Стельмах М.. Велика рiдня

Починає вiтер веслувати верхiв'я чорнолiсся, п'янко повiвати доспiлою
суницею. А стежкою вiд хутора, помiж молодими житами, пливе в червонiй
матросцi ставна дiвчина, поглядаючи на його сiножать.
"Чом же ти не прийшла до мене?"
Мовчить дiвчина, тiльки боязко назад зирнула. Похмурий, як сич, худющою
тiнню горбиться позад неї Сафрон, i злi очi свердлять то Марту, то його.
"Для чого ти в свiтi живеш? - стискає зуби Дмитро. - Не життя, а
нещасний карбованець тебе тримає, за нього всiх перегриз би, як лютий
звiр".
I, заглиблюючись в думи, вiн iз здивованням, злiстю i навiть потайним
острахом бачить, що життя Сафрона - наскрiзь дуплаве дерево, в якому
гадюкою ворушиться жадоба до грошей i землi. I вiд цього образу холодно й
огидно стає парубковi...
"Нiчого, нiчого нема святого йому. Коли постарiли батьки, ждав скорiше
їхньої смертi, оженився не на дiвчинi, а на волах, на скринi. За все життя
нiколи ласкавого слова не сказав, не подав старцевi шматка хлiба, не
обiгрiв подорожнього в зимову хуртечу, бо ж вони не заплатять йому".
"Попадешся ти ще в мої руки - i не вiдпросишся, i не вiдмолишся".
Чому ж Марта не прийшла до нього?
Уже стогнало чорнолiсся, жмакувались хмари, врiзаючись у верхiв'я
дерев, потемнiло на вiтрах сизе жито; дiвчина злякано прискорила ходу,
замигтiла червона матроска понад житами. Великими розбовтаними стрибками
наздогнав її Сафрон, мовчазний i хмурий, i, наче у кров, втиснув чорну
руку в червоне плече Марти.
...Iз стрiхи лунко гупнула брила снiгу i обiрвала задуму.
На шляху задзвенiв балагульський дзвоник, промчали конi, п'яна весiльна
пiсня покотилася попiдвiконню, i зразу ж потемнiло в хатi - мати, припавши
до вiкна, затулила його плечима i головою. Що йому нагадали цей
балагульський дзвоник, весiльна розгониста пiсня - ще й сам не зрозумiв,
та почвалав од лiжка до лави.
- Сиди, не ворушись! - замахала руками мати. - Не можна тобi стiльки
ходити, потiм знову вночi будеш подушку надкусувати.
Зрозумiв, щось недобре скоїлось i, вiдхиляючи головою материну, припав
до шибки.
По шляху набитi молодицями i чоловiками вервечкою мчалося кiлька саней.
Ось однi звернули вбiк, i воронi конi, тонучи в бiлому серпанку, рвонулись
вперед. На передку, розкручуючи над головою гарапник, мiцно вчепившись у
вiжки, стояв Карпо Варчук. Якимсь дивом iще трималась на потилицi збита
набiк сива шапка. А вiтер задував вогник червоного волосу i задути не мiг.
На мосту сани пiшли затоки, хтось у чорному кожусi м'ячем вилетiв на снiг,
i воронi зникли вдалинi.
- Лiфер Созоненко до молодої на хутiр поїхав. - До хати . "увiйшов
Григорiй Шевчик з батогом у круглому червоному кулацi. - Присилували
нелюди дiвчину. Били до пiвсмертi. Коси рвали. Пiд вiнцем синяками
свiтила. Заперли у ванькирi i знущались як кати. Кажуть, праву руку старий
iз Карпом їй викрутили. От гади...



ХIII

...Б'є сапка приплесканий темний корж землi, дзвенить на груддi,
огортається сухим сiрим пилом.
"Бодай тебе, Сафроне, нагла смерть на дорозi прибила, як покалiчив ти
моїй дитинi життя: навiки, видно, хлопця припортили... Скiльки щастя було,
коли вiн скинув капцi i в чоботях по хатi пройшовся".
- Тепер, мамо, живемо на втiху нам, на гибель ворогам, - два блиски
зiйшлися в очах: радостi i злостi.
