Страница:
iскорками вогкого пiску. 1 раптом Свирид Яковлевич, прощаючись, затримав у
своїй руцi Дмитрову руку i задушевно сказав:
- А Марта - дiвчина хороша. Коли полюбилась - одружись. А до Варчукiв
щоб i нога твоя не переступила... Як подумаю, Дмитре, - вiн, тiльки вiн,
Варчук, винен, що твiй батько загинув; душа менi пiдказує: тiльки так
було. Коли б не пiдстрелили його, не те що рiчку - море переплив би...
Людиною був!
З кожним роком, сам не помiчаючи того, Свирид Яковлевич все повнiше i
повнiше в розмовах обрисовував образ свого товариша. Вiн забував усе те
недосконале, що не з вини Тимофiя, а з вини тяжкого безпросвiтного життя
залишилося в ньому. Зростаючи сам, вiн i Тимофiя показував таким, яким той
не тiльки був, а яким би став тепер у життi.
Iнодi навiть Докiя з подивом дивилась на Свирида Яковлевича, думаючи,
що не так вiн сказав про Тимофiя.
Тодi Мiрошниченко густим, обвiтреним голосом зразу ж обрiзав:
- Чого ти так дивишся на мене? Тимофiя я краще знав за тебе. Ми з ним
ще з дитинства, коли ти в кукли бавилась, на Колчака жили обривали. Разом
в германську воювали, разом i в революцiю плече в плече стояли. А в тяжку
годину, коли смерть за тобою, як тiнь, ходить, найкраще чоловiк
пiзнається. Мало ще ти взнала свого Тимофiя. Кришталь вiн! Чистий! Таким i
Дмитра хочу бачити...
X
Повертаючись iз цукроварнi, Дмитро обламався в дорозi. Кисло пахнув
обмерзлий жовтуватий жом, сумовито шипiла пiд копаницями нев'їжджена
блiдосиня дорога, поскрипували над шляхами дерева, обвiшанi бiлими, з
довгими торочками хустками.
Розпластавши крила, на черешневу гiлку спустився ворон, i посипалось
дороге вбрання з дерева, розвiваючись димчастим пилом.
- Кар! - переможно заскрипiв птах i витягнув посивiлу шию.
Неквапно, приноровлюючись до ходи коня, Дмитро iшов бiля саней, часом
по колiна вгрузаючи в снiг.
На заходi поволi гаснув свiтлий, загублений сонцем пояс. В далинi
замигтiло жовтими вогниками село, забрехали собаки, приємно повiяло
гiркуватим димом. Рукавицею стер паморозь з комiра свити, i в цей час
назустрiч йому вилетiли затiненi по груди кучерявими клубками снiгового
пилу дужi конi, швидко несучи крилатi саночки.
Вправна рука машталера легко звернула з дороги i раптом на всьому ходу
здибила, зупинила вороних. - Здоров, Дмитре, - притримуючись за плече
Карпа, пiдвiвся старий Варчук, накритий до надбрiв'я гостроверхою кобкою.
По скривлених тремтливих губах Сафрона вiдчув недобру вiсть для себе.
- Добрий вечiр, - потягнув до себе карого.
- Так от що, Дмитре, - пiдвищуючи голос, дрiбно затряс рукавицею. -
Зарубай собi на носi: ти нiколи Марти не вiзьмеш, нiколи.
- Чому? - злою усмiшкою змiряв ошкiрене повне обличчя Карпа.
- Як то чому? - ски'пiв Сафрон. - Багатством, калиткою не дорiс! Марту
за Лiфера вiддаю! Щоб твого духу коло моєї хати не було.
- Овва, якi ви грiзнi!
- Побачу - приб'ю! Святе моє слово - приб'ю.
- Хвалилася вiвця, що в неї хвiст, як у жеребця.
- Ах ти ж... - вискочив з саней i рвонув гарапника з руки Карпа.
- Дядьку Сафроне, вiдiйдiть од грiха! - насупивсь.
- Я тебе вiдiйду, що до вечора вiдiйдеш, - через сани цьвохнув
гарапником. Чорнi очi заокруглились, наче у птаха. - Я тебе вiдiйду,
чортiв злидень! Злиднi чортовi!
- Вйо! - спокiйно гукнув Дмитро на коня, красномовно спершись обома
руками на рожен.
"Отак обiрвалось все". У вухах гудiла до болю розрiджена ворожнеча, гул
наростав, гарячими хвилями наповнював голову, i вже не чув, як, танцюючи
на снiгу, матюкався Сафрон...
Дома розпрiг коня, не вечерявши пiшов на хутiр.
Сильнiшав мороз, дим з коминiв валив рiвно, зливаючись з небом. Забувши
обережнiсть, пiшов так швидко, що незабаром з чуба покотився пiт,
запарувало тiло. Перескочив через плiт, вдарив снiжкою у вiкно i пiшов до
високого, завiяного снiгом стогу сiна. Калатало серце так, що не чув, як
заскрипiли на снiгу дiвочi кроки. Закутана по самий нiс шерстяною хусткою,
Марта впала йому на груди.
- Ой, непорадна та година, в яку я родилась! - почув, як її сльози
падали йому на пiдборiддя.
- Чого ти?
- Дивись, як списав мене старий, - вiдкинула хустку. Все обличчя було
iзсинене. На розпухлих губах засохла кров, пiд очима свiтились синцi.
- От сволоцюга!
Поцiлував i не мiг второпати, чого уста її були солоними.
- Почула, що вiддає мене за Лiфера - в ноги кинулася з просьбою. А вiн
як визвiриться, ногами змiсив усю. "Я тебе, нечиста душа, схочу - посолю i
з'їм, схочу - без солi з'їм! Набралася розуму вiд злиднiв. Я тобi з
печiнками його виб'ю" - i пiшов Горпину бити, що не доглядала мене.
Пропала я, Дмитре! - i знову окропила його сльозами.
- Чого голосиш? - Задумавсь i знову не мiг зрозумiти, чому поцiлунок
терпкий i солоний.
Билась Марта головою на його грудях, здригались плечi, наче крила у
птицi, перекочувалась дрож по спинi.
Бачив матiр свою. Спрацьовану, з потрiсканими од негоди i працi руками,
що стiльки переробила роботи на своему вiку. Марнiла краса на лицi,
розрiзалась зморшками, тiльки виразнi карi очi були по-дiвочому молодi,
красивi.
- Послухай, Марто, iди додому, збери собi хоч перемiну одежi та й
пiдемо до моєї матерi.
- До твоєї матерi? Вона ж прожене мене без приданого, - ще сильнiше
затремтiла, аж зуби почали клацати.
- Не знаєш ти моєї матерi, - вiдповiв гордовито. - А як поталанить нам,
проживемо без багатства. Багато того щастя чоловiковi треба? Заробити на
хлiб кревно, з'їсти певно та в злагодi вiк прожити - от i все тобi щастя.
Чи так я кажу?
Задумливо пригорнув дiвчину.
Таким увижалось йому це селянське щастя, до якого тягнувся й
дотягнутись не мiг...
- Який ти незвичайний, Дмитре. Скiльки в нас люду перевернулось, а в
усiх тiльки одне на думцi - багатство, грошi, земля, зиск. Один ти
такий... найкращий.
- Теж менi найкращого знайшла. Не перехвалюй, Марто. Сам знаю
гудзкуватий я.
- I найкращий. Дмитре мiй, життя моє... I вже не була Марта тою бiдовою
дiвчиною, що першою покликала його в темiнь весняного вечора. Перша
сказала про своє кохання... Прояснена, вiдхиливши трохи назад голову,
стояла перед ним тиха i чиста, як свiтання. Здавалось, її виразнi очi
розпогодились i свiтили таким сяйвом, що Дмитро не мiг одвести од них
свого погляду, i з радiсним подивом розумiв: любов дiвчини була глибшою,
чим вiн гадав. Перше не раз у душi ворушилась пiдозра: коли дiвчина сама
признається в коханнi - навряд чи справжнє воно. I ось зараз, в цю
хвилину, ця недовiра була назавше розтоплена новим i несказанно радiсним
розумiнням.
