Стельмах М.. Велика рiдня

Село здалеку зустрiло Варивона веселим гомоном i смiхом: на широку,
перерiзану мiсячним стовпом ковзалку висипала молодь. Пiд ковзанами шипiв
i попискував лiд, з пагорбка однi за одними летiли гомiнкi санчата,
шаленим коловоротом мчало фургало, i увесь прозорий вечiр зачаровано
кружляв навколо рум'яної юностi. Утiкаючи вiд хлопцiв, на берег зi смiхом
вибiгло кiлька дiвчат.
- Варивон Iванович! - раптом пiзнала одна свого бригадира.
- Варивон Iванович! Варивон Iванович! - загомонiло навколо, басовито
обiзвалась луна, i молодь кинулась на греблю. Не добiгаючи до Варивона,
три ланкових, мов по командi, вирiвнялись в одну лiнiю i гордовито,
задьористо попливли легкому бiлоруському танцi "Бульба". Ось вони
зiгнулись, начеб сапаючи картоплю, молодцювате стрепенулись i почали
обмотувати живою вервечкою хлопцiв та дiвчат, збиваючи їх у тiсний клубок.
Величезний кущ живої "бульби" докружляв до свого бригадира i весело
розсипався на греблi.
- Спасибi нашiй бульбi, що так рясно зародила, бо воно, конєшно, тому
що, що ж на сьогоднiшнiй день, - пiдвiвся на санях Варивон i став у позу
розгубленого оратора.
Хтось передчасно пирснув, але парубочий кулак обережно зупинив
нетерплячого.
Варивон дiловито прокашлявся, оглянув усiх i серйозно продовжував:
- Воно рiч, з одного боку, все-таки така, постiльки по-скiльки, позаяк
взагалi зокрема i частково, бо часто-густо трапляється, зустрiчається сеє,
теє, другеє i сяк-так; ну, але, з другого боку, начебто нiчого, та, власне
кажучи, мало говорячи, на цьому можна й кiнчати...
Гребля заколивалась од смiху.
- Варивоне Iвановичу, пiслязавтра репетицiя буде?
- Аякже! Тiльки в лiсi проведемо.
- Оце добре! - усмiхнулась Степанида Сергiєнко, сподiваючись, що за
словами Варивона Iвановича криється якийсь жарт.
- Репетицiя в лiсi! - загомонiло навкруг.
- Точно. Таку репетицiю влаштуємо, що урожаєм запахне: будемо возити
хворост для снiгозатримування.
- Варивоне Iвановичу, попередити всiх їздових? - виступив наперед
Леонiд Сергiєнко.
- Усiх, Льоню, особливо горицвiтiвських: сам знаєш - хворий бригадир. А
дiвчатам треба буде мати плести. Да такi красивi, як придане. Чи ви тiльки
танцювати та ковзатись умiєте? - жартiвливо нагримав на своїх ланкових.
- Ми i їсти вмiємо, - прибiднюючись, лукаво вiдповiли тi. - В свого
бригадира науку проходили.
- А-а-а! Тодi я за нашi дiла не боюсь. Ну, летiть, зозулi, на коток.
Приїхавши додому, Варивон розшукав комiрника, i пiзнього вечора обсiє
пiшли до зерносховища.
- Чого ти таку нетерплячку пореш? - обурювався дорогою комiрник, якому
Варивон навiть повечеряти не дав.
- Важливе завдання є. Поки що це секрет. Але завдання державного
характеру.
- Державного характеру? - зразу подобрiшало перепечене морозом
зморшкувате обличчя.
Дома Варивон висипав на стiл насiння i довго розглядав зерна вiвса i
вiвсюга.
- Нiчим тобi не вiдрiзняються, значить, нi формою, нi розмiром.
- Нiчим, - пiддакнула Василина, схилившись над столом. - Вiвсюг тiльки
шершавий, а овес гладенький-гладенький.
- Що гладенький, то гладенький. А чого ж трiєр не розбирає цього?
Непутяща машина. Треба собi кращу збудувати.
- Конструкцiї Варивона Очерета, - розмiялася Василина.