- Сину, не думай нiчого. Знаю думку твою, та кинь її. До бiди веде
вона. Помовч, помовч. Скiльки у мене синiв є? Один тiльки ти, а без тебе
що менi життя? Найнещасливiший батько, що дитини не має, найнещасливiша
мати, що свою дитину ховає. Не погань руки об те падло. Слиззю гадючою
забруднишся.
- Нi, мамо. Я їм не прощу! Не дочекаються вони того. Таким прости - так
сьогоднi покалiчили, а завтра доконають. То куркульня! їм одна наука
зрозумiла - добрий кулак, - рiзонув повiтря мiцним, великим кулаком.
- Чуєш, Дмитре, - пiдiйшла впритул до нього. - Не дурiй. Не маленький
ти. Тебе я не переважу. Твою натуру i залiзо не переважить. Коли ж ти
любиш свою матiр, зроби для неї добро, щоб не розривалося моє серце, як цi
тижнi розривалося. Пожалiй мене, як себе не жалiєш... Чи чуєш, Дмитре?..
Подивись менi в очi. Легко, думаєш, менi? - Невелика, уперта i засмучена,
стояла проти сина, не зводила з нього розумного i догадливого погляду.
Довго мовчав, роздумував, очi стали похмурими, голова на груди
звiсилась. А мати стояла бiля нього, настирливо ждала вiдповiдi.
- Добре, мамо, постараюсь не завинити перед вами. До худоби вийду.
Скучила без мене вона.
- Ще й як! - зрадiла, що на другу думку збила. - Тiльки прочиню дверi -
Карий витягне шию, а побачить, що не ти, так заiрже, нiби заплаче.
- З лошатка його викохав, своєю одежиною покривав. Порався недовго.
Ходив так, наче поважчав, довго вiд незвички мружився на свiтло.
Увечерi Гриць прибiг, з кишенi короткої свитки виглядав пружок якоїсь
книги.
- Здоров, здоров, хазяїне! Так нема, кажеш, бога? - примружився Дмитро.
Пiдпарубок спалахнув i мовчки покосився на Докiю.
- Ви не дивiться, мамо, що Гриць такий тихий, а бога вже не признає,
їй-богу.
- Мовчав би вже, безстиднику, сам нiколи лоба не перехрестить, а iнших
на глузи бере. Всi ви тепер добрi. Грамотiями поставали, все знаєте, з
клубу не вилазите.
- А в нас корова отелилась. Бичок такий ловкий, рябий, iз зiрочкою на
лобi, баба нiяк не налюбується ним! - Грицько переводить розмову на iнше.
З-пiд вогких темновишневих губ сяють синюватi високi зуби, по-дитячому
осмiхається чорняве красиве обличчя. - Тiльки ходить чогось як не своїми
ногами - ступне крок-два i падає.
- То не бiда, ратицi треба пiдрiзати, - радить Дмитро. - Сипте, мамо,
вечеряти. Що тепер в сельбудi?
- Полiтгурток працює. Прямо з лiсiв хлопцi увалилися до сельбуду -
сiльрада на лiсокрадiв облаву робила.
- Спiймали кого?
- Цiлий куркульський кагал. Крадуть, аж гай шумить.
- Недовго шумiтиме, коли декому руки не вкоротять. - Скорботна зморшка
лягла на чоло Дмитра. - Ти завтра ще привези собi зароблений хворост, поки
дорога не забитна.
Ще довго течуть господарськi розмови. Гриць уважно ловить кожне слово i
допитливо поглядає на Дмитра - хочеться взнати, чи до ладу вiн, Гриць,
робив дiло, та той не обзивається нi словом. I це, видно, непокоїть
парубчака; поволi натягає на чорнi кучерi шапку. Тодi Дмитро пiдводиться з
лави.
- Спасибi, Грицю, що помiг нам, що худобу шанував, почесному, як бiля
свого ходив.
- Аякже! - свiтлiє хлопець.
- Як ви думаєте, мамо, варт йому дати щось iз начиння, щоб мав чим бiля
дерева поратись?
