Стельмах М.. Велика рiдня

запнуте обличчя матерi.
- Ходiмо обiдати, Дмитре.
Хлопець мiцним рухом всього тiла пiдводиться з землi, i, пригинаючись,
iде мiж деревами за матiр'ю.
- Бiля сельбуду дiвчата, парубоцтво - наче хто рiй висипав. Музика
грає, танцюють. Гриць тебе питався.
- Шевчик?
- Шевчик. Казав, щоб вигнала тебе на вулицю. Прийдеться послухатись
його: онишником тебе з подвiр'я нагнати. - Ставить страву на стiл. - Пiдеш
може?
- Чого я там не бачив? - Але не без подиву помiчає, що приховане
бажання непомiтно привабливо окреслило майдан, де збиралася молодь.
"Що воно таке?" - запитав сам себе i не змiг вiдповiсти, але вiдчував;
щось непокоїло його, пiдштовхувало одягнутись i вийти на вулицю. Отак
стати мiж парубоцтвом, слухати ущипливi, жартiвливi слова, веселий смiх...
- Пiшов би до товариства, - впрошує мати.
- I чого вам так заманулося? Чи я музик зроду не чув? - А сам себе
ловить, що слова матерi до вподоби, що справдi тягне його щось iз дому.
"Там же i Гриць. Жодного танцю не пропустить. Еге ж, iз нею". - I вiн
бачить Марiйку з бiлявою круглолицьою дочкою.
"Засмiється - i на щоках ямки заколиваються".
I водночас ввижалась Марта такою, якою бачив її колись в Сафроновому
дворi: застигла в просвiтi мiж напiврозчиненою хвiрткою i тесаним стовпом,
вся в червоному, з русою косою на високих грудях. Тiльки риси обличчя не
мiг вловити - розпливались, а натомiсть осмiхалось лице Югини.
I щоб викинути спогади з голови, почав думати про завтрашню роботу.
Вдосвiта треба виклепати косу, витесати нижнiй зуб для грабкiв i пiти
косити ячмiнь. Пiде рано-вранцi, щоб налитий росою не одбивався крихкий
колос, а там на полi вже ходить... Югина.
Встав з-за столу i пiдiйшов до скринi.
- Яку тобi сорочку дiстати? - запобiгливо обiзвалася мати.
Вбирався довго, ретельно i, накинувши пiджак, поволi, ще вагаючись (iти
на танцi чи у сад пiд лiсом), попрямував широкою вулицею. На майданi, то
притихаючи, то гримлячи на все село, грала музика, i грацiйна полька,
пiдстрибуючи, котилася над яблуневими садами, над хатами, що задрiмали в
розпарених вишняках.
- Дмитре! Агий на тебе! Здоров! - тиче короткi пальцi приземкуватий
червоний Варивон i регоче. - Чи не ушквариш гопака?
- Не хочу хлiб тобi перебивати.
- Здрастуйте, Дмитре, - здоровкається Грицько, обтираючи хустиною пiт з
розiпрiлого обличчя; вiн щойно вийшов з танцю, гарячий i радiсний.
Ластiвкою пурхнула вiд нього Югина i, як в гнiздо, легко влетiла в дiвоче
коло. Старшi дiвчата вибачливо покосились на неї: стрибає, мовляв, козеня,
а вже й дiвувати почала.
- Так я й кажу, хлопцi: багач, коли б мiг, сам себе поїдом їв, -
закручує цигарку чорний носатий парубок Омелян Синиця. - Є у мене на
Ставиську четвертина вiвса. Добрий овес вродив. Та якраз урочище на межi з
любарцями, а їм пальця в рот не клади - так i норовлять на чужому полi
дурничкою худобу напакувати. Ото батько й поспати не дасть. Тiльки заснеш,
а вiн уже скрипить над вухом: "Омеляне, бiжи на Стависько!" Бiжу - нiчого
не попишеш, бо мiй старий - розгнiви - не пожалiє пужака на спинi
поламати.