- Марто! Дорога! Iди, збирайся...
- Страшно менi, Дмитре, - i потемнiв погляд у дiвчини.
- Страшно тим, в кого совiсть нечиста, хто з людей кривавицю видушує...
А тобi чого? Ми люди простi, не лукавi. - В думцi вже бачив Марту в себе
дома iз своєю матiр'ю.
- Щастя моє! - обвила руками. - Куди скажеш, туди пiду за тобою.
Переночую сьогоднi ще дома, а завтра до тебе прийду. Зiбратися ж треба.
Матерi скажи. Коли не схоче - знати дай.
- Про мене. Тiльки не бери багато з собою, щоб старий не пiк очей. Не
хочу я нiчого з його паскудних достаткiв. Заробимо самi на себе...
- Заробимо, Дмитре.
Легко йшлось додому, в кожному русi ворушилась молода сила, надiйна,
нестримана.
"От i заживемо втрьох, - прикусив зашерхлу губу. Була вона липка i
солона. - Це ж пiт ропою скропив мене", - зрозумiв нарештi.
XI
Матерi нiчого не сказав. Лiг на лежанку, пiдперши долонями голову, у
книжку вткнувся, та прочитати не мiг навiть слова.
"Чудно в життi виходить. Не зустрiнься весiннього вечора з дiвчиною -
тiльки б i того було, що знав би про неї: живе собi у Варчука на хуторi,
куди випадково зайшов узимку iз Варивоном. Хороша дiвчина, добра помiчниця
матерi прийде. Не вiдсвяткують вони бучно єдиного на вiку весiлля, та
проте..."
Бачив Марту в своїй хатi: усмiхнена, з розплетеними густими косами на
грудях, заснула на його руцi.
На другий день ледве дочекався вечора. Вийшов на дорогу, вдивлявся в
голубi, обсiянi мiсячним сяйвом пагорки, в рухливi тiнi, що котилися
полем, затьмарювали слiпуче, щедро розсiяне зерно. Безгомiння настороженим
псом вляглося бiля остуджених хат, блимаючи жовтими вогниками. Далеко
проскрипiли сани. Липа сiйнула срiбною памороззю i знову мовчки
передумувала старечi печалi.
Не вийшла Марта нi першого, нi другого, нi третього вечора. I Дмитро аж
почорнiв за цi днi.
Над селом розгулялась метелиця. З битого шляху зривався наполоханими
табунами коней пронизливий вiтер, влiтав у вузькi вулички i вище хат
пiдiймав мерзлу порошу назустрiч роям дрiбних метеликiв.
"Хороша погодка, тiльки вiдьмам на Лису гору їздити". Почав одягати
кожушок.
- Куди зiбрався, Дмитре? - вiдiрвалась од печi мати.
- Заскочу до Варивона, - заклопотано подивився в покрите лускою вiкно i
вийшов з хати.
- Го-го-го! - зрадiв вiтер i обдав його з двох бокiв дрiбним пилом.
"Чого iржеш, дурню!" Вийшов на дорогу.
Iти було важко, часом провалювався у сипкий снiг, але непогода
породжувала ще бiльшу впертiсть. На полi вiтер зовсiм здичавiв. Налiтав
сплутаним клубком, забивав дух.
"Брешеш - не здолаєш!"
Боком пригинався i вперто йшов уперед. Чув, як солоний пiт щипав спину,
а в обличчя, особливо в пiдборiддя, впивалися пронизливi пекучi голки.
Нарештi хутiр, перегойдуючись, неясно виплив з метелицi. У вiкнi Мартиної
кiмнатки погойдується тьмяний вiдблиск - видно, вкрутила свiтло. Забрехали
на подвiр'ї собаки, почувши ходу людини. Потiм наче щось скрипнуло; бiля
самого вуха промчала п'яна завiя. Стояв бiля плоту. Непокоїлось серце,
стискалось на холодi розiгрiте за дорогу тiло.
Перескочив через плiт, загрузаючи по пояс в снiгу. Чув, як сипкий холод
посипався в халявi i почав розтавати на устiлцi пiд тонкою онучею.
Вiйнувши тiнню, погас вогник у Мартинiй кiмнатi. Дмитро притулився до
стiнки, пальцем тихо вдарив у шибку; позаду озвався сухий трiск, наче
дерево стрельнуло. Оглянувся, не спускаючи пальця од холодного скла.
Чорними клубками, згинаючись, на нього котились чотири постатi. Над
вузьким комiрцем кожуха волосатим колесом пливла голова Ларiона Денисенка,
за ним розiгнувся довгий, з дрючком в руках Лiфер Созоненко. Пригнувшись,
випередив батька проворний Карпо.
"Його найбiльше остерiгатись треба".
- Матерi твоїй чорт! - розтягнувся на снiгу Сафрон, i Дмитро повз нього
пiдскочив до плота. Вигинаючись, трiснула ворина, зручно перехопив її
обома руками.
"Держись, женишок!" - вiдскочив од Ларiона i обрушив товщий кiнець на
голову Лiфера. Той погойднувся i, не випускаючи з рук дрючка, присiдаючи,
опустився на землю. I ще раз, гехнувши, потягнув по плечах, аж скрутився
довгов'язий i кров'ю ригнув на снiг. Налетiли Ларiон iз Сафроном, i два
дрючки одночасно вдарили по третьому. Скорiше тiлом, нiж розумом, вiдчув,
що ззаду крадеться Карпо. Вiдскочив до плота, i в цей час м'яко,
по-котячому повз нього стрибнув молодий Варчук з занесеним шворнем над
головою.
"Зразу голову розкраяв би надвоє", - i оперiщив ломакою по спинi.
Карпо легко через голову перекрутився на снiгу i зразу ж скочив на
ноги, обходячи його.
- Карпо, по ногах бий бугаюгу! його iнакше не звалиш! - вдарив в
обличчя вiтер.
- Я тебе вдарю! - налетiв на Сафрона i Ларiона. Вiдскочив старий Варчук
до стiни, ще раз свиснула над ним ворина i розломилась надвоє. Дмитро
хотiв перестрибнути через випростане тiло, та раптом увесь будинок з гулом
обвалився йому на голову, гарячi червонi, жовтi метелики сипнули в обличчя
i хтось затанцював по його спинi. Потiм коливалась - а земля,
перегойдувалась, наче колиска - сюди-туди, сюди-туди, хрипiли злi i
тривожнi голоси...
Довго не мiг пiдвестися. Розривалась голова; обмерзлi . пасма чуба
холодно задзвенiли на лобi.
"Де ж я?" Свистить завiрюха, засипають снiги, сковує мороз. Нарештi
пiдвiвся i з стогоном упав назад - задубiлi ноги не слухали його.
"Де ж я?"
Навскiс нависло над ним старе дерево, затиснуте високими стогами.
"Стривай, та це ж Варчукiв хутiр".
Знову хотiв устати, але ноги були мов колоди.
"Брешете, гади! Коли не вбили, то не помру спроста".
Боком поплазував по снiгу, глибоко орючи собою сипке поле. Задихався.
Снiг забивав нiздрi, рот, засипав шию; дубiли руки - грiв їх пiд пахвами i
знову плазував. Провалився У рiв, звиваючись, обриваючи нiгтi, вибирався з
нього, уже не чуючи пальцiв.
Вирвався з холодного полону i знову повз.
"Брешете - не здолаєте!"
Кiньми вилiтають вiтри, стугонять, ревуть, засипають снiгами.
Не вирвешся з їхнього полону, i замети занесуть, тiльки весною,
обгризеного звiрами (не найде звiрина, мишi обгризуть), вiдшукає тебе
хлiбороб, по шматках одежi догадається, чиє тiло знайшло притулок на його
полi...
"Брешете - життя мене жде, матiр виглядає. I я приповзу до неї".
Снiжним насипом пiднявся шлях, доповзти до нього, а там i додому
недалеко. Вiдпочити трохи, дух перевести...
Як тепло стає, бризнуло сонце на чорнi поля... Який там черт бризнув!
Це мороз його заковує. Головою у снiг, лiктем у снiг, обидвi руки пiд
себе, i боком, боком на шлях, бо його мати вдома виглядає, Марта
сподiвається його, йому жити, працювати треба... Проклятющi ноги! Кров
тече з пiднебiння.