- Iменно так, стара. Що ж його вигадати? Сiдай, стара, i разом
подумаємо: одна голова добре, а двi - ще гiрше.
- А ну тебе!
- Що, не подобається тобi твiй чоловiк?
- Варивоне, ну, не мели.
- А ти менi й досi подобаєшся. Iнодi зиркнеш оком на якусь молодичку, а
згадаєш про тебе. Спитати б чого? Начеб ти щодня не вичитуєш менi за мою
любов поораторствувати на загальних зборах своєї сiм'ї.
- Ти ще бiльше поораторствуй, то й дiтей розбудиш.
- Еге, лякай, начеб я своїх очеретенят не знаю. Вони як робити, то
робити, як вчитись, то вчитись, як їсти, то, значить, на свого батька
рiвняються, як спати, то теж так, що й гарматою не добудишся. Василино,
давай заспiваємо. Коли спiваю - думки в мене так легко пливуть, наче по
якiйсь канвi невидимiй. От воно може зразу ж i про вiвсюг надумаємося.
- Охрипла я, Варивоне.
- Усе в тебе сьогоднi, як в турецькому меджлiсi... Ну, що ж його
придумати? Ти, Василино, теж мiзкуй, бо не буде тобi спокою, аж поки
винахiд не виллється, як говорять ученi голови, в гармонiйну форму. Жаль,
що ти пищика схопила. Щоб менi бiльше не ходити на рiчку шмаття прати, а
то зовсiм голосу позбудешся. Пам'ятаєш, як ми пiсля жнив поверталися з
поля? Як заспiвали: "Ой, зима, зима ще й мороз буде..."
- I не спам'ятались, коли й в село в'їхали. Кiнчили пiсню, оглянулись,
а навколо вже люди стиснулись, - просвiтилося радiстю вибiлене першими
снiгами спокiйне обличчя Василини.
- Артисти, що й казати. - Варивон пiдiйшов до радiо. - Знову дiти
поралися. Доведеться їх ще ремiнцем повчити. Напевне трансформатора
перепалили. - Полiз пiд стiл, де стояли сухi батареї, навпомацки перевiрив
контакти, повеселiшав.
Злива музики зразу ж затопила всю простору теплу хату, i вже, стогнучи,
просилась на привiлля, наповнене симфонiєю вечiрнiх зiр, iскристого снiгу
i пругкого синього вiтру.
- Чайковський, - тихо пiдiйшла Василина до столу. - Мiй любимий
композитор.
Варивон сiв поруч з дружиною. Задумавсь. Уже, мов погожий осiннiй день,
вiдпливла музика i молодо бризнула дiвоча пiсня, а Варивон не вiдривав
широкої руки од наморщеного чола. Думки, скупчуючись, тепер лише краєчком
черкались пiсень, пiднiмались над ними, як зелене руно над землею...
- Василино! Iдея! Подай-но сукняну ковдру, - раптом вигукнув i
нетерпляче пiдбiг до лiжка. Ковдру вiн так приладнав до скринi, що вона
похило опустилась на землю. Аж блiднучи од хвилювання, сiйнув жменю зерна
по ковдрi i напружено застиг, поки овес не осипався на пiдлогу. На
ворсистому сукнi забiлiло кiлька зернин, їх i почав Варивон похапливо
вибирати твердими пальцями. Потiм пiднiс до свiтла i захоплено вигукнув: -
Василино! Нi одної зернини вiвса не залишилось на моєму трiєрi - самий
вiвсюг. Ну, як тобi трiєр конструкцiї Варивона Очерета? Подобається?
- Подобається, - почала Василина розглядати зерна вiвсюга.
- А сам винахiдник подобається? - запишався Варивон. - I пiсля цього не
догадаєшся щось на стiл поставити? Не буде з тебе справжньої господинi.
Нiколи не буде... Як це менi патент на винахiд придбати? - I на обличчi
Варивона вiдобразилась така нарочито перебiльшена задума, що Василина
розсмiялась на всю хату.
- Смiйся, смiйся, а винахiд хоч i кустарний, одначе толк принесе. Це,
дивись, знов у газетi твого чоловiка пропечатають. Дмитро тодi лусне iз
завидкiв. Ну, менi пора ще до своїх хлопцiв, - швидко почав збиратися
Варивон. - Треба сказати, щоб завтра всi по хворост їхали.