Дмитро ближче пiдходить до Синицi i зустрiчається з голубим,
безтурботним поглядом Югини. Усмiхом вiтає вона його, i, стулюючи губи,
переносить усмiшку кудись далi, рiвну, свiтлу. Справдi, на круглому
обличчi тремтять примхливо вирiзаними кульчиками ямки, бiля носа кiлькома
недоспiлими зернятками маку лягли рожевi веснянки; пiд матроскою, наче два
яблука, з'єднанi одним корiнцем, вiдхилились в сторони пругкi перса.
"Так собi дiвчина".
А коли побачив, що Югина, забуваючи всяку повагу, дрiбно затупала
ногами, видно, перекривляючи когось, мимоволi зацiкавився, хоча й подумав:
"Мамина мазуха..."
- Так от, бiжу я на Стависько. Дорога тепла, а стежка на лузi зразу
похолола - роса кругом. Зiйшов мiсяць з-за шляху, наче поближчали високi
могили, озвався перепел:
"Спать пiдем, спать пiдем". Еге ж, пiдеш, чорта з два! I таке мене зло
розбирає. Вискочив на могилу - засяяв ставок, а на ньому дорiжка мiсячна
котиться до мого поля. Дивлюсь: у вiвсi чиїсь бики ходять i нiде нiкого.
Пригинаюсь, бiжу, зиркаю навколо. Бiля межового кiпця ворушиться щось - то
зiгнеться, то випростається. Подивлюсь, аж то хтось поклони б'є. I так
ретельно молиться, що незчувсь, як я злетiв.
- Святий боже, святий крiпкий, святий безсмертний, - шепоче мiй
богомiльник.
- Помилуй нас, - додаю я. Та як сiкану по правому плечу, та як сiкану
по лiвому плечу.
- Ти чого, чортiв вилупку, б'єшся? - прожогом скакує богомiльник,
зводячи над головою гарапник, i я сам собi не вiрю: стоїть Сафрон Варчук
на моєму полi, а з-пiд нiг його пiдiймається прим'ятий овес.
- Чого ж ви на чужому пасете?
- А тобi шкода, що божа скотина допасеться трохи? - та й пiшов, поволi
так, наче з свого, виганяти волiв.
Парубки засмiялись. Заграла музика i всi заворушилися. Хлопцi
пiдхоплювали дiвчат, на червонi квiти вишитих поликiв лягали важкi чорнi
руки, i десятки нiг завзято вдарили в землю.
Радiсно закружляла Югина навколо Грицька, i рожевi точенi литки
проглянули з-пiд вузького дзвону бiлоснiжної сорочки. Молодцювате
проноситься з невеличкою Софiєю Кушнiр Омелян Синиця i починає шепотiти,
як вiн двiчi оперiщив її господаря.
- Чи не брешеш? - в захопленнi витягується смагляве довгасте обличчя
дiвчини.
- Ти думаєш, як вiн коверзує над тобою, то вже й велике цабе... Ти його
робiткомом налякай, щоб не дуже варив воду iз тебе.
"От уже й Софiя дiвує. Ще недавно вугластим пiдлiтком з дрiбними
косичками бiгала по Варчуковому обiйстi, а тепер - дiвка на вiдданнi.
Старається, видно, у Сафрона, щоб хоч що-небудь заробити".
I знов пропливає в танцi Грицько з Югиною. Стало досадно на себе, чому
не вiн кружляє з дiвчиною. I всмiхнувся: оце б здивувалися усi, коли б
пiшов у танець. I, дивлячись на розвихрене коло, безпомилково почував, де
танцює Югина. Навiть знав, що ось вона поправила косу i всмiхнулась
Грицьковi.
Музики все швидше i швидше затоплювали майдан рокiтливою мiдною
повiнню. Шаленим водограєм закрутився, завирував кольоровий круг i в одну
мить розсипався райдужними бризками.
А труби, не перепочивши, враз гримнули такої, що аж ноги задзвенiли i в
радiснiй напрузi мiцнiше втиснулись у землю.