"Не випльовувати - обмерзне на пiдборiддi"... Боляче стримує
примороженими устами тягучу рiдину i витягується на шлях. Наче хтось
нависає над ним.
Який там нечистий нависає - то мороз хоче затиснути його. "Переповзай,
парубче, шлях - недарма до дiвчини ходив".
Десь iздалеку замукала корова. "Худоба кров чує".
- Дмитре, це ти?
"Ге-ге-ге! Бач, як пiдходить. Дмитром називає".
Голову в снiг, плече в снiг, руки пiд себе - i вперед...
- Дмитре, синку!
"Невже мати? У негоду таку!"
- Це ви, мамо! - хрипить i по знайомих з дитинства пахощах материного
волосся, по дотику пальцiв до лиця, як може тiльки вона доторкнутися, вiн
пiзнає свою найбiльшу любов. - Поганий я, мамо, не осудiть. I вмер би, так
ви в мене є. - I починає котитись у безвiсть.
Тiльки одна мати знає цiну своєї дитини. Тiльки одна мати загляне в тi
тайники серця, що нiкому невiдомi. I вона вже знає його волю - не треба
кликати людей. Напрацьованими великими руками бере попiд пахви сина i
тягне снiгами, не чуючи нi ваги, нi втоми...
XII
Бiль пронизує до кiсток, ходить, перекочується, свердлить буравами
тiло; розмерзаються темнорусi пасма волосу, рiдка червона мазка котиться
по обличчю, а мати клопочеться бiля чобiт - нiяк скинути не може. Тодi, не
питаючи його, мовчки бере нiж, на живому тiлi свiжує халяви. Засичав i
прикусив приморожену губу, коли мати зiрвала примерзлi онучi. Ноги
починають розбухати, пухнути, роздаватися; четверо очей з острахом
схрещуються на них. Затягуються рiвчаки мiж пальцями, запливають пухким
тiстом, з глибини якого маленькими вiчками бiлiють нiгтi.
- Нiчого, нiчого! - кидається мати в хижу, приносить несолоне гусяче
сало i ним до колiн змащує роздутi колоди нiг, пiсля обмотує чистим
льняним полотном, поїть горiлкою, настояною на деревiю i дев'ятисилi.
- Хiба ж то люди? То звiрi, куркулi, - зривається в стогiн голос
матерi.
- А ви ж думали... Скажете, що впав з засторонку, знепритомнiв,
приморозивсь. Щоб нiхто... - хрипить.
- Знаю, знаю сину, - схиляється над ним, як над дитиною, вкладає спати.
Бiлу подушку бруднить сукровиця, кричить усе тiло, пече вогонь; парубок не
може навiть поворухнутися, i знову пахуча горiлка гарячить губи i рот...
Кiлька днiв плювався кров'ю i без помочi матерi не мiг повернутися.
Вдень бiль трохи зменшувався, а вночi, щоб не кричати, затискав зубами
рiжок подушки, з пожаднiстю пив первак.
- Може, в райо'н по лiкаря поїхати?
- Нiякого лiкаря. Тодi сам себе доконаю... Видужаю, на живому засохне!
- хрипiв простудженими грудьми.
Мати сама обстригла голову, щоб хутчiй загоїлась; синяки почали
блiдшати. Найбiльш непокоїли ноги - не мiг стати.
"Невже калiкою буду? Так i не вiддячу Барчукам!" - Рипiв од злостi i
безсилля зубами. Найтяжчим, найстрашнiшим було навiть не калiцтво.
"Прибити старого i молодого, щоб дзвони завили над ними!"
I аж бiль зменшувався, коли бачив ворогiв бiля своїх нiг...
Злоба густою смолою кипiла в скривавленому тiлi; затуманювала тверезi
проблиски розуму.
Часто в думках стрiчав Марту. Приходила, припадала до нього, i дiвочi
губи пахли свiжим снiгом i весiннiм приморозком, що вже дихає повiвом
землi.
Брала його велику руку в свою, гладила вiд зап'ястя до пальцiв i
несподiвано, як i приходила, зникала, наче ранiшнiй туман по долинi. Або
вiн iшов до неї на хутiр, i вона виходила назустрiч, як сама весна. Стара
дубiвка схилялась над нею, притримуючи вiнок пишного рожевого цвiту. У
веснянiй напрузi стояли щепи, i молода господиня, радiючи, бiлила їх
вапном, потрiскану кору шпарувала садiвничим глеєм, i сама була як щепа -
свiжа, пругка, виглядаючи його з-за дерев...
"Що тепер робить вона?"
Скрипнуть дверi, i тихо пiдiйде мати до лiжка. Коли й спить вона?
А зима бiснувалась, мурувала вiкна холодними квiтами; синицями цiнькав
мерзлий снiг, припадаючи до шибок, i хата глухо дзвенiла кожною деревиною.
Непоправним злочинством здавалось лежання, коли стiльки роботи ждало його.
Чув, як ревла корова, йдучи з водопою. У повiтцi жалiбно, по-старечому,
скаржились вiвцi, i так хотiлося переступити через порiг у витку метелицю,
вдихнути пахощi прiснуватого, блакитного снiгу i до самої зорi тесати,
стругати дзвiнке дерево, або, залишаючи за собою глибокi слiди, побрести
iз жаками до Бугу. Це навперемiнку з Варивоном рубали б зеленкуватий лiд,
грiли б на багаттi задубiлi, червонi руки. А ввечерi - в сельбуд до молодi
або до Марти.
У другiй хатi, де стояв столярський станок, вчився майструвати
сiмнадцятилiтнiй невисокий сирота Григорiй Шевчик - далекий родич. Вiн же
порався також бiля Карого: треба було вивезти лiс та заробленi у лiсництвi
клiтки хворосту. Григорiй часом просовував голову до нього.
- До вас можна? - звертався тiльки на "ви", - по батьковi парубка
незручно величати, на "ти" також не виходило, бо Дмитро був старший.
- Заходь, Грицю.
- Як здоров'я ваше?.. А до нас учора шефи з суперфосфатного заводу
приїхали. Це такий завод, що якусь спецiальну муку з каменю виробляє.
Присмачиш нею землю - i все на полi, як з води, росте. Вам би цього
суперфосфату дiстати... Аж за селом гостей з музикою зустрiчали. Далi в
сельбудi були урочистi збори. Шефи говорили про намiри мiжнародних гадiв,
про отих консерваторiв англiйських, що вогнем, як змiї, дихають на нас i
вiйну в кожному снi бачать. Потiм розповiдали шефи про нове життя у нас,
про змичку мiста з селом. Дуже всiм до душi припала доповiдь товариша
Недремного, майстра хiмiчного цеху. Розповiдає так, наче в душу вбиває
слова. Бойовий, видать, чоловiк, бо на щоцi рубець. Потiм толково
Мiрошниченко виступав. Вiн ще за селом, як брат з братом, зустрiвся з
Недремним. Виходить, вони разом проти всякої контрреволюцiї боролися.
Пiсля Мiрошниченка говорив Iван Бондар, а потiм на сцену почав пропихатися
Полiкарп Сергiєнко. Його дядьки за поли свити одсмикують i аж
перехитуються од реготу: "Диви, диви, Полiкарп гораторствувати захотiв!"
"Куди кiнь з копитом, туди й рак з клешнею!" "Полiкарпе, не смiши людей!"
А той хоч би що - без нiяких на сцену лiзе, - i Григорiй розсмiявся.
Усмiхнувся й Дмитро, уявляючи не в мiру балакучого, завзятого хвалька
Сергiєнка.
- Ну, потiм i смiху було. Дядьки, як грушi, на пiдлогу валилися, коли
почав Полiкарп шекерявити про бiй червоно-армiйцiв з бандитами. - I
Григорiй, копiюючи Полiкарпа, раптом витягнув шию з плечей, на самий бакир
збив шапку, в нього стали насторожено переляканими i хитрими-хитрими
заховавши зiрочки веселого зверхнього лукавства:
- Iду я шляхом, - а було це в двадцять пелшому лоцi. Ну, а як можна
було йти шляхом у двадцять пелшому лоцi? 'Душа в тебе не то що в п'яти, а
i в обчаси заскочить - бандити кругом. Iду, коли чую: кулемет як засокоче:
со-ко-ко-ко. А потiм гармата як ревне: гур-гур! А земля - хилить, хилить.