Але Василинi i догадуватись не треба було, що Варивон аж горить вiд
нетерплячки розповiсти усiм про свiй дослiд. Та навiть словом не
обмовилась: знала - не любить чоловiк, коли хтось наперед угадує його
думки.
В правлiннi Варивон зразу ж похвалився своєю спробою Кушнiревi й для
бiльшого доказу урочисто вийняв з однiєї кишенi жменю вiвса, а з другої -
пучку вiвсюга. Кушнiр зрадiв, але дiловито перемiшав обидвi купки зерна i
перевiрив дослiд на своєму пiджаковi; коли ж на темних ворсинках
заколихалися розбризканi вiвсюжинки, вiн, навiть не обтрушуючи їх, пiдбiг
до телефону й подзвонив у райземвiддiл.
- Це дiло усiм, усiм колгоспам згодиться! Удосконалимо твiй почин. Як
не ми - народ удосконалить. Бо цей вiвсюг у печiнках нам сидить. Правду
кажу?
- Хiба ж ви можете коли щось не так сказати, - перебiльшив заслуги
свого голови i, чекаючи на розмову з районом, заскромничав, неначе
молоденька ланкова.



III

Вночi палата густiше пахнула мiцним розпареним настоєм лiкiв. Iнодi в
тишi на низьких нотах сплескував окрик хворого i стихав, як дальнiй
занепокоєний гомiн осiнньої хвилi.
Не спалось Дмитровi. Пожадливо вдихав рiзке повiтря, прислухався до
туго нап'ятих поривiв вiтру, а перед очима коливалась i коливалась
роботяща весна.
Вiн ждав її, як сама земля; радiв, угадуючи її легку, розгонисту ходу,
i тривожився, хмурився, вiдчуваючи, що десь бiля самого обрiю причаїлися
мертвотнi приморозки i круговерть суховiїв. Вони врiзалися не тiльки в
колгоспнi масиви, а й в його тiло. I полегшено зiтхав, коли чорнi видiння
змiнювалися трепетним, як птиця, розгоном зеленого поля, голубими озерами
льону, рожевими хустинами гречки.
Серед усiх думок найбiльше виплескувалась, струмувала одна: яке ж
виростив жито Навроцький?
"Зерна такi, хоч на оберемок клади", - смiялися очi Варивона, i перед
Дмитром знову пiднiмалося поле, мов гай, мудро похитуючи новим могучим
колосом, пересiваючи до самого кореня сонячний дощ.
"А який же вiн, цей Навроцький? Чи зумiє по-справжньому дiлом
повернути? Не огородиться од широкого свiту крихiтними
вiкнами-дiляночками, як деякi завiдувачi хат-лабораторiй? Нi, не може
такого бути. Нiяк не може".
Вдивлявся в темряву, уявляючи образ невiдомої людини. Чужа судьба уже
ставала частиною судьби Дмитра, зрiднялась iз ним, як рiдняться солдати в
бою. I радiсно було, що десь, зовсiм недалеко, за заснiженими шляхами,
вiдкрився його однодумець зi своїм неповторним сяйвом, напруженим творчим
розмахом, з живою мислю; вiдкрився, мов нова зоря, тiльки свiт її не сотнi
рокiв iшов до землi, а зразу ж проснувся радiсними i хвилюючими
промiнцями.
I, вже засинаючи, твердо вирiшив: "Завтра ж поїду до Навроцького.
Побачу, як вiн господарює. Попрошу зерна для свого колгоспу. Хоч i скупий
вiн, а щось таки вдiлить. Мусить вдiлити".
Ця думка i в снi м'якою усмiшкою перекочувалась на гордовитому,
оброшеному потом обличчi Дмитра.
Вранцi пiсля снiданку вiн пiдiйшов до дебелої сестри-хазяйки з добрими
лiнивими очима, характерними для спокiйних розповнiлих людей.
- Одужуєте, Дмитре Тимофiйовичу? - радiсно зустрiла його, i двi
борозенки побiгли вiд уст до пiдборiддя.