Хлопцi якось зразу молодцювате виструнчились, i дiвчата вже не
пiзнавали своїх милих: були це не простi, роздавленi щоденною важкою
працею i злиднями бiдняцькi дiти, наймити - перед ними в мальовничих
привiльних позах стояли гордi воїни з такими блищиками в очах, що на край
свiту пiдеш за ними. Iще якась хвилька застиглостi - i на майдан вiхтем
огню викружляв, вилетiв гордовито веселий Варивон Очерет.
Що з того, що вiн цiлий тиждень не випускав iз рук кiсся, що з того, що
вiн щодня давився наймитськими харчами! Зараз вiн був не наймит, а сама
молодiсть. Ось вiн на мить зупинився, широким рухом збив шапку на саму
макiвку i пiшов, i пiшов вибивати такої, що густий пил, як туман, двома
хвилями покотився з-пiд його нiг. Десятки очей в захопленнi слiдкували за
кожним гармонiйним i дужим рухом. Непомiтно молодi руки шукали рук, тепло
лягали на гнучкi плечi, непомiтно голови, мов соняшники, поверталися в бiк
завзятого i несподiвано похорошiлого танцюриста. А той, вiтром обкружлявши
майдан, як печаттю, вдарив ногою перед Югиною i застиг, вiдкинувшись назад
мiцним широким станом.
Неначе стрiлка з ранiшньої хмари, легко вилетiла Югина з дiвочого гурту
i попливла на Варивона. А той, нiби одриваючись вiд землi, пiшов, пiшов,
пiшов, перегинаючись, назад. Здавалось, вiн вибирав ногами точку опори.
Ось-ось знайде її i злетить угору поверх заворожених хат. А дiвчина
наздоганяла хлопця i наздогнати не могла. I Варивон пожалiв танцюристку -
дрiбно вдарив нiсками на одному мiсцi i, прибивши обчасами, знову пiдвiвся
навшпиньки. До нього пiдлетiла Югина. Грацiйно обкрутившись навколо себе,
охопила зачарованим колом Варивона. Все швидше i швидше закружляла,
закрутилась вiхолою. Вже не видно її обличчя, злились кольори її одежi. Це
була не дiвчина, а барвистий коловорот, що розкручував кiлька коловоротiв.
Враз, наче з хвилi випливши, вона зупинилась i її руки дужо переплелися з
руками розчервонiлого Варивона.
"Ох, i дiвчина, - в захопленнi, аж перехилившись, дивився Дмитро на
молоду пару. - Не дiвчина - саме щастя".
Заходило сонце. Музики заграли марш, i дiвчата першими посипали у
вузькi вулички. Слiдом за ними йшли парубки, щоб десь на розстаннi чи бiля
перелазу промовити кiлька слiв, бо увечерi саму дочку неохоче пускає мати
з дому.
Григорiй попрощався з Дмитром i назирцi пiшов за Югиною.
"Хороша пара буде", - i почув, як защемiло всерединi. Попереду
поспiшала з гуртом дiвчат Софiя Кушнiр. Кiлька разiв дрiбне красиве
обличчя здивовано й допитливо оглянулось на нього. Не доходячи до поля,
хтось тихо вiйнув пiснею, i кiлька мiцних свiжих голосiв зажурилось,
випливаючи на скошенi стернi.
Ось i дубiвка простягає до нього старi руки, пiд якою стiльки
передумалось, перемрiялось.
Напливали спогади, бачив, як у мiсячнiм промiннi бiгла вiд хутора Марта
i непомiтно розтавала, а натомiсть випливала невисока Югина з освiтленим
обличчям, усiяним дрiбними зернятками недостиглого маку...
Уже дiвчат не видно - пiшли долиною, та пiсня здалеку долiтає до
хлопця, вже й пiсня стихає, та озивається луною гай; зрештою стихають
дерева, тiльки неясним вiдгуком бринить стривожене серце.
Додому не хочеться йти; простеляє пiджак бiля дубiвки, як не раз колись
стелив, i лягає горiлиць.
Тихо коливається над ним високе небо, обсiваючись золотим зерном, а
осторонь, збившись з дороги, стоїть самотнiй вiз iз надломленою вiйєю.



XVI

На задуманому впертому обличчi Свирида Яковлевича рожевiють краплинки
дощу.