Ну, хоч i не страшно менi, а покотився галушкою в рiв. I чую: такий тупiт
вiд дубини, наче хто чортiв iз неба витрушує. Пропав ти, Полiкарпе, нi за
цапову душу - думаю так собi, а бандити летять шляхом прямо на мене.
Знають, видно, що я в комбiдi состою... Будь у мене кулемет, я б усiх їх
до дiдька поскидав би з коней. Око ж у мене, щоб не зочити, ну прямо як
прицiльний прибор - краще брильянта. Своїм дробовиком горобця на лету
здiймаю...
- Ну, що тут у залi було пiсля цих слiв - i не питайте. Степан Кушнiр
устав з президiї i з сцени упав на людей. А музика як почала смiятись,
тiльки труби брязь-брязь. А Полiкарповi хоч би що. Бреше i не усмiхнеться:
"Отак би вiдлетiла моя душа, мов легка хмаринка. Коли бачу: назустрiч
бандитам двома ланцюжками червонi мчать. Тiльки малувате їх, а бандитiв -
до лихої години. Ну, думаю, треба своїм рiшучу допомогу давати, Червонi -
шляхом, а я ровом лечу наперерiз гадам. Перед самою рубаниною як крикнуть
нашi - ур-р-ра! I я тут не пiдкачав - своїм басом усi голоси покрив. Голос
у мене, - чого там хвалитися, - мо'в грiм. Раз розсердився на жiнку, як
гримну, так вона i впала серед хати - оглушив. I кiлька днiв глуха, як
пеньок, ходила".
- Та зупинiть його! Отже безсовiсний бреше! I гостей дорогих не
стидається, - обiзвався ззаду голос жiнки Полiкарпа. I знову весь сельбуд
покотився зi смiху. Подивився Полiкарп на свою Олександру, зневажливо
махнув рукою, мовляв: сказано, баба. Чого з її дурного язика не зiрветься.
I знову продовжував. "Врiзались нашi в бандитiв, i по шляху закрутився
страшний клубок, виблискуючи шаблюками. Якось кiлька бандитiв аж до мене
вiдтиснули одного червоноармiйця. А вiн рубається, аж глянути i страшно, i
радiсно. То з усього плеча рубане, то наодмаш, то шаблю в другу перекине.
Ну, не Шабля в руцi, а блискавиця. А тут один гад усе його норовить ззаду
вдарити, поки той переднi шаблi одводить. Теж, видно, рубака - не курям
голови зносив. Розсердився, видно, наш на нього - повернув коня, трохи
подався на лiвий бiк, да як рубане. Так i розколов бандита..."
- Почув цi слова товариш Недремний, встав з-за столу, по сценi
пройшовся, i дядьки постихали - слухають. А Полiкарп продовжує; "Ну, а в
цей час один гад i рiзонув червоноармiйця. А шабля тiльки iскрами креснула
i вiдскочила вiд плеча".
- От почав чоловiк правду говорити i знову на брехню перейшов, -
невдоволено промовив Степан Кушнiр.
- Це я брешу? Стидно тобi, Степане, чортзна-що верзти.
- А як же це шабля вiд плеча може вiдскочити?
- Не знаю, не знаю. А чого не знаю - говорити не буду. Я такий.
Запитайте про це нашого шефа, товариша Недремного. Це вiн тодi рубався з
гадами. От де тепер прийшлося з дорогим захисником зустрiтися, - i
Полiкарп пiдiйшов до робiтника.
- Було таке, товаришi, - усмiхнувся Недремний. - Це я стальнi платiвки
пiд гiмнастьорку пiдклав. Ще з iмперiалiстичної принiс. Помагали iнодi.
Пiсля цього мов хто пiдмiнив дядькiв: самi на сцену тиснуться, щоб про
життя поговорити - i про полiтику, i про вiйну, i про КНС. А шефи тiльки
всмiхаються. Наприкiнцi подарували нам бiблiотеку. Вчителька як побачила
книжки, аж розпласталась над ними i ледве не схлипнула: "Це ж багатство!..
Класики".
- Еге ж, на всi вашi класики хватить, Людмило Сергiївно, - пiдтвердив
Полiкарп. - I Григорiй розсмiявся.
- Я вам книжку принiс з цiєї бiблiотеки. Ловка, за душу вчепилася i не
вiдпустила, поки вiд палiтурки до палiтурки не прочитав. - I тiльки тепер
скидає шапку. Хвилястий чорний чуб спадає на високий прямий лоб. З-пiд
смiльних брiв усмiхаються веселi очi, не придивись до них - карими
здадуться, приглянься - так голубi, тiльки затiненi на чорнявому виду.
По-дiвочому м'яко закругляється обличчя, майже не видiляється пiдборiддя з
вирiзаною ямкою. I куточки вуст закiнчуються також двома усмiхненими
ямками. Поглянеш на таку юнiсть незатьмарену i сам в душi усмiхнешся.
- Про що ж там пишеться?
- Про революцiонера Сергiя Лазо. Його живцем японцi у топцi спалили. От
гади триклятi! Словом, контрреволюцiя! Як вони мучили товариша Лазо! А вiн
i не скрикнув. Такому чоловiковi жити б i жити. - Хвилювання Григорiя
передається Дмитровi, i вiн тихо каже:
- От вiн i живе, Григорiю, мiж нами. Як живий.
- Правду говорите! - зрадiв Шевчик. - Така смерть - це велике життя. -
I надовго задума оповиває їхнi обличчя.
Очi в Григорiя тьмаряться, пiд темними вогкими губами тiсняться густi
високi зуби, тремтять нiздрi невеликого, ледь приплюснутого на кiнчику
носа...
- Вам нiчого не треба? - нарештi порушує мовчанку.
- Поки нiчого.
- Завтра уже весь лiс вивезу. Треба було б плiт бiля клунi
перегородити. Як ви скажете?
- Нiчого, сам перегороджу. Тобi худоба потрiбна?
- Та треба, одну-двi клiтки вивезти, щоб на печi баба не замерзла. Вона
любить тепло, кужiль, корову та чарку, - смiється Грицько.
- А хто її не любить? Сам бог пив.
- Нi, вiн не пив.
- А ти ж звiдки знаєш?
- Бо його на свiтi не було. Це в сельбудi правильно лектор доказав. На
картинах показував. - Виходить тихо у другу хату.
Дмитро розгортає книжку, i в його почуття й думи вплiтаються з другої
хати стук теслицi i мiцний молодечий голос:
Понад Бугом з ворогами
Третiй день гуркоче бiй.
Там мiй милий чорнобривий
На тачанцi бойовiй.
I невимовне захотiлося жити - не калiкою, а мiцним воїном, вийти на
шлях, коли весняна синь сповиває далекi рiднi простори, а в небi урочисто
курличуть журавлi, летячи в забузькi плавнi.
"Брешете, мене на колiна не поставиш!"
Спершись руками на бильця лiжка, почав, кусаючи губу, спускатись на
долiвку.
Нарештi став на ноги, що вже потроху почали стухати. Мати сплела йому з
соломи великi капцi, то й човгав ними по хатi - обережно, по-старечому.
- Значить, виходили, мамо. I як ви мене вiдшукали тодi?
- Сказав ти - до Варивона йдеш, а серце моє непокоїлось, чуло, наче
криєшся з чимсь. Примiчала перед горем цим: не на мiсцi душа твоя. Вечiр
настане - у вiкно виглядаєш, на шлях виходиш, а чого даремно виходити?..
Тодi допряла кужiль, а тебе нема. От i пiшла до Варивона, а потiм на
шлях... Вiтер з нiг збиває, задубiла вся, а вiрю - побачу тебе. Ходжу,
ходжу, виглядаю з села, з хутора i вертаюсь до липи... Скрипить вона, як
печаль моя.
