяк i мiцно плечем
пiдштовхнув Карпа. Той заточився на непритоптаний снiг i собi напав на
Крупяка. Зчепились, мов пiвнi. Ось Карпо з розгону пригинаючись, налетiв
на мiцного тонконосого Крупяка, але той в останнiй момент удару вiдскочив
назад. Карпо, не зустрiчаючи опору, вже падаючи, звiрячо-спритним рухом
зметнувся, проплив над самою землею i пiдвiвся, радiсний i злий, на льоту
спiймав куций австрiйський втинок, що вислизнув з-пiд кожушка.
- Проворний хоч куди! - похвалив Крупяк. - Котячi маєш ноги.
- З нiг мене трудно збити. Я вже у шiстнадцять рокiв з парубками
боровся. Як мене не метлюють, через голову перекинуть, а я на ногах, мов
на пружинках, тримаюсь, - сказав не без гордощiв.
Вiд шляху пiдiйшов Данько, постукуючи цупкими з кожушанки рукавицями.
Його великi каштановi брови покучерявила паморозь; мороз вкрив вилицювате
обличчя округлими бiлими плямами, якi бувають у замерзлих людей, коли їх
заносять у теплу хату.
- Нiякого дiдька нема на шляху. Десь передумав - не поїде сьогоднi.
- Поїде. Робота жде його, не одне село має - цiлий район, - запевнив
Крупяк.
За чорними, вкритими бiлими стрiчками снiгу стовбурами дерев, у
молодому рудолистому дубняку форкнув кiнь i м'яко вдарив копитом у землю.
Данько пiшов до коней, а молодий Варчук iз Крупяком - ближче до шляху.
Лягли на снiгу, закурили. По той бiк дороги темними плямами окреслились
постатi Прокопа Денисенка i Лiфера Созоненка. Перша снiжинка вiйнула перед
очима i впала на скручений дубовий листок, на диво схожий на дитячу руку.
- Подобаєшся ти менi, Карпе, - затягнувшись, Крупяк повернув обличчя до
молодого Варчука. - Ти справжнiй мужчина. А мужчина повинен бути мiцний,
злий, без милосердя i жалощiв. Нiхто тебе, будь ти самим святим апостолом,
не пожалiє, коли сам собi лiктями, пазурами, зубами не проб'єш дорогу. То
наша гнила iнтелiгенцiя проповiдує всякi доброзичливi байочки про любов до
ближнього. А де та любов у бiса? Є таке не без iнтересу дослiдження: коли
ми зближуємо атоми, то на певнiй вiддалi дiють сили притягнення. Якщо ж
вiддаль зменшується - починає збiльшуватися сила вiдштовхнення. Так i з
людьми: вони нам бiльше подобаються на вiддалi, коли менше заважають. Не
любов, а сила - основа рослинного, тваринного i людського життя. Виживає в
боротьбi мiцнiший. От i треба бути в життi сильнiшим, щоб не любили тебе,
а боялись. Ми раз живемо у свiтi, i треба все брати од життя. А просто
тобi не дадуть - виривати треба, i це дiло сильнiших... Я - птах
перелiтний, але про себе тобi даватиму знак. Ми в життi зможемо один
одному стати в пригодi. Гора з горою не сходиться...
- Спасибi, - стримано вiдповiв Карпо. Навiть зайву балакучiсть тепер
простив Крупяку.
Снiг сипнув сильнiше, i вони, обтрушуючись, повставали з землi.
- Замете нашi слiди. Природа з нами, - радiв Крупяк. Метелиця i
надвечiр'я майже водночас спустилися на лiс, i сухе шарудiння та зiтхання
дубового листу переростало в тривожне лопотiння. Так лопотять по
фарбованiй жерстi, пробиваючись з-пiд даху, злостивi крильця вогню.
- Ну й погода. Собаку я не випустив би в таку пору надвiр, - пiдiйшов
Данько. - Коли вже ми мучитись перестанемо?
- На тому свiтi - у пеклi чи в раю, - посмiхнувся Крупяк i раптово
насторожився, приклав руку до вуха: - їдуть!
- Їдуть! - ствердив Карпо, подаючись вперед.
- Хоч би не помилитись, - чомусь злякано розширились очi в Данька.
* * *
Мали виїхати зранку, але до секретаря райпарткому почали приходити з
усякими справами селяни i затримали його до пiзнього обiду.
- Пора нам, Дмитре Тимофiйовичу, в дорогу? - вийшов з сiльради Марков,
оточений людьми.
- Пiзно вже, краще переночувати.