- Авжеж варт.
- Спасибi, - стримано дякує Гриць, i трiпоче борозенка на верхнiй губi.
Обоє виходять в сiни, а вона перемиває миски, ложки у теплiй водi,
думає, що не скаредний син, такий i Тимофiй був - за копiйку не видряпає
очi.
Дмитро входить запорошений, з недобрим поглядом, стиснутими вустами.
"Знову хутiр очi намуляв, нагадав усю кривду!" - зiтхає i дивиться
прямо на нього. Син понуро одвертає очi вiд її допитливого погляду.



XIV

Докiя прокидається до перших пiвнiв.
Гуде за вiкном хуртовина, налiтає на хату густим валом, часом у
могутню, низько спiваючу основу ткацьким човником вскочить тонка цiвка
вiтру, цьвохне i метнеться десь осторонь.
"Яка довга зима! Лiто збiжить тобi як одна година - оглянутись не
вспiєш. Як же Дмитро? Змерз, - у тiй хатi холоднiше".
Напомацки взувається в чоботи i йде з кожухом до дверей. Солом'яний
дiдух вiйнув студеними нитками холоду. Вона пiдходить до стiни з
розгорнутим кожухом i так застигає - нiкого на лiжку нема.
"Може, на лежанцi?"
М'яко, вовною вниз падає на землю кожух, руки застрибали по теплiй
порожнiй лежанцi. Довго не може знайти сiрники, нарештi жовтий вогник
оживив хату, загойдалося свiтло, на стiнах забiгали тiнi. В хатi нiкого,
прим'ята постiль холодна, на кiлку нi шапки, нi кожуха. Обсмалюючи пальцi,
гасне сiрник, до вiкна припав захеканий вiтер i попросив потрiсканими
вустами: "Пить, пить, пить". Та, не дочекавшись вiдповiдi, сильно вдарив
грудьми у стiну, викликаючи господиню: вийдь, вийдь.
I вона, прочинивши дверi, тоне очима в шматку рухливої тьми. Праворуч
зiтхнув сполох, але хтось закриває його вiд неї. Заснiжений, важко
дихаючи, Дмитро стає на порiг.
- Ой, це ти, Дмитре! Налякав мене... Куди ходив?
- Нiкуди. На шлях подивитись! - хрипить важко, застуджено.
- На шлях? - рука торкнулась його обличчя. Воно мокре i липке вiд поту.
- Ходiмо спати! - якось чудно говорить. Коли ступив у сiни, вiтер
вирвав з його рук дверi, i вдалинi, то припадаючи до землi, то пiдводячись
вгору, заметлялась червона завiса.
- Дмитре, пожежа!
- Ну й що ж, - рипає клямкою. - Сафронiв хутiр горить вогнем ясним.
- Сафронiв хутiр горить? - кам'янiє Докiя i не може одвести очей вiд
раптових стрибкiв розлютованого гривастого вогню.
Вона не знає, що її син пiзнього вечора крадькома пiдiбрався до
огородженого з усiх бокiв подвiр'я Созоненка. Дмитро надiявся побачитися з
Мартою, забрати її до себе. Хвилювався i тривожився, дослухаючись, що
робиться за високою огорожею. Там i метелицi було тiсно. Цiпкi, дубовi
будiвлi, спотворенi безформеними прибудовами, уперто затискали
розгалуження заметiлi i так обкрадали її сувої, наче в кожнiй iз них
вселився дух созонiвської крамницi.
"Коли б знаття, де Марта. Коли б хоч на порiг стала"... Обдираючи до
кровi об цвяховану гребiнку руки, Дмитро через плiт перескочив у сад.
Пригинаючись, попрямував до будинку. Ось вiн вже бiльшає, широко
роззявивши пащу рундука. I враз вона ворухнулась.
- Стiй! Уб'ю! - залементував голос Сафрона Барчука.
Осторонь загарчали пси i, видзвонюючи ланцюгами, покотилися з хуртовини
на Дмитра. Парубок метнувся до саду. Пролунав пострiл, дрiб зашерехкотiв
по гiлках дерева. На подвiр'ї валування собак переплелося з голосами
Созоненкiв i Варчука. Ще навмання обiзвався пострiл, збiльшився гомiн.