I непомiтно в тиху мову матерi, як в музику, вплiтаються згадки.
своїй руцi Дмитрову руку i задушевно сказав:
- А Марта - дiвчина хороша. Коли полюбилась - одружись. А до Варчукiв
щоб i нога твоя не переступила... Як подумаю, Дмитре, - вiн, тiльки вiн,
Варчук, винен, що твiй батько загинув; душа менi пiдказує: тiльки так
було. Коли б не пiдстрелили його, не те що рiчку - море переплив би...
Людиною був!
З кожним роком, сам не помiчаючи того, Свирид Яковлевич все повнiше i
повнiше в розмовах обрисовував образ свого товариша. Вiн забував усе те
недосконале, що не з вини Тимофiя, а з вини тяжкого безпросвiтного життя
залишилося в ньому. Зростаючи сам, вiн i Тимофiя показував таким, яким той
не тiльки був, а яким би став тепер у життi.
Iнодi навiть Докiя з подивом дивилась на Свирида Яковлевича, думаючи,
що не так вiн сказав про Тимофiя.
Тодi Мiрошниченко густим, обвiтреним голосом зразу ж обрiзав:
- Чого ти так дивишся на мене? Тимофiя я краще знав за тебе. Ми з ним
ще з дитинства, коли ти в кукли бавилась, на Колчака жили обривали. Разом
в германську воювали, разом i в революцiю плече в плече стояли. А в тяжку
годину, коли смерть за тобою, як тiнь, ходить, найкраще чоловiк
пiзнається. Мало ще ти взнала свого Тимофiя. Кришталь вiн! Чистий! Таким i
Дмитра хочу бачити...
X
Повертаючись iз цукроварнi, Дмитро обламався в дорозi. Кисло пахнув
обмерзлий жовтуватий жом, сумовито шипiла пiд копаницями нев'їжджена
блiдосиня дорога, поскрипували над шляхами дерева, обвiшанi бiлими, з
довгими торочками хустками.
Розпластавши крила, на черешневу гiлку спустився ворон, i посипалось
дороге вбрання з дерева, розвiваючись димчастим пилом.
- Кар! - переможно заскрипiв птах i витягнув посивiлу шию.
Неквапно, приноровлюючись до ходи коня, Дмитро iшов бiля саней, часом
по колiна вгрузаючи в снiг.
На заходi поволi гаснув свiтлий, загублений сонцем пояс. В далинi
замигтiло жовтими вогниками село, забрехали собаки, приємно повiяло
гiркуватим димом. Рукавицею стер паморозь з комiра свити, i в цей час
назустрiч йому вилетiли затiненi по груди кучерявими клубками снiгового
пилу дужi конi, швидко несучи крилатi саночки.
Вправна рука машталера легко звернула з дороги i раптом на всьому ходу
здибила, зупинила вороних. - Здоров, Дмитре, - притримуючись за плече
Карпа, пiдвiвся старий Варчук, накритий до надбрiв'я гостроверхою кобкою.
По скривлених тремтливих губах Сафрона вiдчув недобру вiсть для себе.
- Добрий вечiр, - потягнув до себе карого.
- Так от що, Дмитре, - пiдвищуючи голос, дрiбно затряс рукавицею. -
Зарубай собi на носi: ти нiколи Марти не вiзьмеш, нiколи.
- Чому? - злою усмiшкою змiряв ошкiрене повне обличчя Карпа.
- Як то чому? - ски'пiв Сафрон. - Багатством, калиткою не дорiс! Марту
за Лiфера вiддаю! Щоб твого духу коло моєї хати не було.
- Овва, якi ви грiзнi!
- Побачу - приб'ю! Святе моє слово - приб'ю.
- Хвалилася вiвця, що в неї хвiст, як у жеребця.
- Ах ти ж... - вискочив з саней i рвонув гарапника з руки Карпа.
- Дядьку Сафроне, вiдiйдiть од грiха! - насупивсь.
- Я тебе вiдiйду, що до вечора вiдiйдеш, - через сани цьвохнув
гарапником. Чорнi очi заокруглились, наче у птаха. - Я тебе вiдiйду,
чортiв злидень! Злиднi чортовi!
- Вйо! - спокiйно гукнув Дмитро на коня, красномовно спершись обома
руками на рожен.
"Отак обiрвалось все". У вухах гудiла до болю розрiджена ворожнеча, гул
наростав, гарячими хвилями наповнював голову, i вже не чув, як, танцюючи
на снiгу, матюкався Сафрон...
Дома розпрiг коня, не вечерявши пiшов на хутiр.
Сильнiшав мороз, дим з коминiв валив рiвно, зливаючись з небом. Забувши
обережнiсть, пiшов так швидко, що незабаром з чуба покотився пiт,
запарувало тiло. Перескочив через плiт, вдарив снiжкою у вiкно i пiшов до
високого, завiяного снiгом стогу сiна. Калатало серце так, що не чув, як
заскрипiли на снiгу дiвочi кроки. Закутана по самий нiс шерстяною хусткою,
Марта впала йому на груди.
- Ой, непорадна та година, в яку я родилась! - почув, як її сльози
падали йому на пiдборiддя.
- Чого ти?
- Дивись, як списав мене старий, - вiдкинула хустку. Все обличчя було
iзсинене. На розпухлих губах засохла кров, пiд очима свiтились синцi.
- От сволоцюга!
Поцiлував i не мiг второпати, чого уста її були солоними.
- Почула, що вiддає мене за Лiфера - в ноги кинулася з просьбою. А вiн
як визвiриться, ногами змiсив усю. "Я тебе, нечиста душа, схочу - посолю i
з'їм, схочу - без солi з'їм! Набралася розуму вiд злиднiв. Я тобi з
печiнками його виб'ю" - i пiшов Горпину бити, що не доглядала мене.
Пропала я, Дмитре! - i знову окропила його сльозами.
- Чого голосиш? - Задумавсь i знову не мiг зрозумiти, чому поцiлунок
терпкий i солоний.
Билась Марта головою на його грудях, здригались плечi, наче крила у
птицi, перекочувалась дрож по спинi.
Бачив матiр свою. Спрацьовану, з потрiсканими од негоди i працi руками,
що стiльки переробила роботи на своему вiку. Марнiла краса на лицi,
розрiзалась зморшками, тiльки виразнi карi очi були по-дiвочому молодi,
красивi.
- Послухай, Марто, iди додому, збери собi хоч перемiну одежi та й
пiдемо до моєї матерi.
- До твоєї матерi? Вона ж прожене мене без приданого, - ще сильнiше
затремтiла, аж зуби почали клацати.
- Не знаєш ти моєї матерi, - вiдповiв гордовито. - А як поталанить нам,
проживемо без багатства. Багато того щастя чоловiковi треба? Заробити на
хлiб кревно, з'їсти певно та в злагодi вiк прожити - от i все тобi щастя.
Чи так я кажу?
Задумливо пригорнув дiвчину.
Таким увижалось йому це селянське щастя, до якого тягнувся й
дотягнутись не мiг...
- Який ти незвичайний, Дмитре. Скiльки в нас люду перевернулось, а в
усiх тiльки одне на думцi - багатство, грошi, земля, зиск. Один ти
такий... найкращий.
- Теж менi найкращого знайшла. Не перехвалюй, Марто. Сам знаю
гудзкуватий я.
- I найкращий. Дмитре мiй, життя моє... I вже не була Марта тою бiдовою
дiвчиною, що першою покликала його в темiнь весняного вечора. Перша
сказала про своє кохання... Прояснена, вiдхиливши трохи назад голову,
стояла перед ним тиха i чиста, як свiтання. Здавалось, її виразнi очi
розпогодились i свiтили таким сяйвом, що Дмитро не мiг одвести од них
свого погляду, i з радiсним подивом розумiв: любов дiвчини була глибшою,
чим вiн гадав. Перше не раз у душi ворушилась пiдозра: коли дiвчина сама
признається в коханнi - навряд чи справжнє воно. I ось зараз, в цю
хвилину, ця недовiра була назавше розтоплена новим i несказанно радiсним
розумiнням.
- Марто! Дорога! Iди, збирайся...