Фiалкова хмарка, вiдпливаючи за Буг, срiбно прошумiла навскiсними
промiнцями, i гарячi дороги закурилися вiдпаром.
Навколо хороше запахли зволоженi ниви. Так тiльки пахне свiжий молодий
хлiб, дбайливо змочений теплими руками господинi.
- Свириде Яковлевичу, тут жито проростає, - новообраний секретар
комсомольського осередку Самiйло Полiщук зупинився на кривому, обгризеному
шматку поля.
З потемнiлої шапки приплющеного полукiпка уже потекло зерно,
проростаючи крихiтними безпомiчними стрiлками. Бiлi, напiвпрозорi
ниточки-корiння, сяк-так притулившись до землi, жалiсно чiплялися за
життя. Зазiлене пирiйкою поле, самотнiй причавлений полукiпок, напiвмертва
в'язь оголених корiнцiв - це закiнчена картина злиднiв. З глибоким болем
зупинився Свирид Яковлевич на чужiй нивi, яка водночас була i його нивою,
частиною його життя Так, як синовi важко дивитися на вбогiсть батькiв, так
i Мiрошниченковi важко було дивитися на скривджене поле.
Що може бути страшнiшим коли земля уже перестає дiлитися з хлiборобом
шматком хлiба - в розпачi викидає йому, як сукровицю, жовту сурiпку й
осот!
Цю нивку добре пам'ятає Свирид Яковлевич: в двадцятому роцi вiн тут
надiлив десятину вдовi Даринi Опанасенко. Кожного року за вiдробiтки
куркульня як-небудь дряпала цей кусень, i вiн черствiв, задавнювався
бур'янами, оздоблювався проти господинi, як i вона проти нього.
Земля i людина мучились.
Через пару рокiв Дарина, вiддаючи замiж старшу дочку, роздiлила ниву
навпiл, а коли пiдросла менша, - у вдови залишалася втовчена четвертинка.
Земля розкришувалась, загратовувалась новими межами.
- Свириде Яковлевичу, занесемо до списку тiтку Дарину? Бо де ж їй
худобу дiстати? - витягає хлопець з кишенi блокнот i олiвець.
- Пиши, Самiйле, - тихо говорить Свирид Яковлевич. - Напевне, захворiла
вдова. Надломилася на чужих роботах. Як стебло, надломилась.
- Ото порадується, коли їй сiльрада привезе снопи. Хоч обсiятися
хватить - i то добро.
- Яке тут добро?
- Все ж краще, нiж нiчого, - жалiснiє спiвучий голос хлопця.
- Тiльки й того. Хiба ж це снопи? Тут пашi бiльше, нiж колосу.
- А треба, щоб снiп був як сонце, - повторює Самiйло улюблений образ
Мiрошниченка, i вже юна шира безпосереднiсть стирає в словах попередню
сумну iнтонацiю.
- Вiрно. Як сонце! Щоб вiн не печалив, а веселив людське серце.
- В созi повинно розвиднитися нам, в колективi...
- Розвидниться, Самiйле.
- Я цi днi, Свириде Яковлевичу, i лягаючи, i встаючи, думаю про одно:
яке життя буде, коли згуртуємося всi... дуже туманним ввижалось усе.
Спецiально бiгав у комуну iм. Фрунзе. I вона пособила менi. Наче пiдрiс за
цi днi. Новi обрiї, нiби в казцi, розкрилися... А от охопити цiлу землю в
обновi - прямо зору не хватає.
- То не проста рiч, Самiйле, - щастя побачити наяву. Щастя однiєї
людини легше уявити, бо воно невеличке, куценьке i навiть часто
злодiйкувате, - не може рiвно i весело подивитися в очi iншим людям...
Всенародне щастя першим Ленiн побачив, вiн бiля його колиски стояв. От цю
тему - ленiнське передбачення - i треба роз'яснити на наступних
комсомольських зборах.
- Ви нам допоможете, Свириде Яковлевичу? Це ж, знаєте, яка тема! Це все
одно, що стати на круту гору i першим угледiти сонце. Допоможете? -
Довiрливо дивляться яснi, ще неотвердiлi очi.