"Я тобi стрельну, iроде!" - вкрай розлютований Дмитро перескочив паркан
i подався на хутiр Варчука.
До ранку Дмитро вже горiв i метався в жару, розкидаючи подушки й
постiль. Може й на щастя злiг, бо хто знає, що заговорили б про нього,
коли б здоровим був.
Якось на гранi мiж пам'яттю й непритомнiстю до його обважнiлого розуму
почали добиратись розрiзненi голоси. Часом i вони розкришувались, не
дiйшовши до свiдомостi, вiдкочувались i знову напливали м'яким просiяним
гулом.
- Так Сафроновi й треба!..
"Так Сафроновi й треба... так Сафроновi й треба... - коливається над
ним завiса. - Хто ж це сказав?.. Наче Варивон?"
- Дурницi говориш, - пiдкочується голос Мiрошниченка. - Варчуко'вi може
бiльше що треба... Пiдпал - це не боротьба з класовим ворогом; це стихiйна
дрiбновласницька ненависть або дрiбненька помста; це не дорога, - це
глухий закут.
"Глухий закут, глухий закут..."
Бачить, як iде дорогою i впирається в обвислi мiшки крутої камiнної
гори; вона нависає над ним громiздкою потрiсканою хмарою... Частина слiв
вислизає з пам'ятi. Наче про якусь книжку згадав Свирид Яковлевич.
- ...Це бунт так званої пропащої сили... Народжувався у муках тяжкої
безвиходi й заводив у безвихiдь... Ми не пропаща, а чудесна творча сила,
ми свiжа кров життя...
"Як це сказано, як це сказано... Не стану пропащою силою!" - Гострий
сполох рiзко освiтлює всi закутки розуму, очищає його вiд липучої скверни.
До хвилюючого дрижання натягується тiло. Дмитро збирає всi сили, щоб за
щось подякувати Мiрошниченковi; в зiницях чує теплу вологу полегшення i
пiрнає в гарячi хвилi...
Ще слабiсть гудiла в головi i ногах, коли Дмитро пiдвiвся з постелi.
Морозний вiтряний день швидко гнав обледенiле сонце до чiткої лiнiї
снiгiв, i село пересновувалося худими кощавими тiнями.
Дмитро заглянув у другу половину хати, але нi матерi, нi Григорiя не
було. В безладдi лежало столярське начиння, на столi - неприбранi миски,
пiд ногами - шелестливi моточки стружки. Це здивувало парубка: знав, як
любила порядок його мати. Ворухнулися недобрi передчуття. Зриваючи одежу,
невпопад, хвилюючись, почав одягатися. В цей час скрипнули дверi, i в хату
ввiйшли Мiрошниченко та мати. Глянув на них Дмитро - застиг.
На суворому, потемнiлому вiд холоду обличчi Свирида Яковлевича була
висiчена скорбота; червонi повiки матерi набухли сльозами.
- Свириде Яковлевичу?.. - нiмiючи, запитав очима, всiєю душею.
- Ленiн помер...
Як гори, упали важкi слова, i все закружляло i потемнiло навколо.
- Як же так!? Свириде Яковлевичу, як же так!? - страшним болем набрякає
i натягується кожен звук.
Може вiн, Дмитро, недочув, може пiсля хвороби розучився... може...
Пильно дивиться на Свирида Яковлевича, на матiр - i нiчого втiшного не
бачить.
- Перестало битися серце нашого генiя, нашого вождя i вчителя трудящих
всього свiту... Кожне його слово - це була чиста кров, це була правда i
обрис майбутнього...
Б'ються скорботнi слова, i парубок вже розумiє, чому говорить Свирид
Яковлевич: вiн стримує неслухнянi сльози. Але Дмитро не в силi їх
стримати. Вони гарячою росою опiкають щоки i серце.
- На щастя трудящих є вiрний продовжувач дiла Ленiна - наш Сталiн...
Свирид Яковлевич наближається до Дмитра. Той, як до батька,
прихиляється до нього й вибiгає з хати.