- Страшно менi, Дмитре, - i потемнiв погляд у дiвчини.
- Страшно тим, в кого совiсть нечиста, хто з людей кривавицю видушує...
А тобi чого? Ми люди простi, не лукавi. - В думцi вже бачив Марту в себе
дома iз своєю матiр'ю.
- Щастя моє! - обвила руками. - Куди скажеш, туди пiду за тобою.
Переночую сьогоднi ще дома, а завтра до тебе прийду. Зiбратися ж треба.
Матерi скажи. Коли не схоче - знати дай.
- Про мене. Тiльки не бери багато з собою, щоб старий не пiк очей. Не
хочу я нiчого з його паскудних достаткiв. Заробимо самi на себе...
- Заробимо, Дмитре.
Легко йшлось додому, в кожному русi ворушилась молода сила, надiйна,
нестримана.
"От i заживемо втрьох, - прикусив зашерхлу губу. Була вона липка i
солона. - Це ж пiт ропою скропив мене", - зрозумiв нарештi.
XI
Матерi нiчого не сказав. Лiг на лежанку, пiдперши долонями голову, у
книжку вткнувся, та прочитати не мiг навiть слова.
"Чудно в життi виходить. Не зустрiнься весiннього вечора з дiвчиною -
тiльки б i того було, що знав би про неї: живе собi у Варчука на хуторi,
куди випадково зайшов узимку iз Варивоном. Хороша дiвчина, добра помiчниця
матерi прийде. Не вiдсвяткують вони бучно єдиного на вiку весiлля, та
проте..."
Бачив Марту в своїй хатi: усмiхнена, з розплетеними густими косами на
грудях, заснула на його руцi.
На другий день ледве дочекався вечора. Вийшов на дорогу, вдивлявся в
голубi, обсiянi мiсячним сяйвом пагорки, в рухливi тiнi, що котилися
полем, затьмарювали слiпуче, щедро розсiяне зерно. Безгомiння настороженим
псом вляглося бiля остуджених хат, блимаючи жовтими вогниками. Далеко
проскрипiли сани. Липа сiйнула срiбною памороззю i знову мовчки
передумувала старечi печалi.
Не вийшла Марта нi першого, нi другого, нi третього вечора. I Дмитро аж
почорнiв за цi днi.
Над селом розгулялась метелиця. З битого шляху зривався наполоханими
табунами коней пронизливий вiтер, влiтав у вузькi вулички i вище хат
пiдiймав мерзлу порошу назустрiч роям дрiбних метеликiв.
"Хороша погодка, тiльки вiдьмам на Лису гору їздити". Почав одягати
кожушок.
- Куди зiбрався, Дмитре? - вiдiрвалась од печi мати.
- Заскочу до Варивона, - заклопотано подивився в покрите лускою вiкно i
вийшов з хати.
- Го-го-го! - зрадiв вiтер i обдав його з двох бокiв дрiбним пилом.
"Чого iржеш, дурню!" Вийшов на дорогу.
Iти було важко, часом провалювався у сипкий снiг, але непогода
породжувала ще бiльшу впертiсть. На полi вiтер зовсiм здичавiв. Налiтав
сплутаним клубком, забивав дух.
"Брешеш - не здолаєш!"
Боком пригинався i вперто йшов уперед. Чув, як солоний пiт щипав спину,
а в обличчя, особливо в пiдборiддя, впивалися пронизливi пекучi голки.
Нарештi хутiр, перегойдуючись, неясно виплив з метелицi. У вiкнi Мартиної
кiмнатки погойдується тьмяний вiдблиск - видно, вкрутила свiтло. Забрехали
на подвiр'ї собаки, почувши ходу людини. Потiм наче щось скрипнуло; бiля
самого вуха промчала п'яна завiя. Стояв бiля плоту. Непокоїлось серце,
стискалось на холодi розiгрiте за дорогу тiло.
Перескочив через плiт, загрузаючи по пояс в снiгу. Чув, як сипкий холод
посипався в халявi i почав розтавати на устiлцi пiд тонкою онучею.
Вiйнувши тiнню, погас вогник у Мартинiй кiмнатi. Дмитро притулився до
стiнки, пальцем тихо вдарив у шибку; позаду озвався сухий трiск, наче
дерево стрельнуло. Оглянувся, не спускаючи пальця од холодного скла.
Чорними клубками, згинаючись, на нього котились чотири постатi. Над
вузьким комiрцем кожуха волосатим колесом пливла голова Ларiона Денисенка,
за ним розiгнувся довгий, з дрючком в руках Лiфер Созоненко. Пригнувшись,
випередив батька проворний Карпо.
"Його найбiльше остерiгатись треба".
- Матерi твоїй чорт! - розтягнувся на снiгу Сафрон, i Дмитро повз нього
пiдскочив до плота. Вигинаючись, трiснула ворина, зручно перехопив її
обома руками.
"Держись, женишок!" - вiдскочив од Ларiона i обрушив товщий кiнець на
голову Лiфера. Той погойднувся i, не випускаючи з рук дрючка, присiдаючи,
опустився на землю. I ще раз, гехнувши, потягнув по плечах, аж скрутився
довгов'язий i кров'ю ригнув на снiг. Налетiли Ларiон iз Сафроном, i два
дрючки одночасно вдарили по третьому. Скорiше тiлом, нiж розумом, вiдчув,
що ззаду крадеться Карпо. Вiдскочив до плота, i в цей час м'яко,
по-котячому повз нього стрибнув молодий Варчук з занесеним шворнем над
головою.
"Зразу голову розкраяв би надвоє", - i оперiщив ломакою по спинi.
Карпо легко через голову перекрутився на снiгу i зразу ж скочив на
ноги, обходячи його.
- Карпо, по ногах бий бугаюгу! його iнакше не звалиш! - вдарив в
обличчя вiтер.
- Я тебе вдарю! - налетiв на Сафрона i Ларiона. Вiдскочив старий Варчук
до стiни, ще раз свиснула над ним ворина i розломилась надвоє. Дмитро
хотiв перестрибнути через випростане тiло, та раптом увесь будинок з гулом
обвалився йому на голову, гарячi червонi, жовтi метелики сипнули в обличчя
i хтось затанцював по його спинi. Потiм коливалась - а земля,
перегойдувалась, наче колиска - сюди-туди, сюди-туди, хрипiли злi i
тривожнi голоси...
Довго не мiг пiдвестися. Розривалась голова; обмерзлi . пасма чуба
холодно задзвенiли на лобi.
"Де ж я?" Свистить завiрюха, засипають снiги, сковує мороз. Нарештi
пiдвiвся i з стогоном упав назад - задубiлi ноги не слухали його.
"Де ж я?"
Навскiс нависло над ним старе дерево, затиснуте високими стогами.
"Стривай, та це ж Варчукiв хутiр".
Знову хотiв устати, але ноги були мов колоди.
"Брешете, гади! Коли не вбили, то не помру спроста".
Боком поплазував по снiгу, глибоко орючи собою сипке поле. Задихався.
Снiг забивав нiздрi, рот, засипав шию; дубiли руки - грiв їх пiд пахвами i
знову плазував. Провалився У рiв, звиваючись, обриваючи нiгтi, вибирався з
нього, уже не чуючи пальцiв.
Вирвався з холодного полону i знову повз.
"Брешете - не здолаєте!"
Кiньми вилiтають вiтри, стугонять, ревуть, засипають снiгами.
Не вирвешся з їхнього полону, i замети занесуть, тiльки весною,
обгризеного звiрами (не найде звiрина, мишi обгризуть), вiдшукає тебе
хлiбороб, по шматках одежi догадається, чиє тiло знайшло притулок на його
полi...
"Брешете - життя мене жде, матiр виглядає. I я приповзу до неї".
Снiжним насипом пiднявся шлях, доповзти до нього, а там i додому
недалеко. Вiдпочити трохи, дух перевести...
Як тепло стає, бризнуло сонце на чорнi поля... Який там черт бризнув!
Це мороз його заковує. Головою у снiг, лiктем у снiг, обидвi руки пiд
себе, i боком, боком на шлях, бо його мати вдома виглядає, Марта
сподiвається його, йому жити, працювати треба... Проклятющi ноги! Кров
тече з пiднебiння.