- Постараюсь. Молодi якнайбiльше треба зiбрати. Заходь до мене завтра
увечерi - помiркуємо разом.
- В сiльраду?
- В сiльраду. I про життя фрунзiвцiв згадаєш. Вони ж з Володимиром
Iллiчем в тисяча дев'ятсот двадцять першому роцi стрiчалися...
Прояснювалося. На небi заворушилася райдуга й крутою легкою дорогою
звелася над землею; в її надiйному сяйвi помолодiли, покращали i вище
пiднялися поля.
Змiна настрою природи порадувала Свирида Яковлевича: в якiйсь мiрi це
було зв'язано з його мрiями, сподiваннями завтрашнього дня. Зарошений,
неквапний, вiн пильно йшов з одного поля на друге, читаючи вдумливими
очима нелегку книгу людських сподiвань i нестаткiв. Не вперше читає її.
Познайомився з нею в дитинствi, коли його ще гонка, невидублена шкiра, як
папiр, лопалась вiд батогiв ланового... Роки давно розмили тiнi минулого
свавiлля, розметали по всiх смiтниках панiв i паненят, тiльки не змогли
викорчувати окоренiлих злиднiв.
Мiрошниченко чим мiг допомагав бiднотi. Ставши головою сiльради, вiн
вижив iз комiтету сiльської взаємодопомоги куркульських поплiчникiв, i
зерно для посiву, очищене й 'протруєне, сiялося в незаможницькi ниви.
Робив своє корисне дiло i прокатний пункт, i сiльськогосподарське
кредитове товариство. Але всього цього було замало. I тому Свирид
Яковлевич гак тепер радiв i турбувався про органiзацiю созу. Куркульня
пiдняла проти созiвцiв свою силу й всю темну накип вiдсталостi I навiть
Бондаревi було важко справитися з наляканою, приголомшеною рiзними
поголосками дружиною.
Через шлях, на полi Iвана Тимофiйовича, також стояв полукiпок i
п'ятнадцятка. Бiля них пастушки почали розкладати вогонь.
"Ще, гляди, пiдпалять снопи, - ворухнулася думка. - Треба подивитися,
хто там вовтузиться" .
Нерадiсна догадка отвердiла, коли побачив бiля снопiв дiтей куркулiв.
Вони неохоче перенесли багаття на iнше поле. Свирид Яковлевич дбайливо
поправив обсмиканi худобою снопи, нахмурився: пригадав куркульську змову.
Вузькою польовою дорогою, що звивалася помiж стернями, їхав порожняком
на Данькових волах Дмитро Горицвiт. За колесами, пiдпливаючи водою,
котилися свiжi смужки колiї, в них неохоче запливали пасма неба. Побачивши
Свирида Яковлевича й Самiйла, Дмитро скочив iз воза, пiдiйшов до них.
Мокрi плечi парубка курилися легким димком.
- Куди, хлопче?
- По снопи.
- Багато в тебе?
- Полукiпок залишився.
- Може, i цi прихопиш? - показав Свирид Яковлевич на поле Бондаря.
- Чи це не Iвана Тимофiйовича? - здогадався Дмитро.
- А тобi страшнувато?
- Авжеж. Зразу ж шкiра затрусилася. Справдi, пiдмога потрiбна?
- Потрiбна.
Дмитро дiловито пiдiйшов до волiв. Вiз пiдкотився до полукiпка.
- Накладай, Самiйле.
- О, який ти проворний.
- Бiля миски, - покосився Дмитро: вiн завжди нiяковiв, коли його
починали хвалити. Якесь пiдсвiдоме почуття жило: усе те, що вiн зараз
робить, нiщо з тим, що має зробити.
Снопи обережно влягалися на вiз. Пастушки, покинувши багаття, пурхнули
табунцем на поле Iвана Тимофiйовича.
- Накладають! - вирвався здивований вигук.
- Яке вiн має право на чужi воли грузити?
- Ну, то ж Горицвiт!