Тихо в селi. Наче життя зупинилось у цi хвилини.
Морозне надвечiр'я схиляло густi багрянi прапори да осиротiлої землi...
То весь свiт схиляв прапори, прощаючись з Ленiним.
Заснiженими полями, навмання бреде Дмитро зi своєю печаллю. Зараз його
думи, почуття i серце на Краснiй площi, де велика Росiя iде прощатися з
великим вождем; зараз нема вiддалi мiж його селом i Москвою i нема рiзницi
мiж його сльозами i сльозами москвича, що тепер входить в Колонний зал, де
лежить Ленiн.
Незчувся, як його коло лiсу наздогнав Варивон. Довго йдуть мовчки. Над
ними перехитуються в журбi промерзлi дерева i, наче сльози, тремтять
великi зорi.
- Не вмер наш Ленiн... Вiн вiчно буде жити з нами, - кладе Варивон на
плече Дмитра не по-юнацьки важку, огрубiлу в наймах руку.
I тi слова, повнi нового звучання, обережно несе Дмитро всю дорогу, щоб
пронести їх через усе життя.
Лiсовою стежкою вони виходять до хутора Варчука. Вiтрець здуває порошу
з обгорiлих пiдвалин, i вони чорнiють зубчастою насiчкою.
"Все життя Варчука тримається на чорних пiдвалинах", - ворухнулася
самотня думка про буденне, i вiн швидше обминає спалене кубло.
З села плине i повисає в повiтрi тужлива мiдь музики...

* * *

Будинок Варчука згорiв до самого пiдмурку. Сафрон iз сiм'єю переїхав
жити на зиму в село до свата Созоненка. Весною кiлька разiв скликав
толоку, вiдбудувався i знову зажив на старому мiсцi.
- Чорти не вхопили його - має чим потрясти в калитцi! - говорили люди,
коли одного ранку потягнулись з села на хутiр пiдводи з пожитками. На
переднiй сидiв нетерплячий Карпо, пускаючи конi у рись, на другiй - ще
худiший, анiж колись, Сафрон, на третiй розсiлась, як цибулина на грядцi,
дебела Сафрониха. Тiльки Марта не проводжала їх. Говорили на селi, що й
досi мала серце на старого й молодого Варчукiв за сльози, пролитi на
своєму весiллi.
I знову в щоденнiй роботi потягнулись у вирiй, не вертаючись назад,
пропахлi потом i житнiм хлiбом днi. Женцi складали лiто в полукiпки,
молотники клали осiнь пiд цiпи, прядiльницi випрядали зиму i сiячi
вистеляли весну зеленими шовками. Кiлька разiв боцюни вiдлiтали i
верталися на старе гнiздо Варивонової хати; Гриць з пiдпарубчака став
парубком, а Дмитро й досi не знаходив собi пари. I не шукав навiть. Рiдко
виходив на гулянки, був невеселий, неохочий до розмов, одначе вдягався
гарно, не жалкуючи грошей.
- Дмитро собi цiни нiяк не зложить, - говорили про нього дiвчата. -
Царiвни або князiвни пiдшукує...
"Безпорадна та нещаслива моя година. Притовкли, видно, хлопця у бiйцi
тодi, скалiчили", - випросталась, сперлась на сапку.
Колесом котилось сонце в дiброву; на вулицi заколивався високий вiз iз
снопами, бiля нього поважно йшов Дмитро. I мати, купаючись в хвилях
укропу, обережно пiшла вузенькою стежкою на подвiр'я.



XV

Вулиця широка. Над плотом поспиналися вишнi, сливи-кобильохи, пiд
плотом тулиться дурман, з лопатого, в бiлих прожилках листу сутуляться
колючi зеленi голiвки з розсiченими навхрест губами. I дух вiд нього
тяжкий, цвинтарний.
В святочному убраннi Докiя поволi прямує додому. Як лiтнi жiнки, вона
пов'язалась другою хусткою вiд пiдборiддя через всю голову; з перехрестя
хусток видно тiльки губи, нiс i очi. Неподалiк, бiля сельбуду, заграла
музика; вулицями поспiшала молодь на танцi - поодинцi й невеличкими
гуртками.