"Не випльовувати - обмерзне на пiдборiддi"... Боляче стримує
примороженими устами тягучу рiдину i витягується на шлях. Наче хтось
нависає над ним.
Який там нечистий нависає - то мороз хоче затиснути його. "Переповзай,
парубче, шлях - недарма до дiвчини ходив".
Десь iздалеку замукала корова. "Худоба кров чує".
- Дмитре, це ти?
"Ге-ге-ге! Бач, як пiдходить. Дмитром називає".
Голову в снiг, плече в снiг, руки пiд себе - i вперед...
- Дмитре, синку!
"Невже мати? У негоду таку!"
- Це ви, мамо! - хрипить i по знайомих з дитинства пахощах материного
волосся, по дотику пальцiв до лиця, як може тiльки вона доторкнутися, вiн
пiзнає свою найбiльшу любов. - Поганий я, мамо, не осудiть. I вмер би, так
ви в мене є. - I починає котитись у безвiсть.
Тiльки одна мати знає цiну своєї дитини. Тiльки одна мати загляне в тi
тайники серця, що нiкому невiдомi. I вона вже знає його волю - не треба
кликати людей. Напрацьованими великими руками бере попiд пахви сина i
тягне снiгами, не чуючи нi ваги, нi втоми...
XII
Бiль пронизує до кiсток, ходить, перекочується, свердлить буравами
тiло; розмерзаються темнорусi пасма волосу, рiдка червона мазка котиться
по обличчю, а мати клопочеться бiля чобiт - нiяк скинути не може. Тодi, не
питаючи його, мовчки бере нiж, на живому тiлi свiжує халяви. Засичав i
прикусив приморожену губу, коли мати зiрвала примерзлi онучi. Ноги
починають розбухати, пухнути, роздаватися; четверо очей з острахом
схрещуються на них. Затягуються рiвчаки мiж пальцями, запливають пухким
тiстом, з глибини якого маленькими вiчками бiлiють нiгтi.
- Нiчого, нiчого! - кидається мати в хижу, приносить несолоне гусяче
сало i ним до колiн змащує роздутi колоди нiг, пiсля обмотує чистим
льняним полотном, поїть горiлкою, настояною на деревiю i дев'ятисилi.
- Хiба ж то люди? То звiрi, куркулi, - зривається в стогiн голос
матерi.
- А ви ж думали... Скажете, що впав з засторонку, знепритомнiв,
приморозивсь. Щоб нiхто... - хрипить.
- Знаю, знаю сину, - схиляється над ним, як над дитиною, вкладає спати.
Бiлу подушку бруднить сукровиця, кричить усе тiло, пече вогонь; парубок не
може навiть поворухнутися, i знову пахуча горiлка гарячить губи i рот...
Кiлька днiв плювався кров'ю i без помочi матерi не мiг повернутися.
Вдень бiль трохи зменшувався, а вночi, щоб не кричати, затискав зубами
рiжок подушки, з пожаднiстю пив первак.
- Може, в райо'н по лiкаря поїхати?
- Нiякого лiкаря. Тодi сам себе доконаю... Видужаю, на живому засохне!
- хрипiв простудженими грудьми.
Мати сама обстригла голову, щоб хутчiй загоїлась; синяки почали
блiдшати. Найбiльш непокоїли ноги - не мiг стати.
"Невже калiкою буду? Так i не вiддячу Барчукам!" - Рипiв од злостi i
безсилля зубами. Найтяжчим, найстрашнiшим було навiть не калiцтво.
"Прибити старого i молодого, щоб дзвони завили над ними!"
I аж бiль зменшувався, коли бачив ворогiв бiля своїх нiг...
Злоба густою смолою кипiла в скривавленому тiлi; затуманювала тверезi
проблиски розуму.
Часто в думках стрiчав Марту. Приходила, припадала до нього, i дiвочi
губи пахли свiжим снiгом i весiннiм приморозком, що вже дихає повiвом
землi.
Брала його велику руку в свою, гладила вiд зап'ястя до пальцiв i
несподiвано, як i приходила, зникала, наче ранiшнiй туман по долинi. Або
вiн iшов до неї на хутiр, i вона виходила назустрiч, як сама весна. Стара
дубiвка схилялась над нею, притримуючи вiнок пишного рожевого цвiту. У
веснянiй напрузi стояли щепи, i молода господиня, радiючи, бiлила їх
вапном, потрiскану кору шпарувала садiвничим глеєм, i сама була як щепа -
свiжа, пругка, виглядаючи його з-за дерев...
"Що тепер робить вона?"
Скрипнуть дверi, i тихо пiдiйде мати до лiжка. Коли й спить вона?
А зима бiснувалась, мурувала вiкна холодними квiтами; синицями цiнькав
мерзлий снiг, припадаючи до шибок, i хата глухо дзвенiла кожною деревиною.
Непоправним злочинством здавалось лежання, коли стiльки роботи ждало його.
Чув, як ревла корова, йдучи з водопою. У повiтцi жалiбно, по-старечому,
скаржились вiвцi, i так хотiлося переступити через порiг у витку метелицю,
вдихнути пахощi прiснуватого, блакитного снiгу i до самої зорi тесати,
стругати дзвiнке дерево, або, залишаючи за собою глибокi слiди, побрести
iз жаками до Бугу. Це навперемiнку з Варивоном рубали б зеленкуватий лiд,
грiли б на багаттi задубiлi, червонi руки. А ввечерi - в сельбуд до молодi
або до Марти.
У другiй хатi, де стояв столярський станок, вчився майструвати
сiмнадцятилiтнiй невисокий сирота Григорiй Шевчик - далекий родич. Вiн же
порався також бiля Карого: треба було вивезти лiс та заробленi у лiсництвi
клiтки хворосту. Григорiй часом просовував голову до нього.
- До вас можна? - звертався тiльки на "ви", - по батьковi парубка
незручно величати, на "ти" також не виходило, бо Дмитро був старший.
- Заходь, Грицю.
- Як здоров'я ваше?.. А до нас учора шефи з суперфосфатного заводу
приїхали. Це такий завод, що якусь спецiальну муку з каменю виробляє.
Присмачиш нею землю - i все на полi, як з води, росте. Вам би цього
суперфосфату дiстати... Аж за селом гостей з музикою зустрiчали. Далi в
сельбудi були урочистi збори. Шефи говорили про намiри мiжнародних гадiв,
про отих консерваторiв англiйських, що вогнем, як змiї, дихають на нас i
вiйну в кожному снi бачать. Потiм розповiдали шефи про нове життя у нас,
про змичку мiста з селом. Дуже всiм до душi припала доповiдь товариша
Недремного, майстра хiмiчного цеху. Розповiдає так, наче в душу вбиває
слова. Бойовий, видать, чоловiк, бо на щоцi рубець. Потiм толково
Мiрошниченко виступав. Вiн ще за селом, як брат з братом, зустрiвся з
Недремним. Виходить, вони разом проти всякої контрреволюцiї боролися.
Пiсля Мiрошниченка говорив Iван Бондар, а потiм на сцену почав пропихатися
Полiкарп Сергiєнко. Його дядьки за поли свити одсмикують i аж
перехитуються од реготу: "Диви, диви, Полiкарп гораторствувати захотiв!"
"Куди кiнь з копитом, туди й рак з клешнею!" "Полiкарпе, не смiши людей!"
А той хоч би що - без нiяких на сцену лiзе, - i Григорiй розсмiявся.
Усмiхнувся й Дмитро, уявляючи не в мiру балакучого, завзятого хвалька
Сергiєнка.
- Ну, потiм i смiху було. Дядьки, як грушi, на пiдлогу валилися, коли
почав Полiкарп шекерявити про бiй червоно-армiйцiв з бандитами. - I
Григорiй, копiюючи Полiкарпа, раптом витягнув шию з плечей, на самий бакир
збив шапку, в нього стали насторожено переляканими i хитрими-хитрими
заховавши зiрочки веселого зверхнього лукавства:
- Iду я шляхом, - а було це в двадцять пелшому лоцi. Ну, а як можна
було йти шляхом у двадцять пелшому лоцi? 'Душа в тебе не то що в п'яти, а
i в обчаси заскочить - бандити кругом. Iду, коли чую: кулемет як засокоче:
со-ко-ко-ко. А потiм гармата як ревне: гур-гур! А земля - хилить, хилить.