- Бiльш йому дядько Якiв дулю дасть, а не воли, - висунувся наперед
низькорослий, широкогрудий Явдоким, синок Данила Заятчука. - Хлюст який! -
притишив голос, щоб не почув Дмитро.
- Тепер, парубче, тобi повiк не бачити Данькових волiв, - поклав важку
руку Свирид Яковлевич на плече Дмитра.
- А що вiн менi зробить? Коли родимець не вхопить, полається, полається
та без моїх рук навряд чи обiйдеться: хто йому столярську роботу поробить?
- Ну, спасибi, Дмитре. Не просив би тебе, так боюсь, щоб цей виводок не
спалив добра Бондарю. Це теж може отуманити созiвцiв.
- Не так созiвцiв, як їхнiх жiнок.
- Вiрно. Приходь увечерi до сiльради: буде нарада з середняками.
Вiз тихо заколивався, i стерня зашипiла пiд обважнiлими колесами.
- Таки молодець Дмитро - не побоявся! - Захоплено провiв Самiйло очима
рослу постать хлопця, що, приноровлюючись до ходи волiв, поволi розсiвав
на мокрiй землi гнiзда слiдiв.
- Цей не побоїться. Справедливий, гордовитий, але, на жаль, з
одноосiбницьким норовом - замкнутостi багато. Правда, смерть Тимофiя
страшно пiдтяла його. Пам'ятаю, наче камiнним став. Мов бiля хворого,
ходив я коло нього... - Пригадав минулi роки. I очi Тимофiя, i очi рiдних
дiтей безсмертним квiтом поглянули на нього... I досi вiрилося i не
вiрилося, що їх пригасила земля.
...А в цей час по куркульських дворах задьористо дзвонили голоси
виконавцiв:
- Громадянине Данько, вас требують у сiльраду.
- Якого там дiдька треба?
- Розмовляти з вами будуть.
- Вiд цих розмов у нас шкура трiщить.
- Довго вона у вас трiщить. Крiпка, видать, як у вола.
- Чого зуби скалити! Знову якесь обмеження або щось давай.
- Нi, вам крам будуть роздавати. Безплатно.
- А бодай вам...
- Берiть i тiтку - хай помагає таскати. Самi пiдiрветесь.
- Щоб вас, чортiв, лиха година пiдривала.
- I вам цього ж, на здоров'ячко...
- Сафроне Андрiйовичу, негайно в сiльраду.
- Що там, пожар?
- Ну, якби пожар був, ви б давно на ньому руки грiли.
- Ану, вимiтайтеся з двору.
- Скоро й вас виметуть, не журiться... То у вас лiс не крадений?
- Де?
- Пiд соломою.
- Який там крадений!
- Чого ж пiд соломою? Перевiримо.
- Тiльки й винюхуєте все носом.
- А ви лапами гребете. Наженiть собак, бо подумаємо:
навмисне на начальство поспускали.
- Теж начальство...
Першим прийшов до сiльради буйночубий, вилицюватий Якiв Данько. Широка,
на всi груди манiшка ряботiла неймовiрними чорними квiтами, а тугий комiр
обручем в'їдався в м'яку, пропечену шию. Прикриваючи повiками очi, з
пiдкресленою повагою пiдiйшов до секретаря сiльради Захара Побережного,
завзятого комнезамця, якого вже одного разу намагалися пiдстрелити
куркулi.
"Це за те, що я з ними усякi балачки вмiю культурно вести, починаючи з
продподатку i кiнчаючи самогоном. Скоро прямо на дипломатичну роботу можна
буде посилати", - беззаперечно пояснював Побережний.
- Кликали мене чогось? - тiнь робленої усмiшки скривила уста.
- Кликали. Сiдайте, Якове Пилиповичу, - швидким ястребиним поглядом
змiряв Данька.
- Я й постою. Часу нема на посиденьки. Чого звали?
- Та сiдайте. Правди, кажуть, нема в ногах.
- її тепер, надiйсь, нiде нема.
- Що ви цим хочете сказати? - примруживсь Побережний. - На кого
незадоволенi?
- На життя своє.