З розстаннi тяжкуватою похiдкою прямує рослий Iван Бондар. його туго
обтягнуте, попечене сонцем обличчя похмуро зосереджене, вперте. Брови
стиснулись на перенiссi, цурпалки тютюнових вусiв прикривають лiнiю
заокругленого рота.
- Докiє Петрiвно! Доброго здоров'я! - Наче прокидається з задуми, i
потемнiлi очi прояснюються.
- Добрий день, Iване Тимофiйовичу. Бачу, наче сердишся на кого?
- Невже видко? - здивувався, нахмурився i усмiхнувся. - Розумiєш, аж
чуб ропою взявся: все село обходив, усiх куркульських собак роздрочив, а
худоби нiде не дiстав. Є там якийсь полукiпок озимини на полi, то й той
череда розтаскає, розмертвить.
- Тепер спроста не достукаєшся цiєї худоби, - сказала з спiвчуттям,
зручнiше спираючись рукою на тин. - I таку цiну гнуть, як за рiдного
батька. Останню шкуру за возовицю здирають. - А в уявi вже бачила, як
Дмитро веде з ярмарку коня, такого самого, як i карий був.
- У мене iнше дiло. Записався у соз - товариство спiльного обробiтку
землi. Щоб гуртом iз нужди вибиватись. Ну, куркульня й завила. Як пацюки
ошкiрились - i нiхто нi за якi грошi, нi за якi вiдробiтки не дає худоби.
Варчук i Денисенко так i сказали в вiчi: "Випишешся з созу - задарма
привеземо, усе звеземо, на своїй молотарцi змолотимо; не випишешся - на
плечах носитимеш снопи з поля. Худоби нiде для тебе не буде". Шатнувся до
середнякiв - i тим куркульня пригрозила. Круговою змовою i переляком
хотять на колiна поставити. А тут, як мене дома нема, дверi не зачиняються
за посланцями. Умовляють, на переляк беруть Марiйку. А та - сказано баба -
наслухається i такi концерти дає, що аж любо слухати. Тiльки й чуєш:
"Виписуйсь, виписуйсь без меншого лиха". - I на хвильку, копiюючи мову
дружини, обличчя Iвана стало подiбне на Марiйчине.
Ледве стрималась Докiя, щоб не засмiятись.
- Вона в тебе уперта.
- Ох, i уперта, i язичок має нiвроку собi. Хоч брийся ним.
- Боїшся?
- Та нi. Привик i воюю потроху. То за образи, то за дзвони, то за соз.
Так i живемо: як почне Марiйка нападати, то я слухаю, слухаю та й
втихомирю її насмiшкою. Буває - до слiз доведу. Ну, тодi знову є робота
чоловiковi - миритися, утiшати. Все недаремно час iде... Буває, як
вгамується вона на деяку годину, подобрiє, то почуваєш, наче чогось
нехватає. Тодi сам чимсь делiкатно i зачепиш її. А це кiлька днiв як смола
кипить i не вщухає. Все за соз по'їдом їсть. Аж лице поморщилось, - i
обличчя Iвана знову взялося смiхотливими брижами. - Не розумiє, що велике
життя в країнi починається. I нiяк не втолкуєш, що свiй клаптик землi їй
сонце закриває. Сама вiд себе щастя нагонить. Оце був у мене з заводу
товариш Недремний. Як почав iз нею говорити - розтала спочатку моя стара,
з усiм погоджується: i що промисловiсть наша росте, i що куркулiв не буде.