- Зовсiм одужав, Ганно Петрiвно.
- От i гаразд. У нашiй лiкарнi Марiя Iванiвна i мертвого поставить на
ноги.
- А здорового з нiг звалить, - сказав жартома.
- От уже i не сподiвалася на вас! Ну, Дмитре Тимофiйовичу, на вас саме
сонце не вгодить! Нiяк не вгодить! - так обурилася Ганна Петрiвна, що аж
крапельки роси затремтiли на її верхнiй губi.
Будучи простою, малописьменною жiнкою, вона всiєю душею зрослася з
лiкарнею. Коли привозили тяжкохворих, з перекривленими вiд болю рисами, то
й засмучене обличчя Ганни Петрiвни в якiйсь мiрi ставало схожим на обличчя
хворого. Для нього в неї завжди знаходилися такi потрiбнi, вiрно угаданi
слова, що перекручене, мов корiння, лице хворого з подивом починало
м'якшати i розгладжуватися. I часто доводилося її чоловiковi, мовчазному
рахiвниковi з сiльпо, до самої ночi сумирно простоювати в синюватому
свiтлi коридора, чекаючи, поки його дружина втихомирить спокiйним,
спiвучим голосом якусь покалiчену людину.
- Ганю, ти вже? - несмiливо питався, коли вона з утомленою усмiшкою
боком виходила з палати.
- Тихше, Володю, - притискала короткий палець до вуст, i чоловiк
злякано, округлими очима, зиркував по коридору, який i зимою красувався
квiтами, вирощеними дбайливими пухкими руками Ганни Петрiвни. "Велика моя
жалiбниця", - любовно називав дружину, завжди почуваючи в душi перевагу її
над собою...
- Ганно Петрiвно, та я пожартував, - Дмитро був нерадий, що вирвалися
такi слова. - Вiрно - пожартував.
- Якiсь у вас жарти... утопленика, - почала трохи вiдходити.
- Це тому, що я топився. З водою вони влилися... Ганно Петрiвно, дайте
менi мiй костюм.
- А це що за новi жарти? - знову обурилась.
- Менi треба у мiсто сходити... На одну часинку.
- Дмитре Тимофiйовичу, ви в своєму розумi? - в непiдробленому жасi
округлились очi сестри.
- Та наче в своєму.
- Нi, доведеться таки вас показати невропатологу. Лiкували, лiкували
чоловiка, поставили на ноги, а вiн за один день, як град, хоче всю роботу
спустошити. Що ж тодi про нашу лiкарню скажуть? Ви подумали про це? Iдiть
менi зараз в палату i чекайте обходу.
- А пiсля обходу дасте?
- Нi, ви таки неможлива людина, товаришу хворий. Що вам у мiстi? -
перейшла на офiцiальний тон i зразу ж не втрималась на ньому: - Я сама
пiду.
- Самi ви цього не зробите.
- Чому б це я не зробила, товаришу хворий?
- То таке дiло...
- Дмитре Тимофiйовичу, ви хитруєте, з чимсь криєтесь. Мене ви не
обманите i костюма не отримаєте. Це вам кажу категорично, точно i з усiєю
вiдповiдальнiстю. У нашiй лiкарнi службовi обов'язки виконуються вiрно i
точно.
- Ганно Петрiвно...
- Ви вже сердитись починаєте? Стидно, Дмитре Тимофiйовичу, такий
серйозний бригадир, а говорить таке, як кустар-одиночка. У нашiй лiкарнi
аж незручно такi слова слухати. У вас бiльше до мене справ нема? - Ганна
Петрiвна з перебiльшеною строгiстю вклонилася Дмитровi i, розгойдуючись,
попливла в палату. "Несвiдомiсть, цiлковита несвiдомiсть", - зашiптувала
дорогою.
"У такої що-небудь випросиш, її нiчим не проймеш, - похмуро провiв
поглядом широку постать в свiтлоблакитному халатi. - Несвiдомiсть заїдає
жiнку i навiть не розумiє цього. Теж менi службовi обов'язки у нашiй
лiкарнi виконує... Що ж його робити?"