- Авжеж краще заночувати. Неспокiйний час. Вовки в лiсах завелися. Та й
двоногi вовки всюди пантрують тепер, - загомонiли люди.
- В Майданах голову сiльради вбили.
- А в Погорiлiй двох колюспникiв на шматки порiзали i в снiгах
порозкидали... куркульня!
- Нi, нема часу бiльше залишатися, - скочив у сани Марков. -
Прощавайте, люди.
Зразу ж бiля нього вмостився Iван Тимофiйович, якого вчора обрали на
голову колгоспу.
- Всього доброго вам, - сердечно прощалися селяни. - Товариша Говорова
пришлiть знову до нас. То людина. Двадцятип'ятитисячник!
- Цими днями прибуде до вас, - пообiцяв Марков. Дмитро з копита пустив
конi розмашистою риссю.
- Якi красивi липи! - показав Марков рукою на дерева, що аж гiлля
посхиляли пiд вагою снiгу, бiжачи до самого обрiю. - Добре цвiтуть вони?
- Рясно. Улiтку весь степ чаєм пахне.
- А бджоли привозите сюди?
- Нi, - вiдповiв Дмитро i з повагою подивився на Маркова. - Люди у нас
мало бджiльництвом займаються.
- Колгоспам про це треба подбати. Мед у вас пiд рукою тече. Як на душi,
Дмитре Тимофiйовичу?
- Так, наче знову на свiт народився, - радiсно поглянув на Маркова.
Наближався вечiр. Над лiсом розросталася хмара, вкривала небо, i
незабаром пустився лапатий снiг. Далечiнь курiлась i темнiла. Бiля лiсу
Дмитро звiрив рушницю, поклав її напохватi бiля себе i вже не поганяв конi
голосом, тiльки вiжками збивав iз них снiг.
Каламутна рухлива заметiль слiпила очi. Навiть столiтнi дуби обабiч
дороги тiльки окреслювались неясними контурами.
Неначе щось майнуло помiж деревами?
Цьвохнув батогом, i в цей час од лiсу спалахнув зорею невеликий вогник,
прогримiв пострiл. Конi рвонулись вбiк, але Дмитро вчасно стримав їх,
осадив i направив на дорогу. Знову пролунав пострiл, i зразу ж Марков
двiчi вистрiлив з пiстолета в тривожний лiс.
Дмитро в один момент передав вiжки Iвановi Тимофiйовичу, а сам схопив
рушницю. Мiцно, до болю втиснув приклад у плече i дублетом ударив на
вогник, що саме, випереджуючи вибух, розцвiв у дубняку.
Страшним криком обiзвалася рухлива пелена, i щось таке знайоме було в
тому криковi, що мимоволi болiсно забилась думка: хто це? Швидко
перезарядив рушницю i знову ударив у темiнь, що засвiтилась двома
рухливими вогниками.
- Ой, - раптом застогнав Iван Тимофiйович i похилився назад, не
випускаючи з рук намотаних вiжок. Конi, розстеляючись в шаленому кар'єрi,
ще мiцнiше рвонулись вперед, як ляльку пiдкинули знесиленого Бондаря i,
коли б не Дмитро, викинули б його на дорогу, пiдiм'яли б саньми.
- Тату, що з вами? - охопив тестя обома руками.
Той тiльки глянув на нього побiлiлими очима. В грудях щось невидиме
заворушилось, заклекотiло, i кров цiвкою бризнула iз рота, покотилась по
пiдборiддю i почала швидко входити в нiздряне сукно домотканої свитки
Кiлька снiжинок упало на уста i зразу ж, гублячи свою форму, розтопились у
кровi.
З болем i жахом опустив Дмитро тестя на дно саней, не прислухаючись
бiльше нi до стогону лiсу, нi до вiддалених пострiлiв.
Бондар, блiднучи i холонучи, з мукою ширше вiдкрив зовсiм бiлi очi,
намагаючись щось промовити, але кров сильнiше заклекотiла i кипучим
шумовинням почала переливатися на заснiжену солому.
- Дмитре Тимофiйовичу, приклади грудочку снiгу до уст, - наказав
секретар райпарткому, зриваючи з себе гiмнастьорку.
Механiчно, без роздуму, Дмитро послухався Маркова, i снiжка, рудiючи,
жадiбно почала вбирати у себе кров, що парувала ледве помiтним рожевим
димком.
А Марков тимчасом швидко шматував i зв'язував пасма своєї нижньої
сорочки.
- Почекай, Дмитре Тимофiйовичу, - почав сам поратись бiля пораненого. -
Ех, бинта нема! - Похитав головою, коли побачив наскрiзну рану.