А як тiльки дiйшло до созу - зразу на диби: "Хай хоч комунiя настає, а я
сама собi хочу бути господинею. Скiльки менi того вiку залишилося, щоб
ламати життя". I зразу такою немiчною прикинулася, стiльки хвороб
познаходила, що прямо тобi на очах мало на порохно не розсипається. Аж сам
здивувався: грає, неначе артистка. Кивнув я Югинi, а тодi стурбовано:
"Чого це, Марiйко, твої кури увесь огород обсiли?" З усiх нiг, проворнiше
молодої, кинулась баба iз хати, i про хвороби забула. А потiм зрозумiла, в
чому справа, так ледве у бiйку не полiзла i зразу ж вигоду собi знайшла:
"От такi всi в созах насмiшники сидiтимуть, тiльки каверзуватимуть над
нами. Ви його, товаришу, до себе на завод вiзьмiть, бо я уже i дивитись на
цього созiвця не можу. То у революцiю увесь час потерпала, щоб бандити не
вбили, а тепер потерпаю i за своє i за його життя. Увесь вiк нема менi з
ним тихої та мирної години. Хоч би на Днiпробуд робити виїхав, як другi
люди... I скорiше вiдсохне менi нога, анiж до того созу вступлю..." Добре
настренчили, налякали її куркулi.
- Вони настренчать. Один Варчук чого варт! Живцем, хрестячись та
молячись, з'їсть людину. Нiяк не може насититись. Коли б мiг, увесь би
свiт загарбав.
- Увесь. Ну, я йому з Мiрошниченком i созiвцями гадючий корiнь
пiдрубаю. Снопи, коли доведеться, вночi i на плечах переношу. А свого
доможуся. Ще не так завиють дукачi, коли землеустрiй проведемо. Справжня
робота, Докiє, починається навкруги, в усiй країнi. А соз - це початок
нашого нового життя. Про це вчора секретар райпарткому розповiдав. Довго
гомонiли iз ним.
- З Савченком?.. Той, що на заводi робив?
- З Савченком. Робiтник, а чує навiть, як дихає земля... Тiльки як оце
зараз Марiйцi на очi навернутися? - Знову заграли смiхотливi iскорки в
очах. - Чом в гостi нiколи не зайдеш?
- За роботою все часу нема. Жнива.
- Багатiти хочеш?
- Знаєш, як кажуть: до сорока рокiв не забагатiв, то й не забагатiєш. А
жити хочеться не в злиднях. Тягнемось, з останнього тягнемось, щоб хоч
якусь шкапину придбати. Тодi легше на душi стане.
- Заходь, Докiє Петрiвно, - прощається i важкуватою ходою прямує
посеред вулицi додому.
"Завзятий, завзятий! Цього не скрутять куркулi. Яким був, таким i
залишився", - пiрнає в далекi роки, коли її Тимофiй товаришував iз Iваном.
- Добрий день, тiтко, Докiє! - весело привiтався Григорiй Шевчик.
Невеликий, мiцно збудований, наздогнав її, осмiхаючись привiтно, ясно.
На темному обличчi грав рум'янець, до надбрiв'я впали кучерi, заслонивши
високий лоб.
- Доброго здоров'я, Грицю. На музики, либонь, тнеш?
- Аякже! - Гриць стишує ходу, приноровлюючись до її крокiв. - Виганяйте
й Дмитра на вулицю.
- Хiба ж його спроста виженеш? Як господарюється, Грицю?
- Та як - часом з квасом, порою з водою. На хату нiяк отягнутися не
можу. Поки прикупив дерево, обтесав, уже й лiто вiдходить. Коли грошей
чортма, то з тiєю хатою... Зарiбками не нагосподарюєшся, а набiдуєшся.
- Женитись думаєш, що будуватись починаєш?
- Та... - зам'явся парубок. - Ще й сам не знаю.
- В добру пору, Грицю. На весiлля ж покличеш? - задумалась Докiя.
- Як прийдеться, весiльною матiр'ю попрошу вас бути, - прощається
Григорiй.
Докiя вже не чує останнiх слiв, заглиблюється в свої думи.
Чи ж давно вони з Марiєю, Грицьковою матiр'ю, дiвували разом? Навiть
почула зiтхання дiвочих бинд на грудях i плечах.
Жили вони тодi на Вигнанцi. Разом почали гусей пасти, разом пiшли в
строк до економiї Колчака. З раннього ранку до самої ночi вклонялися сапцi
i густим рядкам буряка, аж кривавi задiрки болючими вiнчиками нависали над
нiгтями. Увечерi наспiх вливали в себе кандьор з протухлого, пропахлого
мишами пшона i зразу ж засипали, торкнувшись торiшньої збитої мерви.