Косуючи очима, прослiдкував, коли строгий, бiлоснiжний, як виводок
лебедiв, обхiд попрямував у першу палату, а сам, хвилюючись, вскочив у
канцелярiю. Тремтливими руками зняв телефонну трубку, попросив гараж.
- Гараж! Олексiєнко слухає! - загаркавив, заклекотiв голос шофера
секретаря райпарткому, i Дмитро зрадiв, неначе маля.
- Сергiю, виручай!
- А-а-а! Дмитре Тимофiйовичу! Що воно трапилось? У лiкарнi захарчували
чи горючого не дають? Це ми дiло поправимо, - закипiв розгонистий смiх.
- Нi, не те... Костюм i пальто у мене... вкрали.
- Украли? Так я зараз же сестру-хазяйку, як цибулину, облущу. Я її на
тротуарi машиною переїду. Я її перетрушу, як солому соломотряс! -
задихався вiд обурення мiцний, басовитий голос.
- Сергiю, це все потiм зробиш. Зараз привези менi якусь одежину. Та й
чоботи прихопи.
- I чоботи вкрали? Тодi я сам з цих господарiв i ременя, i лика надеру.
- Товариш Марков дома?
- На нараду в обком виїхав.
- Сергiю, мене пiдкинеш в одне село?
- Далеко?
- Кiлометрiв п'ятнадцять.
- Дорога справна?
- Нове шосе. До Жданiвки.
- До Жданiвки. Це територiя другого району. Нi, Дмитре Тимофiйовичу,
сьогоднi нiяк не можу - у мене побачення.
- Та плюнь ти на побачення.
- Ну, Дмитре Тимофiйовичу, вiд вас я цього нiколи не чекав. Спасибi.
Услужили. Цi слова я передам по прямiй адресi.
- Сергiю, - мало не застогнав Дмитро. - Тут таке дiло у мене. Сам
товариш Марков похвалить нас обох.
- Похвалить?
- Неодмiнно. В одного колгоспника є новий сорт жита. Зерно таке велике,
мов жолудi.
- Та ну? Через двадцять хвилин прибуду, як часи. Вискочивши з
канцелярiї, Дмитро сторожко пiшов до головного виходу. Коли ж бiля лiкарнi
загула машина, вiн нетерпляче вискочив на ганок i тривожно-радiсним
поглядом зустрiв рослу постать Олексiєнка, який, сяючи змовницькою широкою
усмiшкою, нiс перед собою оберемок одягу.
- Де та сестра-хазяйка? Я їй зараз викладу основи шоферської науки! -
забасив розчервонiлий Сергiй, ледве втискаючись у дверi.
- Потiм, Сергiю. Скидай тут одежу i притримуй ручку, щоб нiякий дiдько
з лiкарнi не нарвався, - про жiнок я думаю.
- Ви що, туг, на ганку, переодягатись будете? - здивувався Олексiєнко.
- Чим тобi погане мiсце? - затанцював Дмитро, вбираючись у штани.
Шофер з подивом покосився на нього, а потiм засмiявся.
- Тихше, Сергiю: бухкаєш, наче грiм, - уся лiкарня збiжиться.
- Я б хотiв, щоб тiльки сестра-хазяйка прибiгла. Це вона усе iз коренем
тут ломить?
- Iз коренем. Вона така, - майже механiчно вiдповiв, натягаючи чоботи.
Але Олексiєнко ще сильнiше розреготався:
- Ох, i ловко ж ви мене пiдманули...
- Так уже й пiдманув... - не знає, що вiдповiсти Дмитро.
Незабаром виїхали з мiста, i зимовий сонячний день привiльно розкинувся
у всiй своїй красi. Вдалину бiгли поля, кружляючи, вони випромiнювали
трепетнi струни прозоро-синього повiтря. Здавалося, наче вiяла легкого
зернистого дощу пiднiмалися вгору, з снiгової рiвнини, щоб згодом, весною,
опуститися родючими зливами на землю. Придорожнi дерева накрапали
золотисто-голубим воском, i посiчений снiг пiд ними лежав, як щiльники.
З долини, неначе з дна, почало пiднiматися, напливати село, навпiл
подiлене рiкою.