- Я теж не завидую вам, - погодився Побережний. - Паскудно живете,
нутром куркульським тхне од вас.
- А вiд вас одеколоном пахне? - спалахнув Данько i зразу ж змiнив тон.
- Що там вiд нас требується?
- Завтра що маєте робити?
- Я не знаю, чи доживу до завтра. ,
- Доживете, - пообiцяв Побережний так, начеб це цiлковито залежало вiд
нього. - Чи довго будете жити - не знаю, а завтрашнiй день - обезпечаю.
- Це теж по циркуляру?
- Нi, без нього. Хлiб завтра вивозите?
- Та де там той хлiб! Молотиш, молотиш, а намолоту нiякого - сама
полова кружляє.
- Ми знаємо, хто кружляє. Так от, завтра вам треба обома пiдводами
виїхати на шлях - будете вiдбувати трудгужповиннiсть.
- У таку гарячу пору! Протестую!
- Протестуєте? - прицiлившись, м'яко запитав Захар i через мить рiзко
вiдрiзав: - Ми за цей протест таким штрафом огрiємо декого з хитрих, що
прийдеться з запiчка виколупувати грошi... Торгуватися прийшли! -
звернувся уже до всiх багачiв, що купкою натиснулися бiля дверей. -
Громадяни куркулi, завтра усi менi на шлях. До одного! А то своїми волами
усi дороги розбатали. I не скрипiть про всякi обмеження - вимощувати шлях
не обмежуємо. Запитань нема i не треба. Бо все зрозумiло. Дебати - завтра
на шляху.
Вийшовши з сiльради, Варчук, як пiвень, застрибав по дорозi,
нахиляючись над бурою лопушиною Данькового вуха.
- Мiрошниченкова, Мiрошниченкова робота, - зашипiв швидко i злiсно. -
Той оратор, Захар, сам так не притиснув би. Кишка тонка. Мiрошниченко за
своїх голодранцiв на-сiвся на нас. Не завадило б його провчити iз Бондарем
разом. Дуже розумнi поробились.
- Еге ж, дуже розумнi.
- Но все одно созiвцям пашнi не звеземо. Хай кульчиться, прiє, гниє у
снопах. Ми їх здорово притиснули.
- Воно то здорово, але на шлях зараз їхати. Чи не бiльше нас приперли?
- засумнiвався Данько.
- Може, каєшся? - спалахнув Сафрон.
- Чого ти зi своїм каяттям прив'яз? - роздратовано вiдповiв Данько. -
Худоби злидням повiк не дамо, а провчити не завадило б...
Увечерi в своєму невеличкому, охайному, з квiтами на столi кабiнетi
Свирид Яковлевич провадив розмову з середняками. Переважна бiльшiсть iз
них вийшла з бiдноти: революцiя надiлила їм землю, декому щось перепало iз
панської худоби чи реманенту. На цiй основi мiцнi невтомнi руки вибивалися
iз злиднiв, як вибивається з грунту уперта прорiсть.
Голос Мiрошниченка тихо i задушевно пробирався до обтяжених щоденними
турботами селянських сердець. Умiле тяжке слово одсовувало нелегку вагу
клопотiв, хвилююче пiднiмались давнi подiї, вплiталися в повiнь
сьогоднiшнього дня.
Свирида Яковлевича любило село i за тверезий розум, i за слово, часом
грубувате, але завжди справедливе, i за тверду рiшучiсть характеру. Вiн нi
явно, нi приховано не приноровлювався, як деякi сiльськi керiвники, до тих
чи iнших смакiв, не пiддобрювався до тих чи iнших, часом стихiйно
створених, групок. Тому й розбивав їх наголову, виходячи з одного
принципу: "Чи це добре державi? А коли добре державi, то добре й нам".
Кожне село, як дорогами i стежками, пересноване родинними зв'язками. I
спочатку дехто з родичiв затаїв на Свирида Яковлевича глибоку досаду:
начальством став, самi обома руками голосували за нього, а нi в чому не
уважить. Яка ж то рiдня? Раз навiть у двоюрiдного брата вирвалося:
- Загордився, загордився, Свириде, забувати став нас. А я не забув, як
менi петлюрiвцi за тебе шомполами грамоту виписували. I досi перебитi жили
стручками ворушаться. За це, думаю, менi щось перепасти може.