Ну, хоч i не страшно менi, а покотився галушкою в рiв. I чую: такий тупiт
вiд дубини, наче хто чортiв iз неба витрушує. Пропав ти, Полiкарпе, нi за
цапову душу - думаю так собi, а бандити летять шляхом прямо на мене.
Знають, видно, що я в комбiдi состою... Будь у мене кулемет, я б усiх їх
до дiдька поскидав би з коней. Око ж у мене, щоб не зочити, ну прямо як
прицiльний прибор - краще брильянта. Своїм дробовиком горобця на лету
здiймаю...
- Ну, що тут у залi було пiсля цих слiв - i не питайте. Степан Кушнiр
устав з президiї i з сцени упав на людей. А музика як почала смiятись,
тiльки труби брязь-брязь. А Полiкарповi хоч би що. Бреше i не усмiхнеться:
"Отак би вiдлетiла моя душа, мов легка хмаринка. Коли бачу: назустрiч
бандитам двома ланцюжками червонi мчать. Тiльки малувате їх, а бандитiв -
до лихої години. Ну, думаю, треба своїм рiшучу допомогу давати, Червонi -
шляхом, а я ровом лечу наперерiз гадам. Перед самою рубаниною як крикнуть
нашi - ур-р-ра! I я тут не пiдкачав - своїм басом усi голоси покрив. Голос
у мене, - чого там хвалитися, - мо'в грiм. Раз розсердився на жiнку, як
гримну, так вона i впала серед хати - оглушив. I кiлька днiв глуха, як
пеньок, ходила".
- Та зупинiть його! Отже безсовiсний бреше! I гостей дорогих не
стидається, - обiзвався ззаду голос жiнки Полiкарпа. I знову весь сельбуд
покотився зi смiху. Подивився Полiкарп на свою Олександру, зневажливо
махнув рукою, мовляв: сказано, баба. Чого з її дурного язика не зiрветься.
I знову продовжував. "Врiзались нашi в бандитiв, i по шляху закрутився
страшний клубок, виблискуючи шаблюками. Якось кiлька бандитiв аж до мене
вiдтиснули одного червоноармiйця. А вiн рубається, аж глянути i страшно, i
радiсно. То з усього плеча рубане, то наодмаш, то шаблю в другу перекине.
Ну, не Шабля в руцi, а блискавиця. А тут один гад усе його норовить ззаду
вдарити, поки той переднi шаблi одводить. Теж, видно, рубака - не курям
голови зносив. Розсердився, видно, наш на нього - повернув коня, трохи
подався на лiвий бiк, да як рубане. Так i розколов бандита..."
- Почув цi слова товариш Недремний, встав з-за столу, по сценi
пройшовся, i дядьки постихали - слухають. А Полiкарп продовжує; "Ну, а в
цей час один гад i рiзонув червоноармiйця. А шабля тiльки iскрами креснула
i вiдскочила вiд плеча".
- От почав чоловiк правду говорити i знову на брехню перейшов, -
невдоволено промовив Степан Кушнiр.
- Це я брешу? Стидно тобi, Степане, чортзна-що верзти.
- А як же це шабля вiд плеча може вiдскочити?
- Не знаю, не знаю. А чого не знаю - говорити не буду. Я такий.
Запитайте про це нашого шефа, товариша Недремного. Це вiн тодi рубався з
гадами. От де тепер прийшлося з дорогим захисником зустрiтися, - i
Полiкарп пiдiйшов до робiтника.
- Було таке, товаришi, - усмiхнувся Недремний. - Це я стальнi платiвки
пiд гiмнастьорку пiдклав. Ще з iмперiалiстичної принiс. Помагали iнодi.
Пiсля цього мов хто пiдмiнив дядькiв: самi на сцену тиснуться, щоб про
життя поговорити - i про полiтику, i про вiйну, i про КНС. А шефи тiльки
всмiхаються. Наприкiнцi подарували нам бiблiотеку. Вчителька як побачила
книжки, аж розпласталась над ними i ледве не схлипнула: "Це ж багатство!..
Класики".
- Еге ж, на всi вашi класики хватить, Людмило Сергiївно, - пiдтвердив
Полiкарп. - I Григорiй розсмiявся.
- Я вам книжку принiс з цiєї бiблiотеки. Ловка, за душу вчепилася i не
вiдпустила, поки вiд палiтурки до палiтурки не прочитав. - I тiльки тепер
скидає шапку. Хвилястий чорний чуб спадає на високий прямий лоб. З-пiд
смiльних брiв усмiхаються веселi очi, не придивись до них - карими
здадуться, приглянься - так голубi, тiльки затiненi на чорнявому виду.
По-дiвочому м'яко закругляється обличчя, майже не видiляється пiдборiддя з
вирiзаною ямкою. I куточки вуст закiнчуються також двома усмiхненими
ямками. Поглянеш на таку юнiсть незатьмарену i сам в душi усмiхнешся.
- Про що ж там пишеться?
- Про революцiонера Сергiя Лазо. Його живцем японцi у топцi спалили. От
гади триклятi! Словом, контрреволюцiя! Як вони мучили товариша Лазо! А вiн
i не скрикнув. Такому чоловiковi жити б i жити. - Хвилювання Григорiя
передається Дмитровi, i вiн тихо каже:
- От вiн i живе, Григорiю, мiж нами. Як живий.
- Правду говорите! - зрадiв Шевчик. - Така смерть - це велике життя. -
I надовго задума оповиває їхнi обличчя.
Очi в Григорiя тьмаряться, пiд темними вогкими губами тiсняться густi
високi зуби, тремтять нiздрi невеликого, ледь приплюснутого на кiнчику
носа...
- Вам нiчого не треба? - нарештi порушує мовчанку.
- Поки нiчого.
- Завтра уже весь лiс вивезу. Треба було б плiт бiля клунi
перегородити. Як ви скажете?
- Нiчого, сам перегороджу. Тобi худоба потрiбна?
- Та треба, одну-двi клiтки вивезти, щоб на печi баба не замерзла. Вона
любить тепло, кужiль, корову та чарку, - смiється Грицько.
- А хто її не любить? Сам бог пив.
- Нi, вiн не пив.
- А ти ж звiдки знаєш?
- Бо його на свiтi не було. Це в сельбудi правильно лектор доказав. На
картинах показував. - Виходить тихо у другу хату.
Дмитро розгортає книжку, i в його почуття й думи вплiтаються з другої
хати стук теслицi i мiцний молодечий голос:
Понад Бугом з ворогами
Третiй день гуркоче бiй.
Там мiй милий чорнобривий
На тачанцi бойовiй.
I невимовне захотiлося жити - не калiкою, а мiцним воїном, вийти на
шлях, коли весняна синь сповиває далекi рiднi простори, а в небi урочисто
курличуть журавлi, летячи в забузькi плавнi.
"Брешете, мене на колiна не поставиш!"
Спершись руками на бильця лiжка, почав, кусаючи губу, спускатись на
долiвку.
Нарештi став на ноги, що вже потроху почали стухати. Мати сплела йому з
соломи великi капцi, то й човгав ними по хатi - обережно, по-старечому.
- Значить, виходили, мамо. I як ви мене вiдшукали тодi?
- Сказав ти - до Варивона йдеш, а серце моє непокоїлось, чуло, наче
криєшся з чимсь. Примiчала перед горем цим: не на мiсцi душа твоя. Вечiр
настане - у вiкно виглядаєш, на шлях виходиш, а чого даремно виходити?..
Тодi допряла кужiль, а тебе нема. От i пiшла до Варивона, а потiм на
шлях... Вiтер з нiг збиває, задубiла вся, а вiрю - побачу тебе. Ходжу,
ходжу, виглядаю з села, з хутора i вертаюсь до липи... Скрипить вона, як
печаль моя.
I непомiтно в тиху мову матерi, як в музику, вплiтаються згадки.