Пiсля недовгих розпитiв зупинились перед новим будинком. Не встигла
машина в'їхати в двiр, як iз схiдцiв ганку проворно збiг низькорослий
лiтнiй чоловiк з загостреним внизу землистим обличчям i карими упертими
очима.
- Просимо до хати, - з гiднiстю вклонився Дмитровi i Сергiєвi.
У великiй свiтлицi Данила Петровича Навроцького тiсно вiд книжок,
вазонiв, ящикiв i полумискiв. Зеленi вогники сходiв м'яко пiднiмалися над
вогким чорноземом. мiдними злитками суглинку i попелястим супiском, вiд
якого так свiжо вiє лiсовим корiнням.
- Не вмiщається все моє господарство в хатi-лабораторiї. Прийшлося
викурити свою бабу iз свiтлицi, - викресали смугу мерехтливих iскор
розумнi примруженi очi Навроцького. - Стара! Ти там щось приготуй для
гостей! - гукнув, не розчиняючи дверей до другої кiмнати. Сiвши за стiл,
вiн, наче птах iз клiтки, виглядав з-за двох високих стосiв книжок.
"Бiблiотека бiльша, нiж у мене", - з пошаною окинув поглядом Дмитро
саморобнi книжковi шафи.
Розмова потекла невимушене. Рухливий, невеличкий Данило Павлович, немов
щиголь, завзято перескакував вiд одного ящика до другого, пояснював, що i
як у нього посiяно, якi дослiди йому вдалися, а на яких спiткала невдача.
I мова в господаря, легка, мов птах, була пересипана науковими термiнами,
цитатами. Дмитро цупко вбирав найпотрiбнiшi слова, мiркуючи, що можна
розповiсти Варивоновi, аби той передав яку новину Григорiєвi Шевчику.
Одначе, коли розмова зайшла про жито, Данило Петрович одразу ж
насторожився, найоршився, i слово почало падати мляво, обережно.
- Вивiв пару кущикiв. Але ще треба перевiрити, бо може розщепитися. Мої
дослiди з житом тiльки в ембрiональному станi.
- Даниле Петровичу, хоч покажiть своє зерно.
- Та... - зам'явся Навроцький i раптом веселiше додав: - Восени я
висiяв його в грунт...
- Усе висiяли? - недовiрливо i з острахом подивився згори вниз Дмитро,
стежачи за кожною змiною рухливого обличчя.
- Та кiлька зернин залишилося, - промовив нерiшуче, i тiнь невдоволення
зморшкувате лягла на чоло.- Всього-на-всього кiлька зернин. Бережу їх, як
зiницю ока.
- Дайте хоч одним оком поглянути на них, - стрепенувся Дмитро, чуючи,
як починає ворушитися в ньому гнiв.
- Вони десь у Юрiя, синка мого, а вiн саме поїхав на курси.
Було явно видно, що обережний селекцiонер хитрує, i Дмитро, млiючи вiд
хворобливого поту i млосного стугонiння кровi, ледве стримував себе, щоб
не сiконути пекучими, злими словами.
Не такою вiн уявляв собi зустрiч з Навроцьким. Завжди, стрiчаючись з
новими людьми, чекав од них чогось надзвичайного, того, чого часто
бракувало йому. I такi люди залишалися для нього друзями на все життя,
хоча б вiн їх бачив раз на вiку. Коли ж його сподiвання не здiйснювалися,
переживав боляче, начебто украли в нього найцiннiшi скарби.
- Даниле Петровичу, я вам свою гречку покажу. Теж зерно, хоч на
виставку вези.
- Гречку? - насторожився i зацiкавився. - А де вона?
- Дома. Я з лiкарнi.
- Дома? - недовiрливо поглянув на Дмитра. - Ага! А моє жито в Юрiя. Вiн
з ним найбiльше дiло має. Бригадир! Та ще який бригадир! У Москву,
думаєте, даремно на Другий Всесоюзний з'їзд колгоспникiв-ударникiв їздив?
- почав розхвалювати сина, щоб якось змiнити напрямок розмови.