Тiльки й радостi тої - недiля одна. В суботу, як почне сутенiти, одна
поперед другої поспiшають додому, розсипають разки смiху, пiсень. I серце
на якийсь час кривди забуде, забуде економа, прикажчика, бо далечiнь така
синя, така привабна, така таємнича, нiби передвесiння нiч. I хто його
знає, що майбутнє дiвчинi готує. Може, не тiльки чоботи й катанку та
простуду тяжку, - може, саме щастя зустрiнеться з нею... Чи ж багато
вбогiй дiвчинi треба? Знайти собi вiрного дружину, мати своє поле, свiй
клаптик города, не пухнути з голоду на переднiвку. То багачка - iнша мова.
У них однi коралi за корову не купиш, скриню волами не вивезеш та
приданого в кожнiй руцi по кiлька десятин, а в тебе приданого - корова, що
на горi гребе полову, та сапка в руцi та мозолi на руцi.
А вечiр пригортається до дiвочої краси, стелиться шовками i кличе до
рiдної хати, такої згорбленої, натомленої, як її старi господарi. Батько
на призьбi сидить, попихкує люльку, вiнок сивого волосу спадає на
посiчене, шорстке, мов кора, чоло, сивi брови пiдiймаються на лобi - її
побачив, - i все обличчя тоне в хмаринi голубого диму. Димить порохном
старий порiг, порепаною печерицею вросла їхня хатинка у землю, почорнiла
стрiха, залатана зеленими латками моху. Та хоч i стара хата, а на її
гребенi пiдiймається колос житнiй; в нiй росте життя молоде; хворiє,
мучиться в тiснотi, вогкостi, злиднях, одначе росте.
...Отака тепер хатина i в Грицька. Зруйнує її - розсиплеться порохном i
зiтруться останнi згадки чийогось життя. У новiй хатi оселиться молода
господиня, i любе дитинча заколишеться в плетенiй колисцi, п'ючи тепле
молоко i материну пiсню.
"Тiльки тобi, мiй сину, про дружину не нагадуй. На чотири роки Грицько
молодший, а вже, дивись, восени й ожениться. Що ж у тебе таке?.."
Коли вийшла до кооперацiї, побачила, як дрiбно, по-пташиному,
пiдстрибувало бiля сельбуду велике коло молодi, а потiм закрутилось
вiтровiєм, здiймаючи вгору хмаринку пилу.
"Лише Дмитра мого нема на танцях. Сидить десь у хатi".
Одначе дверi були засуненi, i вона пiшла у садок. Пiд розлогим саблуком
лежав Дмитро, поклавши голову на лiву руку, поруч лежала книжка, i вiтрець
перебирав її сторiнки. Видно, задрiмав хлопець. Темнорусий чуб, свiтлiший
на кiнцi, затiняючи чоло, покрив широку чорну долоню, розкрились освiтленi
рожевi вуста, i засмагле обличчя було спокiйнiшим. У снi Дмитро був
ближчий їй, не турбували тодi прихованi невловимi риси, рiзкi, як iнодi i
той погляд чорних очей. Ота впертiсть прогляне крiзь спокiй настороженим
блиском синюватих бiлкiв, затремтить трохи надрiзаними посерединi
пелюстками горбатого носа. Сiла мати на траву, задивилась на сина.
Тихо навколо.
Дрiмає садок, уклоняється господинi, що садила його, доглядала, i кожне
дерево дороге їй, бо ввiйшло воно в її душу часткою життя. Вболiвала, наче
бiля дитини, коли вiтер розчахнув оцю рясну гiлку пепинки; пiдперла її,
замазала садiвничим клеєм, перев'язала рукавом своєї сорочки, i загоїлась
рука яблунi, обросла шершавою, поморщеною, як постiл, корою, заколивалася
восковими грудочками яблук.
- Це ви, мамо? - Спросоння Дмитро ловить водночас поширеним поглядом
шматок неба, навислого над плотом, сплетене галуззя з голубим просвiтком i