- Брате, помовч. Не на той бiк дерево гнеш.
- Може, не на той, але дещо менi змогло б непомiтно капнути.
Свирид Яковлевич побiлiв:
- Я тобi що! Самогонний апарат, щоб капати! I в тебе хватило розуму
великi дiла iз брудними краплинами перемiшати? Гляди, щоб не подавився
таким тiстом - з нього куркульськi остюки наскрiзь стирчать. А щоб ти
бiльше не переїдався дрiбненькими справами, запам'ятай одно: нiколи, нi
перед ким, нiзащо я не пригну свою совiсть. Не на те я землю кров'ю
огрiвав. Помилитися зможу. Тодi й перед народом, червонiючи, скажу -
помилився, простiть. А на нечесне дiло нiхто мене не пiдiб'є.
I люди зрозумiли Свирида Яковлевича скорiше, чим рiдня.
За вiкнами зрiдка розцвiтала синя гiлка блискавицi, нагнутi вiтром
дерева обтрушували росу й шуми.
Свирид Яковлевич неквапно веде розмову, перемовляється з селянами, не
спускаючи з них допитливого погляду. Ось надiйшла хвилина, коли його мова
сколихнула й об'єднала всiх слухачiв. Це помiтно i по очах, i по
збiльшенiй увазi, i по кiлькостi реплiк.
- А чого ж, я привезу снопи Даринi Опанасенко, - першим вихопився
хитрющий Корнiй Волошин, лiтнiй чолов'яга з мiдними, мудро закрученими, як
похiднi труби, вусами. Вiн швидко змiркував, що в Дарини тiльки один
полукiпок: не важко мiж дiлом прихопити його.
- Та це вам, Корнiю Даниловичу, не з руки, - розгадує Мiрошниченко
поспiшнiсть Волошина.
- Нiчого. Для сiльради постараємося. Я не з яких-небудь елементiв, -
великодушничає той i гордовито озирається навколо.
- Тодi, Корнiю Даниловичу, пособите Фросинi Коваль.
- Так для неї ж треба двiчi обернутися, - з головою видає себе Волошин.
Навколо прояснюються обличчя. I тепер Мiрошниченко говорить про
созiвцiв.
- I з вас дехто перелякався куркульського шумовиння й нахваляння. У
двадцятому роцi, коли розподiляли землю, я, наприклад, в Олександра
Петровича Пiдiпригори не бачив страху, а от розжився Олександр Петрович на
лошата i спасував перед ворогами.
- Борги, борги, Свириде Яковлевичу, заставили, - закрутився на мiсцi
чоловiк i знiяковiлим поглядом оглянув селян. Тi зараз мовчали, як суворi
суддi.
- Може й так, - тихо говорить Мiрошниченко. - А ви не забули, як за
старi борги шипiли капiталiсти на нашу державу? Зброєю брязкали на увесь
свiт.
- I не википiло. - - Бо стояли твердо.
- Тiльки поступись - заарканять, як пить дати.
- Свириде Яковлевичу, кому там пособити? - пiдвiвся крепенний
полiсовщик Мирон Петрович Пiдiпригора, рiдний брат Олександра. Посмоктуючи
люльку, вiн бiльше нi слова не промовив, тiльки головою кивнув, коли йому
назвали прiзвище Карпця. Але красномовний погляд старшого брата пiдняв на
ноги й Олександра Петровича.
- Борги боргами, а й ми щось придумаємо. Тiльки не вдень, а увечерi, -
i, оздоблюючись, додав: - Все менше якась погань бачитиме. Повилазило б
їм!
Навколо зацвiли усмiшки.
"Вiд цього усмiху кисло стане куркулям..."
Свирид Яковлевич пiзно повертався додому. В важкуватому дужому тiлi
гудiла утома i задоволення зробленим дiлом.
Над згорбленими будiвлями колишеться i шепоче темрява, так колишеться i