- Бригадир? - уже шаленiє Дмитро. - I зерно ховає од вас? Чи ви
заховали це жито вiд людського ока? Як одноосiбник, заховали!
- Це ти про мене!.. Це я тобi одноосiбник?! - вiдхилився назад
Навроцький, i його землисте обличчя поплямилось рум'янцем. А потiм почало
блiднути.
- Ну, не одноосiбник, а ворсинки поганенькi є, - пригадав давнi слова
Вiктора Снiженка.
- У мене ворсинки? Поганенькi? - задихався од обурення Навроцький, а
очi його, мов два буравчики, презирливо свердлили Дмитра.
- Коли б не було, не загратувалися б своїми дiляночками. Велике дiло
квоктати над цими мисочками, як курка над гнiздом, - покосився на мережанi
полив'янi полумиски.
- Це я над мисочками квокчу? Ти, ти, товаришу... ти... вульгарний
механiст!
Дмитро здивовано глянув на старого i несподiвано розсмiявся, але тому
було не до смiху.
- Вiн мене мисочками попрiкає! Я цiлий бiй витримав з бабою, поки вона
своє добро пiд мої дослiди вiддала. А в тебе, знаю, всi черепки на миснику
красуються... Бач, одноосiбника, iндивiдуальника, сучий син, знайшов. А що
ти за один будеш? Чому ти менi свою гречку не показуєш? Приїхав розуму
випитувати в старого? Об'їхати хочеш? Останнє забрати хочеш? Знаємо ми
таких хитрих! Не вперше бачимо! Не подобаються мої мисочки - скатертю
дорiжка! Аякже! Плакати буду за ним! - застрибав по хатi Данило Петрович,
театрально вимахуючи дрiбними кулачками. - Стара! Покинь там поратися.
Гостi у нас обiдати не будуть, їм спiшити треба! На свої мисочки!
В цей час широко вiдчинилися дверi i, наздоганяючи клуби морозу, в
свiтлицю радiсно вскочив сизий вiд холоду Варивон Очерет.
- Даниловi Петровичу низький уклiн,- вклонився i шанобливо пiдiйшов до
старого.- Сердечне радий вас бачити. Дуже радий!
Навроцький щось забурмотiв, висмикнув руку з мiцних пальцiв Варивона,
притих.
- А тут наче наукова дискусiя почалася?
- Та... почалася. Уже й закiнчилася, - промовив Навроцький, не можучи
знайти собi мiсця.
- О, та у вас вiдомий бригадир Горицвiт гостює! - здивовано скрикнув
Варивон, наче тiльки тепер помiтив Дмитра. - Що то значить новатор
новатора почув. Ви знаєте, яку вiн гречку вивiв? Одначе до вас учитися
приїхав!
- Та... приїхав... А ви хто будете?
- Бригадир Варивон Iванович Очерет. Спецiалiзуюсь i росту на просi. I
непогано виходить - каша родить!
- Очерет? Це той, що взимку отаву косив? - повеселiшав Навроцький.
- Той самий! - закивав головою Варивон i насмiшкувато поглянув на
Дмитра.
- До мене теж по зерно приїхав? - строго запитав Навроцький Варивона.
- Що ви, Даниле Петровичу, - промовив iз здивованням. - I в помислах
таке не ворухнулося. Навiщо зобижати чоловiка: знаю - мало у вас зерна.
- Це ти правду кажеш, - схвально закивав головою. - Але хiба це iншi
розумiють? Вони мене зразу в одноосiбники записали. Я самий перший в
тридцятому роцi вступив у колгосп. Куркульня усi мої вiкна перестрiляла.
Раз, не застукавши мене дома, сполосувала жiнку ножами. А мене
одноосiбником... Та я за нове життя живцем серце iз грудей вийму! - з
кожним словом пiдвищував голос, завзятiше воював проти удаваних ворогiв i
сам кращав у своїх очах. Але розмити почуття досади не мiг.
- Є несвiдомi елементи, - спiвчутливо пiддакнув Варивон, ледве
стримуючи смiх: усю пересварку Навроцького з Дмитром вiн почув ще
знадвору. - Помогти чоловiковi не поможуть, а настрiй зiпсувати -
категорично зiпсують. Я вам, Даниле Петровичу, подарунок привiз - одну
книжку дiстав.
- Про сiльське господарство? Наукову?
- Наукову, - витримав паузу Варивон.
- Це ти молодця, Варивоне Iвановичу. Молодця. Яка ж у тебе книга?
- Про вiддалену гiбридизацiю.
- Варивоне Iвановичу, це правда? - вражено застиг на мiсцi Навроцький,
i куточки його уст затремтiли радiсно i -якось жалiсно, по-жiночому. Аж
Дмитро здивувався.
- Чиста правда! - ефектно вийняв iз внутрiшньої кишенi пальта невелику,
в зелених берегах, книгу.
- Варивоне Iвановичу, голубчику! - зовсiм обм'як од радостi чоловiк. -
Це ж не книжка, а мрiя! Мрiя моя! Я теж про гiбридизацiю думаю, - ухопився
обома руками за подарунок i притис його до грудей.
А Дмитро у подивi нахилився вперед: в тремтливих од хвилювання пальцях
Данила Петровича вiн пiзнав свою книгу.
- Спасибi, спасибi, Варивоне Iвановичу, - забiгав по хатi Навроцький i
кудись непомiтно сунув подарунок. - Скiльки я розшукував її. Хотiв уже до
Києва їхати - засiсти в бiблiотецi i переписати вiд палiтурки до
палiтурки. От удружив, так удружив! Чим же я тобi вiддячу?.. Варнвоне
Iвановичу! - раптом рiшуче блиснули очi в Навроцького. - Вдiлю тобi кiлька
зернин свого жита.
- Та не треба, Даниле Петровичу. Не хочу вас зобижати...
Дмитро ледве не застогнав, позеленiв, нетерпляче подався вперед до
Варивона, але той застережливо i грiзно покосився на нього.
- Нi, нi! Ти не зобидиш, а порадуєш мене. Знаю, в якi руки зерно йде!
Все знаю! В таких руках воно не розтечеться, як вода у жменi.
- Воно то вiрно - не розтечеться. Але ж... - шанобливо ламався Варивон.
- Без усяких "але ж!" - вигинаючись помiж ящиками i мисками, проворно
попрямував до шафи. Але, щось згадавши, зупинився: - Тiльки куди ж це Юрiй
заховав зерно?
Дмитро аж захитався i обм'як.
- Нi, таки у шафi, - сказав переконливо Данило Петрович i зашарудiв,
задзвонив руками, перебираючи якiсь пакуночки i слоїки. Через хвилину,
урiвноважений i прояснений, вiн гордовито пiдiйшов до Варивона:
- Вiзьми мою працю, бригадире. Хай вона тобi щастя принесе. Останнi
зерна вiддаю, бо вiрю тобi.
Пучка великих iскристих, з найнiжнiшим пушком зернин лягла на широку
долоню Варивона, i чотири голови схилились над нею, наче над золотим
розсипом.
Першим опам'ятався Данило Петрович. Вологими, мрiйними очима оглянув
усiх своїх гостей, обережно позадкував назад, трохи вiдхилив дверi у другу
кiмнату i тихо, щоб не сполохати людей, напався на жiнку:
- Стара, що ти собi думаєш? Давай скорiше обiдати. Скоро усiх голодом
замориш. Вiчно ти, як почнеш возитися... Сливняк там у тебе якийсь
знайдеться? Iз зимостiйких слив?
- Усе знайдеться. Тiльки ти вже не йди до гостей, поки я їх не
посадовлю за стiл.
- А то чому?
- Тобi ж довго команду змiнити? Знову зарепетуєш на всю хату: гостi у
нас обiдати не будуть!
- Так уже i зарепетую, - промовив примирливо. - Ти ще не знаєш, якi
люди у мене. Один Варивон Iванович чого варт. Знаєш, що вiн менi привiз?
- Певне, якесь зерно? Знову пiддобрюєшся, щоб останнi миски вициганити?
Скоро доведеться нам iз горшкiв їсти, - похитала головою i усмiхнулася.
За обiдом Данило Петрович майже нiчого не їв. Легко перехилить чарку